Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 65)

Він стулив долоні й пожмакав ними, наче хотів зібгати аркуш паперу. Імбрин і дивних підняло з землі й зігнало в сферичне місиво, з якого стирчали тільки кінцівки й крила. Лишився тільки я (крім Бентама — куди подівся Бентам?). Я силкувався підвестися, встати й зробити щось, та ледве міг підняти голову. О Господи, їх перетирало на порох. Відлуння наляканих криків одбивалося від стін. І я подумав, що це кінець, ще мить — і з них, мов сік із розчавленого фрукта, поллється кров. Але раптово Коул підняв руку догори й замахав перед самісіньким своїм носом, щось відганяючи.

Бджоли. Рій бджіл Г’ю вирвався із сокодавки й налетів на Коула, жалячи його в очі. Відповіддю їм було виття такої руйнівної сили, що здригнулася вся зала. Імбрини й дивні попадали на землю, щільний шар з їхніх стиснутих тіл розпався, і вони розсипалися навсібіч. Слава Богу, їх не почавило.

Пані Сапсан у вигляді птахи пронизливо кричала, підіймала людей на ноги й гнала до дверей, у бік коридору. Біжіть! Біжіть! Тікайте!

А потім налетіла на Коула. Той уже розправився з бджолами й знову розводив руки, ладний підняти всіх з підлоги й розплющити об стіну. Але не встиг — пані Сапсан каменем упала на нього згори й вгородила йому кігті в обличчя, проорюючи широкі криваві борозни. Та він, рвучко розвернувшись, вдарив її навідліг ручиськом. Пані Сапсан перелетіла через усю залу, вдарилася об стіну і впала на долівку, та вже більше й не ворушилася.

Коли нарешті Коул розвернувся, щоб розправитися з іншими, майже всі вже зникли в коридорі. Коул простягнув до них долоню, стулив її, потягнув до себе, але вони вже були далеко, далі, ніж сягала його сила телекінезу, очевидно. Невдоволено заревівши, він подався навздогін, потім гепнувся на пузо й спробував пролізти крізь отвір у коридор. Хоч і насилу, та протиснутися він усе-таки міг.

Отоді я нарешті й побачив Бентама. Він сховався в каналі з водою, а тепер виліз, мокрий, як курка, зате неушкоджений. Він зігнувся в три погибелі, спиною до мене, і щось там робив, але що саме, я не бачив.

Що ж до мене, то я відчував, ніби повертаюся до життя. Біль у грудях потроху слабшав. Я спробував поворухнути руками, суто задля експерименту, і зрозумів, що можу. Я обережно поклав їх собі на груди, думаючи, що намацаю багато кульових отворів і крові. Але мої груди були сухими. А замість дірок пальці знайшли шматочок металу, сплющений, як монета. Я зімкнув на ньому руки, підніс до очей, щоб роздивитися.

То була куля. Вона не пробила мого тіла. Я не помирав. Куля залишилася в шарфі.

У шарфі, який сплів для мене Горацій.

Звідкілясь він знав, що це станеться, й примусив мене начепити цей шарф із вовни дивної вівці. Дякую Тобі, Господи, за Горація…

На іншому боці кімнати щось спалахнуло, і я підвів голову — усе, на що був здатен, — та побачив, що очі в Бентама палають і з них вистрілюють конуси розжареного білого світла. Ось він кинув щось на землю, і я почув дзенькіт скла.

Він вжив пляшечку амбро.

Зібравши всю свою силу в кулак, я перевернувся на бік, підтягнув ноги до грудей і почав вставати. Бентам накульгував уздовж стін, шукаючи глечики. І кожен дуже уважно роздивлявся. Так, наче міг їх бачити.

І тут я зрозумів, що він зробив. Що він якусь хвилю тому прийняв. Усі ці роки він приберігав душу мого діда для цієї миті і от тепер її спожив.

Він бачив ті глечики. Він був спроможний на це так само, як і я.

Я стояв на колінах. Спираючись долонями на землю. Підтягнув одну ногу, сперся на неї й через силу встав. Мені це нагадувало воскресіння з мертвих.

А Коул уже проштовхався в коридор і половину його подолав. Я чув на іншому кінці луну від голосів моїх друзів. Вони ще не втекли. Може, не схотіли кидати пані Сапсан (чи, можливо, мене). Вони досі боролися.

Бентам, наскільки йому дозволяло каліцтво, пустився бігти. Бо помітив ще один великий глечик і на нього націлився. Я зробив кілька нетвердих кроків у його бік. Він уже був біля глечика. Перевернув його. Синя рідина засичала в каналі й розпочала свій забіг до водойми духів.

Бентам розвернувся й побачив мене.

Пошкутильгав до водойми, а я, теж на непевних ногах, рушив за ним. Рідина з глечика досягла водойми. Вода люто зашумувала, і до стелі вистрелив стовп сліпучого світла.

— ХТО ТУТ ЧІПАЄ МОЇ ДУШІ? — проревів у коридорі Коул. І знову змією поліз у двері.

Я схопив Бентама. Ну, або впав на нього — це вже як забажаєте. Я був слабкий, потерпав од запаморочення, а старий нетвердо стояв на ногах. Чудова з нас була пара рівних суперників. Ми трохи поборюкалися, та коли стало зрозуміло, що я переважаю його в силі, він здався.

— Послухай мене, — сказав він. — Я повинен увійти у водойму. Я — ваша єдина надія.

— Заткнися! — Я вхопив його за руки, якими він досі намагався відбиватися. — Я твої брехні не слухатиму.

