Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 2)

— Які ще казки? — спитав він, уважно поглянувши на мене понад окулярів.

— Сам знаєш. Ну, оті історії. Про дітлахів і потвор.

На дідовому обличчі з’явився розгублений вираз.

— А хіба я тобі розповідав казки?

Я відказав йому, що вигадана історія та казка — це одне й те саме, що казки придумуються для маленьких сцикунів і що тепер я впевнений: його фотографії та історії — це цілковита неправда. Я очікував, що дід сказиться від люті й дасть мені запотиличника, але натомість він просто кинув: «Гаразд» і ввімкнув передачу. А потім різко натиснув на акселератор, і «понтіак», відстрибнувши від бордюру, вискочив на дорогу. На тому все й скінчилося.

Гадаю, він очікував, що це невдовзі станеться, бо я колись мав вирости з його історій, але дід облишив цю тему так різко, що в мене зародилося відчуття, наче він мені брехав. Я не міг збагнути, навіщо він оте все вигадав, обманом змусивши мене повірити в можливість існування дивовижного та незвичайного, тоді як насправді такого не могло бути. Лише кілька років по тому батько пояснив мені: коли він був малий, дідо і йому розповідав декотрі з цих історій, і ті історії були не стільки неправдою, скільки перебільшеною версією правди, бо дитинство дідуся Портмана аж ніяк не було казкою. Воно було історією жахів.

Мій дід був єдиним з його родини, кому вдалося вибратися з Польщі ще до початку Другої світової війни. Діду було дванадцять, коли батьки віддали його незнайомцям: посадили свого наймолодшого сина на поїзд до Британії з однією лише валізкою, де лежав змінний одяг. Квиток він мав лише в один бік. Він більше ніколи не бачив своїх матір та батька, старших братів, кузенів, дядьків та тіток. Усі вони загинули до того, як йому виповнилося шістнадцять: їх убили потвори, від яких йому дивом вдалося втекти. Але то були не потвори з мацаками та гнилою шкірою, які так виразно ввижаються семирічній дитині. То були потвори з людськими обличчями. Щільними шеренгами йшли вони нога в ногу у своїй напрасованій військовій формі — такі банальні, такі невиразні, що важко було розпізнати, ким вони були насправді, — а коли розпізнали, то було запізно.

Як і потвори, історія про зачаклований острів теж була замаскованою правдою. У порівнянні з жахіттями континентальної Європи дитячий притулок, до якого відправили мого діда, напевне, здавався йому раєм, і у його розповідях таким він і був: надійне й безпечне пристанище з янголами-охоронцями, де панує безкінечне літо, а живуть у тому пристанищі діти, які, звичайно ж, не могли ані літати, ані піднімати однією рукою важкі кам’яні брили. А «незвичайністю», через яку їх переслідували, було їхнє гебрейство. Ті діти були сиротами війни, яких хвиля крові викинула на маленький острівець. Незвичайними вони були не через свої чудесні здібності, ні; чудом було те, що їм вдалося уникнути гетто та концентраційних таборів.

Тож більше я не прохав діда розповідати мені історії, і мені здалося, що в глибині душі він відчув полегшення. Подробиці його юності оповивало марево таємничості. І я не намагався проникнути крізь нього. Бо мій дід пройшов крізь пекло і мав право на власні таємниці. Мені стало соромно, що я заздрив його життю, зважаючи на ціну, яку йому довелося заплатити, і спробував відчути радість від безпечного, захищеного і звичайного життя, хоча для того, щоб його заслужити, я і пальцем не поворухнув.

А потім, кілька років по тому, коли мені було п’ятнадцять, трапилася незвичайна й жахлива пригода, після якої зосталися лише до і після.

Розділ перший

Останні півдня епохи до я провів за конструюванням макету вежі Емпайр-Стейт-білдинґ у масштабі 1:10 000, використовуючи для цього коробки з підгузками для дорослих. Вийшов справжній шедевр з «фундаментом» п’ять футів завширшки; будівля вивищувалася над відділом косметики; її основу утворювали більші коробки з товстими підгузками, менші й легші складали оглядовий майданчик, а відомий у всьому світі шпиль я спорудив з акуратного стосу невеличких упаковок для зразків. Моя споруда була майже бездоганна, за винятком однієї головної деталі.

— Ти використав підгузки «Завжди сухо», — насуплено мовила Шеллі, скептично оглядаючи мій витвір. — А сьогодні розпродаж підгузків «Завжди зручно», до речі.

Шеллі — то директорка аптеки, і сутулі плечі та суворий вираз обличчя були такою самою невід’ємною частиною її уніформи, як блакитні футболки, які всі ми мали вдягати.

— А мені здалося, що ти сказала «Завжди сухо», — заперечив я, бо вона справді так сказала.

— Ні, я сказала «Завжди зручно», — наполягла Шеллі, скрушно хитаючи головою, наче моя вежа була чимось на кшталт скаліченого скакового коня, а вона тримала в руці револьвер із оздобленим перлинами руків’ям. Настала коротка хвилина ніякової тиші, під час якої директорка скрушно хитала головою, витріщаючись то на мене, то на вежу. Ну а я вперся в неї поглядом із тупим виразом обличчя, немов геть не розумів що означає її пасивно-агресивна поведінка.

