Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 67)

— У мене ліва нога болить! — поскаржився Г’ю.

— Нехай тебе хапають за праву! — відказала Оливка.

— Це божевілля, — пробурчав Шарон. — Ми занадто важкі.

Оливка хотіла була заперечити, але раптом вежу так струсонуло, що ми мусили вхопитися за поруччя, щоб нас не скинуло з балкона.

Виходило або по-Оливчиному, або ніяк.

— Принцип ви зрозуміли! — вигукнула пані Сапсан. — Робіть, як вам каже Оливка, і найважливіше — не відпускайте одне одного, поки не спустимося на землю!

Крихітка Оливка зігнула коліна, махнула ногою в бік Бронвін і запропонувала їй ухопитися. Бронвін узялася за її щиколотку, а потім простягнула руку й охопила іншу. Оливка відпустила поруччя й стала вертикально у руках Бронвін, яка її тримала. Відштовхуючись, як плавець — від стіни басейну, вона полинула в небо.

Бронвін відірвалася від поверхні. За її ноги швиденько вхопилася Емма, і вона теж піднялася в повітря, бо Оливка дуже старалася — скреготіла зубами, силою волі підіймалася все вище. Далі настала моя черга, але схоже було на те, що Оливка вже зовсім знесиліла. Вона напружувалася й постогнувала, наче пливла в повітрі по-собачому, але сили в неї вже закінчилися. Тоді пані Сапсан перекинулася на птаха, залопотіла крилами догори, встромила кігті в Оливчину сукню на спині й підняла.

Мої ноги відірвалися від поверхні. Г’ю вхопився за мене, Горацій — за нього, потім — Єнох і далі, аж поки навіть Перплексус із Едисоном та Шароном і його кузенами не приєдналися до всезагальної вервечки. Чудернацьким звивистим повітряним змієм ми полетіли в повітря, а невидимим його хвостом був Мілард. Інші, менші імбрини теж позастромлювали пазурі в наш одяг і, як могли, допомагали пані Сапсан з Оливкою всіх нести.

Не встигли останні з нас знятися з тераси, як уся вежа стала розпадатися на шматки. Якраз вчасно я озирнувся — на моїх очах вона завалилася. Це сталося швидко, споруда просто склалась, як картковий будиночок, а горішню частину затягнуло досередини, наче її засмоктав у себе зруйнований контур. І після цього вся вежа похилилася, розламалася посередині й погуркотіла донизу, здійнявши велетенську хмару пороху й уламків, з таким гуркотом, ніби мільйон цеглин висипали в кар’єр. На той час сили вже покидали пані Сапсан, і ми повільно падали на землю, але імбрини щосили перетягували нас на один бік, щоб пом’якшити приземлення подалі від уламків вежі.

Ми впали на подвір’я. Першим був Мілард, а далі посипалися всі, й останньою на землю спустилася Оливка — така змучена, що звалилася на спину й лежала нерухомо, дихаючи так тяжко, наче пробігла марафон. Ми всі скупчилися навколо неї, підбадьорюючи радісними вигуками й оплесками.

Та раптом її очі широко розплющилися, й вона показала на щось у небі.

— Погляньте!

У повітрі над нами, де лише кілька хвилин тому височіла верхівка вежі, кружляв маленький сріблястий вир, що нагадував ураган у мініатюрі. От і все, що залишилося від знищеного контуру. Мов загіпнотизовані, ми дивились, як він стискається, обертаючись усе швидше й швидше. А коли зменшився вже до невидимої цятки, з нього раптово долинув розкотистий звуковий удар:

— АЛЬМО-О-О-О-О-О-О-О-О-О-О-О…

А потім вир засяяв і згас, всмоктуючи Коулів голос.

Розділ десятий

Після того, як контур згинув і впала вежа, нам, приголомшеним до глибини душі, не дозволили довго стояти й витріщатися. Хоч і здавалося, що всі найстрашніші загрози лишилися позаду й більшість наших ворогів полягли чи потрапили в полон, навколо нас панував хаос і слід було терміново братися до праці. Попри наше виснаження, синці й розтягнення, імбрини взялися робити те, що вміють найкраще, — наводити лад. Вони перетворилися на людей і взяли командування на себе. Увесь табір обшукали, щоб знати, чи не заховалися десь витвори. Двоє здалися одразу, ще одного знайшов Едисон — жалюгідна з вигляду жінка ховалася в якійсь ямі.

Вона вийшла з піднятими руками, благаючи милосердя. Шаронових кузенів попросили спорудити невеличку імпровізовану в’язницю, щоб вона могла вмістити наших полонених (їх поки що було небагато, але кількість неухильно збільшувалася), і вони радо та з піснями взялися вистукувати молотками. Шарона допитали пані Сапсан і пані Шилодзьобка, але буквально через кілька хвилин їм стало зрозуміло, що він просто найманець, а не шпигун чи зрадник, і їх це задовольнило. Скидалося на те, що Шарона зрада Бентама шокувала не менше, ніж нас усіх.

Невдовзі тюрми й лабораторії витворів спорожніли, а їхні машини терору було знищено. Визволеним жертвам їхніх страхітливих дослідів допомогли. Ще десятки випустили з іншого тюремного блоку. Блідих, худих і обшарпаних, їх вивели з підвалу будівлі, де їх утримували. Деякі бездумно бродили подвір’ям, тож за ними слід було наглядати, щоб не пішли геть і не заблукали. Інших так переповнювала вдячність, що вони ніяк не могли перестати нам дякувати. Одна маленька дівчинка цілих півгодини переходила від одного дивного до іншого і вражала нас обіймами. «Ви й не знаєте, що ви для нас зробили, — усе повторювала вона. — Ви не знаєте, що ви зробили».