— Якщо ти мене не відпустиш, він нас повбиває!

— Ти з глузду з’їхав? Якщо я тебе відпущу, ти йому допоможеш. — Врешті мені вдалося схопити його за зап’ястя. Бо він усе силкувався видобути щось із кишені.

— Ні, ні! — закричав він. — Я стільки помилок скоїв… але я все виправлю, якщо ти дозволиш мені допомогти тобі.

— Допомогти мені?

— У мене в кишені!

Коул повільно протискувався з коридору, ревучи щось про свої душі.

— У нагрудній кишені камізельки! — викрикнув Бентам. — Там цидулка. Я завжди її з собою ношу, про всяк випадок.

Відпустивши його руки, я сягнув у його нагрудну кишеню. І там знайшов клаптик складеного паперу, який нетерпляче розгорнув.

— Що це? — спитав я. Написано було давньою дивною, якою я не володів.

— Рецепт. Покажи його імбринам. Вони зрозуміють, що треба робити.

Над моїм плечем виникла чиясь рука й вихопила в мене папірець. Пані Сапсан, пом’ята, однак у людській подобі.

Вона прочитала папірець. Враз її очі загорілися, й вона подивилася на Бентама.

— Ти певен, що це подіє?

— Одного разу вже подіяло, — сказав він. — Не бачу причин, чому б не спрацювало тепер. Імбрин тут навіть більше…

— Відпусти його, — наказала вона мені.

Я шоковано подивився на неї.

— Що? Але він збирається…

Пані Сапсан поклала руку мені на плече.

— Я знаю.

— Він украв душу в мого дідуся! І спожив її… вона зараз у ньому, всередині!

— Джейкобе, я знаю. — Вона подивилася на мене згори вниз; її обличчя випромінювало доброту, та водночас і твердість. — Усе це правда і ще гірше. І добре, що ти його спіймав. Але зараз ти повинен його відпустити.

Тож я пустив руку Бентама. За допомогою пані Сапсан підвівся. А потім встав і Бентам, печальний, зігнутий старий з блискучо-чорними смугами, рештками душі мого діда, що стікали по його щоках. Мені навіть здалося, що в його очах на мить прозирнув Ейб — що в них спалахнула іскорка його духу і підморгнула мені.

Притьмом розвернувшись, Бентам побіг до стовпа світла й водойми духів. Випар збирався у форму гіганта, майже такого самого, як у Коула, та тільки з крилами. Якщо Бентам встигне скупатися, в Коула з’явиться гідний супротивник. А Коул тим часом майже вибрався з коридору і лютував неймовірно.

— ЩО ТИ НАКОЇВ? — заволав він. — Я ТЕБЕ ЗНИЩУ!

Пані Сапсан штовхнула мене на землю й лягла поряд.

— Нема часу ховатися, — сказала вона. — Вдай мертвого.

Бентам заліз у водойму, і одразу ж випар почав проникати в усі отвори його тіла. Коул нарешті проліз у дверний прохід і одразу ж важко скочив на ноги та побіг до Бентама. Його ножисько опустилося недалеко від наших голів і ледь нас не розчавило. Але Коул запізно добіг до водойми й не встиг завадити Бентаму злитися зі старезною душею, яка покоїлася в тому глечику. Молодший і слабший брат пані Сапсан уже розрісся й став удвічі більшим за свій оригінальний зріст.

Ми з директрисою допомогли одне одному зіп’ястися на ноги. Поза нашими спинами Коул і Бентам уже чубилися із такими звуками, наче розривалися бомби. Ніхто не підказував мені, що треба тікати, я сам зрозумів.

Уже на середині коридору нам назустріч вибігли Емма та Бронвін. Вони підхопили нас попід руки й повели у сховок швидше, ніж туди могли б дістатися наші кволі й понівечені тіла. Ми не розмовляли — часу лишалося тільки на те, щоб бігти, та в жодному разі не кричати, бо нас могли почути. Але Еммине обличчя, наелектризоване зачудуванням і полегкістю від того простого факту, що я лишився живим, промовляло все без слів.

Нас поглинув чорний тунель. Ми встигли. Озирнувся я лише раз, щоб одним оком побачити бійню, що вибухла у нас за спинами. Крізь хмари куряви й пари я угледів двох істот, вищих за два будинки, і вони намагались одна одну прикінчити: однією рукою, всіяною шпичаками, Коул душив Бентама, а іншою вичавлював йому очі. Бентам, з комашиною головою й тисячею запасних очей, встромив довгі гнучкі жвала Коулу в шию й лупцював його велетенськими шкірястими крилами. У дивному танці мелькали кінцівки; вони гатили один одного об стіну, усе навколо них сипалося на землю, незліченні глечики з душами злітали в повітря й розбивалися, проливаючись осяйним дощем.

Ця картинка моїх майбутніх нічних жахіть міцно закарбувалася в моїй пам’яті, і я дозволив Еммі потягти мене в темряву.

Друзів ми знайшли в сусідній печері: вони сиділи майже в повній темряві, єдиним промінчиком світла тут був ліхтарик у пащі в Едисона, який теж мав от-от згаснути. Коли Емма розпалила вогник і всі побачили, що ми розгонистим кроком підходимо до них, пошарпані, але живі, вони хором радісно закричали. Побачивши їх в Емминому світлі, я здригнувся. Вони самі мали жахливий вигляд, скривавлені та вкриті синцями після того, як їх пом’яв Коул. Декотрі накульгували, бо розтягнули зв’язку чи поламали ногу.