— А-а-а! — сказав я насамкінець. — Ти хочеш сказати, що я маю переробити все наново?

— Та ні, я хочу сказати, що не треба було «Завжди сухо» використовувати, — повторила вона.

— Нема проблем! Я негайно все владнаю.

Носком чорної кросівки (кросівки теж були частиною нашою уніформи) я легенько вибив з фундаменту вежі одну-єдину коробку. І вмить вся та розкішна й бездоганна конструкція каскадом обрушилася, погнавши підлогою справжнісіньке цунамі з підгузків; застрибали коробки, стукаючись об ноги здивованих покупців і, перевертаючись та ковзаючи підлогою, домчали аж до автоматичних дверей. Автоматичні двері спрацювали і, відчинившись, впустили до універмагу подих серпневої спеки.

Обличчя Шеллі набуло кольору стиглого гранату. Вона могла б вигнати мене з роботи негайно, але я знав, що мені навряд чи так пощастить. Бо я все літо намагався підстроїти, щоб мене звільнили з аптеки «Кмітливий помічник», та лише виявив, що добитися цього майже неможливо. Я часто запізнювався на роботу, виправдання мої були притягнутими за вуха, а то й просто абсурдними; з кричущою нахабністю обраховував покупців; інколи навмисне ставив товари не на ту полицю: мийні лосьйони — до проносних засобів, а протизаплідні таблетки — до дитячих шампунів. Рідко коли я так старався, та хоч яким би невмілим та незграбним я не прикидався, Шеллі вперто тримала мене у штаті.

Хочу уточнити: то саме мені було майже неможливо добитися вигнання з роботи в аптеці «Кмітливий помічник». Будь-якого іншого працівника вже давно б нагнали копняками під зад за незрівнянно менші порушення. То був мій перший, так би мовити, соціально-політичний досвід. В Енглвуді, маленькому й дрімотному прибережному містечку, де я живу, є три аптеки мережі «Кмітливий помічник». В окрузі Саратога їх двадцять сім, а у всій Флориді — сто п’ятнадцять; їхня кількість безперервно зростає, і вони поширюються територією штату, немов якийсь невиліковний шкірний висип. З роботи ж мене не виганяли з тієї причини, що всі аптеки цієї мережі належали моїм родичам. А причиною, через яку я не міг піти сам, було те, що починати трудову діяльність саме в «Кмітливому помічникові» стало священною родинною традицією. Моя кампанія саботажу проти самого себе викликала у Шеллі нездоланну неприязнь до мене, а у моїх колег — стійку огиду й обурення. Втім, нікуди правди діти: вони однаково зневажали б мене, бо скільки б вітрин я не перекинув і стільки покупців не надурив би, колись я мав успадкувати чималий шмат аптечної компанії, а їм це не світило.

Шеллі пробралася по розкиданих підгузках до мене і, тицьнувши мені пальцем у груди, вже сказала була щось сердите, але її перервав голос з системи гучномовного зв’язку.

— Джейкобе, тобі телефонують по лінії два. Джейкобе, лінія два.

Шеллі спопелила мене поглядом, і я позадкував, залишивши її посеред руїн моєї вежі.

Приміщення для персоналу — сира й глуха кімнатка без вікон. Там я застав Лінду, помічницю з фармацевтичного відділу; освітлена різким сяйвом автомата для охолоджуючих напоїв, вона наминала бутерброд з хлібом без скоринки. Лінда кивнула на телефон, прикручений до стіни.

— Тебе чекають на лінії два. Той, хто тобі телефонує, якийсь переляканий та знервований, їй-богу.

Я взяв слухавку, що теліпалася на кабелі.

— Якобе, ти?

— Привіт, дідусю Портман.

— Слава Богу, я тебе застав. Мені потрібен ключ. Де мій ключ? — Чути було, що дід важко дихав і був чимось знервований.

— Який іще ключ?

— Не дуркуй, — відрізав дід. — Сам знаєш який.

— Ти, мабуть, поклав його не туди, де завжди.

— То твій батько тебе підговорив, — заявив дідо. — Просто скажи мені — і все. Він не має знати.

— Ніхто й ні до чого мене не підговорював, — сказав я і спробував змінити тему розмови. — Ти таблетки сьогодні прийняв?

— Вони за мною женуться, тобі зрозуміло? Не знаю, як вони примудрилися знайти мене через скільки років, але вони таки вирахували мене. Чим, на твою думку, я від них відбиватимуся — кухонним ножем, чи як?

Я вже не вперше чув від нього такі тиради. Мій дідо старів і, якщо чесно, потроху з’їжджав із глузду. Спочатку ознаки його психічного розладу були ледь помітними — то щось забуде купити в бакалійній крамниці, то назве мою матір іменем моєї тітки. Але влітку його повзуче старече слабоумство зробило несподіваний виверт. Оті фантастичні вигадані історії про його життя під час війни — про потвор, про зачаклований острів — стали для нього цілковитою й гнітючою реальністю. Особливо збуджений він був останні кілька тижнів, і мої батьки, побоюючись, щоби він не заподіяв собі лиха, всерйоз замислилися про те, щоби відправити його до психлікарні. З якоїсь причини отакі апокаліптично-панічні дзвінки він робив саме мені, і більше нікому.