Не піддатися цьому було неможливо. Ми втішали їх, як могли, нас оточували шморгання й зітхання. Я навіть уявляти не хотів, що довелося пережити моїм друзям, не кажучи вже про тих, хто провів багато тижнів чи місяців в ув’язненні в Коула. Порівняно з цим, мої синці й травми були подряпинами.

Але найдовше я пам’ятатиму трьох урятованих братів. Їхнє здоров’я наче й не дуже постраждало, але побачене й пережите їх так шокувало, що вони оніміли. За першої ж нагоди вони відійшли від натовпу, знайшли якісь камінці, щоб на них присісти, й порожніми поглядами вдивлялися в простір. Найстарший обіймав молодших двох за плечі. Було таке відчуття, що вони не можуть поєднати картинку, яку бачать перед собою, з тим пеклом, яке звикли сприймати за реальність.

Ми з Еммою підійшли до них.

— Тепер ви в безпеці, — м’яко сказала вона.

Вони подивилися на неї так, наче не розуміли значення цього слова.

Побачивши, що ми з ними розмовляємо, Єнох підійшов до нас разом із Бронвін. За собою вона тягла напівпритомного витвора — лаборанта зі зв’язаними руками. Хлопці аж сахнулися.

— Він більше не завдасть вам болю, — запевнила їх Бронвін. — Більше ніхто з них не завдасть.

— Може, залишити його тут з вами ненадовго, — з диявольською посмішкою промовив Єнох. — Вам точно є про що з ним побазікати.

Витвір підвів голову. Побачив хлопців, і його чорні очі полізли на лоба.

— Годі, — сказав я. — Не треба їх мучити.

Найменшенький стиснув руки в кулаки й став підводитися, але найстарший брат змусив його сісти й щось прошепотів на вухо. Молодший заплющив очі й кивнув, наче хотів перестати про щось думати, а потім схрестив руки й затиснув кулаки під пахвами.

— Ні, дєкую-ю-ю, — чемно відповів він з протяглим південним акцентом.

— Ходімо, — сказав я, і ми залишили їх самих. А Бронвін поволокла витвора за собою далі.

Ми безцільно вешталися табором, очікуючи на вказівки від імбрин. Але було дуже приємно скинути з себе відповідальність за ухвалення рішень. Ми почувалися виснаженими, але на підйомі, неймовірно змученими, але водночас нас заряджало божевільне розуміння того, що ми вижили.

То тут, то там спонтанно вибухали радісні крики, сміх, пісні. Мілард і Бронвін танцювали на понівеченій землі. Оливка й Клер тулилися до пані Сапсан, а та носила їх на руках і металася подвір’ям, перевіряючи то те, то се. Горацій усе щипав себе, не вірячи, що це не один з його снів, прекрасне майбутнє, до якого ще дуже далеко. Г’ю блукав самотиною, помітно сумуючи за Фіоною, чия відсутність залишила в наших душах чорну діру. Мілард тривожився за свого героя, Перплексуса, чиє пришвидшене старіння зупинилося, коли ми зайшли в Абатон і, на диво, досі не відновилося. Але неодмінно відновиться, похмуро запевняв нас Мілард. А тепер, коли вежі Коула більше не існувало, незрозуміло було, як Перплексус зможе потрапити у свій старий контур. (Звичайно, був ще Панконтуркон Бентама, але котра з його сотні дверей туди вела?)

А ще були ми з Еммою. Ходили разом, наче прив’язані, однак заледве обмінялися кількома словами. Думаю, ми боялися розмовляти одне з одним, через те що нам потрібно було обговорити.

Що буде далі? Що з нами станеться? Я розумів, що Емма царства дивних не покине. Їй доведеться решту життя провести в контурі, байдуже, що то буде — Диявольський Акр чи якесь інше, ліпше місце. Але я міг піти. Вдома на мене чекала сім’я. Життя чи його бліда подоба. Проте тут у мене теж була сім’я. І була Емма. І був ще цей новий Джейкоб, яким я став. Яким досі ставав. Чи виживе він у Флориді?

Усе це мені було потрібно. Обидві сім’ї, обидва Джейкоби — і вся Емма. Я розумів, що доведеться вибирати, і боявся, що це мене розколе на дві частини.

Для мене це було занадто, більше, ніж я міг би витримати одразу після тих жахливих випробувань, які випали на нашу долю. Я потребував ще кількох годин, однієї доби, щоб уявити, ніби всього цього нема. Тож ми з Еммою стояли пліч-о-пліч і дивилися поперед себе, кидаючись до всього, чим могли допомогти імбринам.

Але вони від природи були надміру турботливі, тому вирішили, що ми й так достатньо пережили. Нам потрібен був перепочинок. А до того ж, сказали вони, у деяких роботах дивні діти не повинні брати участі. Коли впала вежа, вона розчавила маленьку будівлю, що була під нею, але імбрини не хотіли, щоб ми прочісували руїни в пошуках тих, хто міг уціліти. Ще десь у таборі були пляшечки з амбро, які потрібно було дістати, та ми навіть близько до них підходити не повинні були. Мені було цікаво, що вони з ними робитимуть і чи можуть ті вкрадені душі колись возз’єднатися зі своїми законними власниками.