Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 6)

— І на нас, — додав Едисон. Підлітки рвучко повернули голови до нього, і очі в них ще більше полізли на лоби.

— Дурбецало, — пробуркотіла Емма. — Мовчи.

Рукою, що помітно тремтіла, хлопець показав на пса.

— А це він?..

Едисон сказав лише три слова. Ми могли якось це обіграти: сказати, що луна вагоном пішла чи ще щось, що це не те, що вони подумали. Але Едисон був занадто гордий, щоб прикинутися дурником.

— Звісно, ні, — він гордовито задер носа в повітря. — Собаки не вміють розмовляти англійською. І взагалі будь-якою людською мовою не вміють розмовляти — за винятком хіба що, слід зазначити, люксембурзької, яку розуміють лише банкіри та люксембуржці, тому її навряд чи можна вважати мовою, придатною для спілкування. Ні, ви щось погане з’їли, і тепер вам сниться нічне страхіття. От і все. А зараз, якщо ви не дуже заперечуєте, моїм друзям потрібно позичити ваше вбрання. Будь ласка, негайно скиньте все з себе.

Блідий, тремтячи всім тілом, хлопець почав знімати з себе шкірянку, але не встиг витягти руку з другого рукава, як його коліна підкосилися й він звалився на підлогу. Після цього дівчина закричала й зупинитися вже не могла.

Тієї ж миті витвір став гепати в заблоковані двері. У його порожніх очах спалахували іскри вбивства.

— От і втекли непомітно, — резюмував я.

Едисон розвернувся і глянув на нього.

— Точно витвір, — велемудро киваючи, промовив він.

— Я така рада, що з цією загадкою покінчено, — уїдливо зауважила Емма.

Раптом поїзд струсонуло, завищали гальма. Наближалася наступна станція. Я підняв Емму на ноги й приготувався бігти.

— А як же Сєрґєй? — Емма крутнулася, щоб глянути на нього.

Утекти від пари витворів, маючи на руках ослаблену Емму, було само з себе нелегким завданням. А зі складаним чоловіком на руках завдання перетворювалося на нездійсненне.

— Нам доведеться його залишити, — сказав я. — Його знайдуть і відвезуть у лікарню. Це його єдиний шанс. І наш теж.

На диво, погодилась Емма одразу.

— Я думаю, це те, чого він би хотів. — Вона швидко підійшла до нього. — Пробач. Ми не можемо взяти тебе з собою. Але я впевнена, що ми ще зустрінемось.

— У наступному світі, — прохрипів він, на мить розплющивши вузькі щілини очей. — В Абатоні.

Під акомпанемент цих слів і вереску дівчиська, що дзеленчав у наших вухах, поїзд заїхав на станцію і двері відчинилися.

Ми вчинили не розумно. Не елегантно. Тільки-но двері поїзда відчинилися, ми чкурнули.

Витвір вискочив з вагона й застрибнув у наш, але на той час ми вже промчали повз крикливе дівчисько, непритомного хлопця й вибігли на платформу, де довелося змагатися з потоком людей, який саме вливався в поїзд, мов косяк риби на нересті. Ця станція, на відміну від решти, мало не лускалася від люду.

— Туди! — заволав я й потягнув Емму до таблички «ВИХІД», що світилася вдалині. Я сподівався, що Едисон десь у нас під ногами, але навколо нас текли такі ріки людей, що я ледве бачив підлогу. На щастя, до Емми поверталися сили (чи зробив своє приплив адреналіну), бо навряд чи я зміг би підтримувати її й прокладати собі шлях крізь людське юрмисько.

Від поїзда нас уже відділяло близько двадцяти футів і п’ятдесяти людей, коли з вагона вирвався витвір. Він розштовхував тих, хто їхав на роботу, і кричав: «Я представник закону!» і «Геть з дороги!», і «Зупиніть тих дітей!». Але в лункому гаморі станції його або ніхто не чув, або не звертав уваги. Озирнувшись, я побачив, що він наздоганяє. Тоді Емма вирішила ставити людям підніжки: на бігу вистромлювала ногу то вправо, то вліво. З криками люди безладно падали позаду нас. А коли я озирнувся знову, витвір насилу продирався крізь них, наступав на ноги й спини, а у відповідь діставав штурхани парасольками й портфелями. Він зупинився, весь червоний і сердитий, та став розщібати кобуру. Але потік людей між нами став тепер занадто широким. Я, звісно, не сумнівався, що жорстокості стріляти в людей йому вистачить. Але він був не такий дурний, щоб на це наважитися. Слідом за цим неминуче почнеться паніка, і впіймати нас буде ще важче.

Коли я озирнувся втретє, він добряче відстав: поглиненого натовпом, його вже годі було роздивитися. Може, йому насправді було начхати, зловить він нас чи ні. Зрештою, великої загрози ми не становили й розкішним трофеєм не були. Можливо, пес мав рацію: порівняно з імбриною, ми взагалі не варті були зусиль.

На півдорозі до виходу натовп порідішав, і нам вдалося перейти на біг. Але не встигли ми й кількох кроків ступити, як Емма зупинила мене, вхопивши за рукав.

— Едисон! — закричала вона, крутячись на всі боки й шукаючи поглядом. — Де Едисон?

Та вже наступної миті пес вискочив із самісінької гущавини натовпу. До шпичака його нашийника причепилося щось довге з білої тканини.

— Ви мене зачекали! — радісно вигукнув він. — Я зашпортався в жіночій панчосі…

На звук його голосу вже поверталися голови.

