Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 5)

Двері відчинилися. Едисон виставив голову у вікно, понюхав повітря на платформі, загарчав на людину, яка спробувала було поткнутися до нашого вагону, і повернувся до нас. А коли двері знову стулилися, Емма підвела голову й витерла з очей сльози.

Я взяв її за руку й потиснув.

— Ну як ти? — спитав я, а сам пошкодував, що на думку не спадає слів, кращих за ці.

— Мушу бути в порядку, правда? Заради тих, хто ще живий.

Хтось міг би подумати, що це занадто жорстко з її боку — отак запхати свій біль у коробку й відставити вбік. Але я досить добре знав Емму, щоб зрозуміти. У неї було серце завбільшки з цілу Францію, і тих небагатьох, кому пощастило бути для неї дорогими, вона любила кожним його клаптиком. Але розмір серця таїв у собі й загрозу. Якби вона дозволила йому все почувати, це б її знищило. Тож вона мала його тамувати, зацитькувати, змушувати мовчати. Щоб найсильніший біль відплив геть, до острова, що швидко сповнювався болю, острова, на який вона рано чи пізно вирушить, щоб оселитися там назавше.

— Розказуй далі, — попросила вона Едисона. — Що сталося з Клер?

— Витвори забрали її з собою. Заткнули кляпами обидва її роти й запхнули в мішок.

— Але ж вона була жива? — уточнив я.

— І кусалася. Станом на полудень учорашнього дня. Потім ми поховали Дідру на нашому маленькому кладовищі, і я, задерши хвоста, помчав до Лондона, щоб відшукати пані Королик і попередити вас усіх. Один з голубів пані Королик привів мене до її сховку, і я, звісно, зрадів, що ви прибули туди раніше за мене. Але витвори теж, на жаль. Їхній наступ уже розпочався, і я змушений був безпорадно споглядати, як вони вдерлися в будівлю, і… Що ж, решту ви знаєте. Я рушив слідом, коли вас повели до підземки. А коли стався той вибух, я уздрів нагоду вам допомогти і нею скористався.

— Спасибі тобі за це. — Я щойно збагнув, що ми досі ніяк не подякували йому за наш порятунок. — Якби ти не витяг нас звідти саме тієї миті…

— Так, але… не варто загострювати увагу на гіпотетичних неприємностях. Проте я сподівався, що у відповідь на мою галантність ви будете асистувати мені в порятунку пані Королик від витворів. Хоч як неймовірно це звучить. Бачте, вона для мене — все.

Вирвати з лап витворів він хотів пані Королик, а не нас. Але врятувати нас видалося йому реалістичнішим завданням, бо ми були далі від поїзда. Він поспіхом прийняв рішення і вхопив те, до чого зміг дотягтися.

— Авжеж, ми допоможемо, — підтвердив я. — Хіба не це ми зараз робимо?

— Так, так, — погодився Едисон. — Але ви мусите розуміти, що, як імбрина, пані Королик становить для витворів значно більшу цінність, ніж дивні діти, а отже, звільнити її може бути набагато важче. Мене от що турбує. Якщо якимось дивом нам пощастить урятувати ваших друзів…

— Ану стривай, секундочку, — грубо перебив я. — Хто сказав, що вона більш…

— Ні, це правда, — не дала мені договорити Емма. — Її триматимуть під великим замком, тут нема питань. Але ми її не покинемо. Ми більше нікого й ніколи не покинемо. Даємо тобі обіцянку дивних.

Здавалося, пса ця відповідь цілком задовольнила.

— Дякую, — сказав Едисон. І тут же нашорошив вуха. Він застрибнув на сидіння, щоб виглянути у вікно, бо ми вже під’їжджали до наступної станції. — Сховайтеся, — наказав він, притискаючись до лавки. — Поблизу є вороги.

