Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 63)

Захеканий Бентам пошкутильгав у печеру слідом за нами, затуляючи очі долонею, а Коул уже виходив на середину зали.

— ПЕРЕМОГА! — вигукнув він. І те, як його голос зрикошетив між височезних стін, здавалося, подарувало йому неабияку втіху. — Ось вона! Наша скарбниця! Наша тронна зала!

— Вона така велична, — кволо промовив Бентам, човгаючи ногами, щоб стати поряд із братом. — Тепер я розумію, чому так багато людей віддали свої життя в боротьбі за неї…

— Ти робиш страхітливу помилку, — попередила Коула пані Сапсан. — Не можна оскверняти цю святиню.

Коул театрально зітхнув.

— Ну чому ти вічно все псуєш своїми учительськими моралями? Чи ти просто заздриш і оплакуєш кінець свого правління, обдарованіша сестро? Подивись на мене, я можу літати, я можу робити часові контури! Ще одне покоління — і ніхто вже не згадає, що існували такі дурні створіння, як імбрини.

— Е ні, помиляєшся! — закричала Емма, не спроможна більше тримати язика на припоні. — Це про вас двох усі забудуть!

Еммин охоронець хотів був її вдарити, але Коул наказав не чіпати.

— Нехай виговориться, — сказав він. — Може, це її остання можливість, іншої вже не буде.

— Хоча ні, про вас не забудуть, — не вгавала Емма. — Ми напишемо про вас новий розділ «Казок». «Жадібні брати» — так ми його назвемо. Чи «Кошмарні жахливі зрадники, які дістали по заслузі».

— Гм, якось пласко й нецікаво, — сказав Коул. — Я думаю, ця назва звучатиме так — «Дивовижні брати подолали упередження й стали законними володарями царства дивних». Чи щось не менш грандіозне. І тобі, дівчино, пощастило, що я зараз у такому чудовому гуморі!

Він звернув увагу на мене.

— Хлопче! Розкажи про тутешні глечики. І нічого не замовчуй, навіть найдрібніших деталей. — Він вимагав вичерпного опису, і я дав йому його, зачитавши вголос безліч написів тонким почерком. Якби ж я говорив давньою дивною, подумав я, то міг би збрехати про те, що там написано, може, навіть піддурив би Коула і той випив слабку й дурненьку душу. Але я був досконалою машиною-автоматом: благословенним, бо мав здібності, і проклятим через своє невігластво. Єдине, що спало мені на думку, — відвернути його увагу від тих глечиків, що вочевидь дуже багато обіцяли.

Серед них траплялись як дрібні й прості, так і великі, багато прикрашені й важкі, у формі клепсидри й з подвійними вушками. На їхній поверхні було намальовано крила, прикрашені коштовностями; здавалося очевидним, що вони містять душі могутніх і важливих (чи надміру пихатих) дивних. Але їх зраджував великий розмір їхніх заглибин, а коли Коул змусив мене постукати по стінках кісточками пальців, то звук був гучний і глибокий.

Фокусів у рукаві не лишилося. Коул отримає бажане, і перешкодити йому я не міг. Та його наступний вчинок здивував усіх. Бо спочатку видався напрочуд щедрим. Розвернувшись до своїх охоронців, він спитав:

— Ну! Хто хоче хильнути першим?

Охоронці здивовано перезирнулися.

— Що ти маєш на увазі? — Бентам стривожено пошкутильгав до нього. — Хіба першими не ми повинні бути? Я і ти? Ми так довго до цього йшли…

— Братику, не будь скнарою. Хіба я не обіцяв їм винагороду за вірність? — Він знову подивився на охоронців, шкірячи зуби, наче ведучий у якомусь ігровому шоу. — То хто з вас?

Обидва притьмом здійняли руки.

— Я, сер, я!

— Я хочу!

Указівним пальцем Коул показав на витвора, який охороняв мене.

— Ти, — мовив він. — Мені подобається твій бойовий дух. Підійди сюди.

— Дякую вам, сер, дякую!

Коул націлив на мене пістолет, таким чином звільняючи мого охоронця від несення служби.

— Ну, котра з цих душ вам більше до вподоби? — Він згадав, які глечики я називав, і став їх перелічувати. — Йет-Фару. Щось пов’язане з водою, потоп. Годиться, якщо мріяв жити під водою. Вольсенвирсенд. Здається, це якийсь напівкінь-напівлюдина — кентавр, який владарює над хмарами. Бенні, нічого не пригадуєш про це?

