Ренсом Риггз – Дім дивних дітей (страница 4)

— Праворуч — до зграї фламінго! Ліворуч — до отих багатонаціональних Санта-Клаусів на дахах! Прямо — повз пісяючих херувимів!

Коли ми проскочили повз херувимів, Рікі загальмував до швидкості слимака і занепокоєно оглянув квартал, де мешкав мій дідо. Над ґанками не горіло жодної лампочки, жоден телевізор не мерехтів у вікні, на стоянці не видно жодного авто. Усі дідові сусіди чкурнули на північ, втікаючи від немилосердної літньої спеки; вони залишили фігурки дворових гномів утопати в непідстрижених буйних травах газонів і щільно зачинили віконниці від ураганів, тому кожен будинок скидався на невеличке бомбосховище.

— Останній дім праворуч, — сказав я.

Рікі натиснув акселератор, і ми рвонули вздовж вулиці. Напроти четвертого чи п’ятого будинку ми промчали повз якогось діда, що поливав свій газон. Лисий, як яйце, в халаті й шльопанцях, він бризкав водою на високу, мало не по коліно траву. Його будинок так само був темний і позачинюваний, як і решта. Я обернувся, щоби придивитися до нього, і старий, здавалося, теж витріщився на мене, хоча навряд чи, спантеличено подумав я, бо очі у того діда були білі, як молоко. Дивно. Дідо Портман ніколи не казав мені, що хтось із його сусідів сліпий.

Вулиця скінчилася, впершись у стіну з високих сосен, і Рікі заклав крутий поворот ліворуч, вписуючись в під’їзну алею біля будинку мого діда. Вимкнувши двигуна, він вийшов і рвучко розчахнув мої дверцята. Наші черевики зашелестіли сухою травою до ґанку.

Я подзвонив у дзвінок і почекав. Десь загавкав собака, і його гавкіт самотньо відлунив у задушливому вечірньому повітрі. Не почувши відповіді, я загепав у двері, бо вирішив, що, можливо, дзвінок зламався. А Рікі вже розмахував руками, відганяючи комарів, що проявляли до нас надмірну цікавість.

— Може, він кудись вийшов, — весело вишкірився Рікі. — Скажімо, на гульки подався.

— Нічого смішного, — відказав я. — Він має ширший вибір, аніж ми з тобою будь-якого вечора. Бо ця місцина аж кишить охочими вдовами.

— То я так пожартував, щоби вгамувати свої нерви. Бо тиша у домі мене стурбувала.

Зі схованки у кущах я дістав запасного ключа.

— Зачекай тут.

— Тю, та я й так чекаю. А що таке?

— А те, що ти маєш шість футів п’ять дюймів зросту, твоє волосся зелене, мій дід тебе не знає, зате має багато пістолетів та рушниць.

Рікі знизав плечима і, запхавши собі за щоку ще один жмуток тютюну, пішов на галявину і розлігся там у шезлонгу, а я тим часом відімкнув парадні двері й увійшов всередину.

Навіть у сутінках я побачив, що будинок спіткало лихо: схоже, його обчистили грабіжники. Книжкові полиці та шафки були попатрані, а всілякі дрібнички та великоформатні примірники журналу «Рідерз дайджест» — викинуто на підлогу. Крісла та подушки на дивані перевернуті. Холодильник стояв з відчиненими дверцятами, з нього щось витікало, утворюючи на лінолеумі липкі калюжі.

У мене похололо серце. Дідо Портман таки з’їхав з глузду. Я гукнув його на ім’я, але у відповідь нічого не почув.

Я ходив від кімнати до кімнати, вмикаючи світло і видивляючись, де ж безумний старий сховався від потвор — за меблями, на вузькому невисокому горищі чи в гаражі під верстаком? Я навіть хотів перевірити шафу, де він зберігав свою зброю, але та, певна річ, була замкнена, а ручка вкрита подряпинами, що свідчило: дідо намагався її відімкнути. На веранді погойдувалися побурілі на сонці дугоподібні гілки давно не поливаної папороті. Я став навколішки на підлогу у вигляді штучного газону і зазирнув під плетені ослінці, нажаханий тим, що міг би там побачити.

Раптом мені в око впало тьмяне світло на задньому дворі.

Проскочивши у ширмові двері, я знайшов у траві кинутий ліхтарик; його промінь світив у напрямку лісу, що майже впритул підходив до дідового обійстя. То була гущавина з гостролистих карликових пальмочок та дикорослих пальм, що пролягала на милю від Круглого Села до сусіднього мікрорайону — Столітнього Лісу. Якщо вірити місцевим байкам, ці зарості кишіли зміями, єнотами та дикими кабанами. Коли я уявив собі, як мій дід блукає у тому лісі в самій піжамі, в душі моїй з’явилося недобре передчуття. Чи не щотижня можна було почути свіжу історію про діда, який, блукаючи у лісі, перечепився і гепнувся у ставок-відстійник, де його зжерли алігатори. Тому неважко було уявити собі саме такий, найгірший варіант розвитку подій.

Я гукнув Рікі, і він за мить примчав до мене, вискочивши з-за рогу будинку. І відразу ж помітив те, чого не помітив я: непримітний поріз в ширмових дверях. Рікі аж присвиснув.

— Оце так поріз! Його міг зробити дикий кабан. Або рись. Ти б бачив, які пазури мають ці тварюки!