— Ходімо, зупинятися не можна, — сказав я.

Емма зняла панчоху з нашийника Едисона, й ми знову пустилися бігом. Перед нами маячіли ескалатор і ліфт. Ескалатор працював, але на ньому було повно людей, тож я повів нас до ліфта. Ми пробігли повз дамочку, від маківки до п’ят розфарбовану в синє, і я мимоволі повернув голову й витріщився на неї, хоча ноги самі несли мене вперед. Волосся в неї було синє, на обличчі лежав товстий шар синього макіяжу, а вдягнена вона була в комбінезон (теж синій), який щільно прилягав до шкіри.

Щойно вона зникла з поля зору, як я побачив декого ще більш лячного: чоловіка, чию голову вертикальна лінія ділила на дві половини. Одна була лиса й обгоріла, як вуглина, а інша лишилася в незмінному вигляді. Волосся на голові лежало охайними хвилями. Навіть якщо Емма його й помітила, то не повернулася, щоб подивитися. Може, так звикла бачити справжніх дивних, що звичайних, які косили під дивних, навіть не помічала. «А що, як вони не звичайні? — подумав я. — Що, як вони дивні і замість теперішнього ми опинилися в якомусь новому контурі? Що, як…»

А тоді я побачив двох хлопчиків, які билися світловими мечами біля торговельних автоматів (кожен доторк мечів у сутичці супроводжувався пластмасовим звуком «кляк»), і реальність набула чітких обрисів. Ці дивні з вигляду люди — дивні не в нашому розумінні. То задроти. Ми таки втрапили в теперішнє.

За двадцять футів од нас відчинилися двері ліфта. Ми вскочили в кабіну на льоту й відштовхнулися долонями від задньої стіни, і Едисон теж забіг, спотикаючись. Я саме вчасно озирнувся, щоб у проріз дверей, які зачинялися, помітити дві речі: як з юрби вискакує витвір і щодуху мчить до нас і як з даху останнього вагона поїзда, що саме віддалявся в тунель, зіскакує порожняк. Він приліпився язиками до стелі станції й погойдувався там на лампі, схожий на павука. Чорні палахкотливі очі невідривно дивилися у мої.

А тоді двері ліфта зачинилися, і ми плавно поїхали нагору, і хтось спитав: «Друзяко, де пожежа?»

У задньому кутку ліфта стояв немолодий уже мужчина в маскарадному костюмі й глузливо посміхався. Сорочка в нього була подерта, на обличчі — штрихи фальшивих порізів, а до однієї руки було прикручено в стилі Капітана Гака закривавлену бензопилку.

Уздрівши таке, Емма позадкувала.

— Ти хто?

Це запитання його трохи образило.

— Та ну, ви що.

— Хочеш насправді дізнатися, де пожежа? Тоді не відповідай. — І вона вже хотіла підняти руки, але я її зупинив.

— Він ніхто, — сказав я.

— А я думав, що цього року таке очевидне вибрав, — пробурмотів чоловік. Вигнувши брову, він припідняв бензопилку. — Звуть Еш. Ну… «Армія темряви»[2]?

— Не чула ні про те, ні про те, — відрубала Емма. — Хто твоя імбрина?

— Моя що?..

— Він просто в костюмі персонажа, — намагався пояснити я, але вона не слухала.

— Утім, байдуже, хто ти такий, — вирішила вона. — Нам потрібна армія, а злидарям вибирати не доводиться. Де решта твоїх воїнів?

Чоловік підкотив очі.

— Ой не можу. Слухайте, ви такі кумедні. Усі там, де проходить збіговисько. Це ж очевидно.

— На ньому маскарадний костюм, — прошепотів я Еммі. А тоді пояснив чоловіку: — Вона не дуже любить кіно.

— Костюм? — Еммині брови зійшлися на переніссі. — Але ж він дорослий.

— І що з того? — Чоловік обвів нас поглядом з ніг до голів. — А ви ким убралися? Ходячими дурцями? Лігою видатних гівняшок?

— Дивними дітьми, — відповів Едисон, якому еґо не дозволяло більше мовчати. — А я сьомий син сьомого сина в довгому й уславленому собачому роду…

Та договорити Едисон не встиг — чоловік знепритомнів, стукнувшись головою об підлогу з глухим звуком «бам», і я мимоволі здригнувся.

— Коли ти вже перестанеш, — докірливо мовила Емма. І, всупереч своїм словам, широко всміхнулася.

— Так йому й треба, — відповів Едисон. — Який грубіян. Швиденько, забери в нього гаманець.

— Оце вже ні! — застеріг я. — Ми не злодії!

Едисон тільки пирхнув зневажливо.

— І чого це він так вирядився? — спитала Емма.

Ліфт теленькнув, і двері почали роз’їжджатися.

— Я думаю, ти зараз дізнаєшся, — сказав я.

Двері ліфта роз’їхалися, і, неначе за помахом чарівної палички, перед нами відкрився залитий денним світлом світ, такий яскравий, що довелося затуляти долонями очі. Ми вийшли на залюднений тротуар, і я з насолодою набрав повні легені свіжого повітря. Скрізь кишіло людьми в костюмах: супергерої в спандексі, човгали ногами густо намакіяжені зомбі, анімешні дівчатка з єнотячими очима розмахували бойовими сокирами. Вони збивалися у фантастичні зграйки й висипали на проїжджу частину, перекриту для руху транспорту. Їх, мов нетель, вабила до себе велика сіра будівля з натягнутим банером, який проголошував: СЬОГОДНІ — КОМІК-КОН!