Бентам щось нерозбірливе пробурмотів, але Коул його не слухав.

— Стил-хюд, о, це хороше. Металева шкіра. Може придатися в бою, але цікаво, чи треба себе змащувати мастилом…

— Сер, сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я спитаю, — мляво озвався охоронець, — але, може, взяти одну з більших урн?

Коул похитав пальцем.

— Люблю амбітних людей, але ті глечики — для мене й мого брата.

— Авжеж, сер, авжеж, — запевнив його охоронець. — Але… е-е… може, були ще якісь?

— Я дав тобі вибір, — тоном, що віщував застереження, промовив Коул. — Тому вибирай.

— Так, так, пробачте, сер… — обличчя вартового спотворила гримаса душевного болю. — Я вибираю Йет-Фару.

— Відмінно! — прогримів Коул. — Хлопче, витягни глек.

Засунувши руку в заглибину, на яку вказав Коул, я дістав глечик. Він був такий холодний, що довелося відтягти манжету куртки й узятися за нього, мов у рукавичці. Але навіть крізь тканину відчувалося, що глечик забирає все тепло, яке ще лишалося в моєму змерзлому тілі.

Охоронець вирячився на мою руку.

— І що мені з цим робити? — спитав він. — Спожити, як амброзію?

— А тут я не певен, — відповів Коул. — Брате, а ти що думаєш?

— Теж не знаю напевно, — сказав Бентам. — У давніх текстах про це не було жодної згадки.

Коул задумливо пошкріб підборіддя.

— Я думаю… так, я думаю, це треба вживати, як амброзію. — Зненацька набувши певності, він кивнув. — Так, ось у чому ключ. Точнісінько як амбро.

— Впевнені? — спитав охоронець.

— Абсолютно. На сто один відсоток, — кивнув Коул. — Та не нервуйся ти так. Ти ж в історію увійдеш. Як першопрохідець!

Вартовий зустрівся зі мною поглядом.

— Без фокусів, — попередив він.

— Без фокусів, — пообіцяв я.

І відкоркував глечик. З шийки засяяло синє світло. Охоронець накрив долонею мою руку, підняв її з глечиком над своєю головою і відхилив обличчя назад.

Вдихнув повітря — глибоко, з трепетом.

— Пан або пропав, — сказав він і перехилив мою руку.

В’язкою цівкою з глечика полилася рідина. Тієї ж миті, як вона потрапила йому в очі, його рука мертвою хваткою стисла мою, і я навіть злякався, що він мені пальці переламає. Вивільнив руку й відскочив назад, а глечик упав на землю й розбився.

Обличчя вартового посиніло й задиміло. Він закричав, упав на коліна, здригаючись усім тілом, і повалився вперед. Коли його голова вдарилася об землю, то розлетілася на друзки. Уламки замороженого черепа розсипалися в мене під ногами. Після цього він замовк і явно помер.

— Господи! — закричав Бентам.

Коул несхвально поцокав язиком — немовби в нього на очах хтось розлив келих коштовного вина.

— От холера, — задумливо промовив він. — Здається, це не так, як амброзію, приймають. — Він обвів залу поглядом. — А зараз має спробувати хтось інший…

— Мілорде, я дуже-дуже зайнятий! — закричав другий вартовий, цілячись в Емму та пані Сапсан.

— Так, Джоунс, я бачу, що в тебе руки зброю тримають. То, може, хтось із наших гостей спробує? — Він глянув на Емму. — Дівчино, зроби це для мене, і обіцяю взяти тебе на посаду придворного блазня.

— Провалися ти в пекло, — прогарчала Емма.

— Це можна влаштувати, — рикнув він у відповідь.

І тут на краю зали щось гучно зашипіло й засяяло яскравіше; усі розвернулися на звук. Рідина з розбитого глечика дісталася каналу попід стіною, і там, де вона змішалася з водою, відбувалася реакція. Вода пухирилася й згорталася, палаючи яскравіше, ніж дотепер.

Це дуже розвеселило Коула.

— Ви тільки погляньте! — вигукнув він і навшпиньки підбіг до води.

Стрімка течія рознесла яскраві пухирці по краях зали. Ми проводжали їх поглядом, аж поки вода не досягла мілкої обкладеної камінням водойми на дальньому кінці зали, а тоді й сама водойма запінилася, засвітилася, і з неї до стелі вистрелив стовп яскравого синього світла.

— Я знаю, що це! — тремким голосом мовив Бентам. — Це називається водойма духів. Старовинне знаряддя для викликання мертвих і розмов із ними.