Неподалік почувся оскаженілий гавкіт. Ми обоє аж сіпнулися від несподіванки і знервовано перезирнулися.

— А може, то й собака залишив поріз, — припустив я. Через гавкіт по мікрорайону пішла ланцюгова реакція, і невдовзі гавкотіння залунало звідусіль.

— Може, й собака, — погодився Рікі. — Я маю в багажнику пістолет двадцять другого калібру. Зачекай. — І мій приятель подався за зброєю.

Гавкіт вгамувався, і його змінив гугнявий хор нічних комах, злих та кусючих. По моєму обличчю котилися краплини поту. Вже посутеніло, але бриз ущух, і повітря чомусь здавалося тепер іще спекотнішим, ніж протягом усього дня.

Піднявши ліхтарик, я підступив до лісу. Мій дідо був десь там, я у цьому не сумнівався. Але ж де саме? Я не слідопит, і Рікі теж. Однак щось вабило мене вперед — пришвидшене биття серця, якийсь невловимий шепіт у тягучому повітрі, і раптом я відчув, що більше не можу чекати ані секунди. І кинувся у зарості, як той мисливський пес, що взяв невидимий слід.

Та то важка справа — бігати у флоридських лісах, де кожен квадратний фут, не зайнятий деревами, щетиниться високими, по коліно, гостряками карликових пальм та тенетами переплетених лоз, але я відчайдушно мчав уперед, вигукуючи дідове ім’я та кидаючи навсібіч промінь ліхтарика. Зненацька краєм ока я помітив, як збоку блиснуло щось біле, — і кинувся туди навпростець. Та виявилося, що то був побілілий і спущений мій футбольний м’яч, загублений у лісі кілька років тому.

Я вже хотів був повернути назад до Рікі, аж раптом помітив витоптану алею з нещодавно прим’ятих пальмочок. Я присвітив навкруги ліхтариком — листя було забризкане чимось темним. Горло мені вмить пересохло. Намагаючись опанувати себе, я рушив по цьому сліду. І чим далі я йшов, тим сильніше нило у мене в грудях, наче тіло моє, знаючи, що чекає мене попереду, застерігало. Раптом алея з прим’ятого підліску розширилася — і я побачив його.

Мій дід лежав долілиць на купі лози, розкинувши ноги й підібгавши під себе одну руку так, наче упав з великої висоти. Я мав дивну впевненість, що він мертвий. Його майка була просякнута кров’ю, штани розідрані, а на одній нозі не було черевика. Я довго стояв, мовчки витріщаючись на тіло, по якому стрибав тремтливий промінь мого ліхтарика. Коли я відчув, що знову можу дихати, я назвав діда на ім’я, але він навіть не поворухнувся.

Впавши навколішки, я притиснув тильний бік долоні до його спини. Кров, що сочилася крізь тканину майки, і досі була тепла. А потім я відчув, що дідо дихає, але слабо-слабо.

Я підсунув під нього руки і перевернув старого на спину. Він був живий, але ледь-ледь, очі його поскляніли, а обличчя осунулося й зблідло. А потім я побачив розрізи на животі — і мало не зомлів. Ті рани були широкі, глибокі й забиті грязюкою, а земля в тому місці, де він лежав, просякла кров’ю і перетворилися на багнюку. Я відвів убік очі й спробував натягнути його драну майку на рани.

Від будинку гукнув Рікі.

— Я тут! — заволав я у відповідь. Може, мені слід було щось додати, наприклад, «Небезпека!» або «Кров!», але я не зміг вимовити ці слова. Бо мої думки були про одне: діди мають помирати у ліжку, щоб побіля них тихо гуло медичне приладдя, а не у лісі з затиснутим у руці мідним ножиком для розрізання конвертів, на просяклій кров’ю землі, по якій марширують мурахи.

То було все, що він мав для захисту. Я висмикнув той ножик з його пальців, і дідо безпорадно стиснув їх, але схопив лише повітря. Тож я взяв його руку. Мої пальці з обкусаними нігтями переплелися з його старечими пальцями — блідими і вкритими сіткою пурпурових вен.

— Мені доведеться перенести тебе, — сказав я, підсовуючи одну руку діду під спину, а другу — під ноги. Та коли я хотів підняти його, він застогнав і закляк, тому мені довелося зупинитися. Я не міг робити йому боляче. Це неправильно. Кинути його я теж не міг, тож не залишилося нічого, окрім чекати, і я легенько змахнув землю з дідових плечей, обличчя та рідіючого сивого волосся. І в цю мить помітив, що його вуста ворушаться.

Дідів голос був ледь чутним, слабшим навіть за шепіт. Мені довелося нахилитися й наблизити вухо до його губ. А він щось бурмотів то англійською, то польською, то втрачав свідомість, то знову приходив до тями.

— Я не розумію, що ти кажеш, — прошепотів я. І повторював його ім’я, аж поки побачив, що його погляд зосередився на мені.

У ту мить дідо різко вдихнув і мовив — тихо, але розбірливо:

— Вирушай до отого острова, Якобе. Тут залишатися небезпечно.

Знов ця параноя. Я стиснув йому руку і запевнив, що у нас все гаразд і що з ним усе буде гаразд. Вийшло, що я збрехав йому двічі впродовж одного дня.