Витвори нас чекали. Краєм ока я помітив, що на платформі, серед пасажирів підземки, стоять двоє у поліцейській формі. Поки поїзд в’їжджав на станцію, вони вдивлялися в кожний вагон, сканували його очима. Ми поприсідали нижче рівня вікон, сподіваючись, що вони нас не помітять. Але я знав, що не пощастить. Той, що був з рацією, напевно, передав інформацію своїм напарникам; вони точно знали, що ми їдемо в цьому поїзді. І тепер необхідно було лише обшукати його.

Потяг зупинився, і у вагони почали заходити люди, хоча наш вони чомусь обминали. Я ризикнув виглянути у відчинені двері й побачив трохи далі на платформі одного з витворів. Він швидко крокував у наш бік і пожирав очима кожен вагон.

— Один іде сюди, — пробурмотів я. — Еммо, як там твій вогонь?

— От-от погасне, — відповіла вона.

Витвір невпинно наближався. Чотири вагони. Три.

— Тоді готуйся бігти.

Лишалося два вагони. Аж раптом м’який голос робота: «Обережно, двері зачиняються».

— Затримайте поїзд! — заволав витвір. Але двері вже зачинялися.

Він притьмом засунув у отвір між ними руку. Двері знову відскочили. Він зайшов у вагон — сусідній із нашим.

Я перевів погляд на двері, що з’єднували два наші вагони. Вони були заблоковані ланцюгом. І на тому спасибі. Зачинившись, стукнули двері, й поїзд рушив. Ми перемістили складаного на підлогу й щільно посідали коло нього на п’ятачку, якого не було видно з вагона, де їхав витвір.

— Що ми можемо зробити? — спитала Емма. — Тільки-но цей поїзд зупиниться, він припхається прямо сюди й побачить нас.

— А ми точно знаємо, що він витвір? — поцікавився Едисон.

— А коти ростуть на деревах? — відповіла Емма.

— У нашій півкулі — ні.

— Тоді знаємо не точно. Але що стосується витворів, то є одна давня приказка: не певен — припускай найгірше.

— Гаразд. Отже, так, — втрутився я. — Тієї ж секунди, як ці двері відчиняться, ми помчимо до виходу.

Едисон зітхнув.

— Знову втікати, — з презирством промовив він, мов гурман, якому запропонували на тарілці млявий шматок американського сиру. — Ну ніякої уяви. А може, спробуємо вибратися крадькома? Змішатися з натовпом? У цьому принаймні є артистизм. А тоді зможемо просто піти, з гідністю, ніким не помічені.

— Я ненавиджу втікати так само, як і всі, — відповів я. — Але ми з Еммою схожі на лісорубів-убивць із дев’ятнадцятого століття, а ти собака, який носить окуляри. Нас неодмінно помітять.

— Поки виробники не почнуть випускати контактні лінзи для собак, я мушу задовольнятися окулярами, — пробурчав Едисон.

— І де той порожняк, коли він так потрібен? — недбалим тоном промовила Емма.

— Поїзд переїхав, якщо нам пощастило, — сказав я. — І що ти мала на увазі?

— Тільки те, що раніше він ставав нам у пригоді.

— А ще раніше мало не прикінчив нас. Двічі! Ні, тричі! Не знаю, як я його контролював, але то була наполовину випадковість. А що буде тієї ж миті, коли в мене не вийде нічого йому наказати? Ми трупи, от що.

Емма відповіла не одразу. Кілька секунд вона уважно вивчала мене поглядом, а потім узяла за руку, вкриту кіркою бруду, і ніжно її поцілувала — один раз, потім другий.

— А це за що? — здивувався я.

— Ти справді не здогадуєшся?

— Про що?

— Який ти безмежно чудесний і дивовижний.

Едисон застогнав.

— Ти володієш приголомшливим талантом, — прошепотіла Емма. — Усе, що тобі треба, — трохи попрактикуватися.

— Можливо. Але коли в чомусь практикуєшся, то робиш помилки, а помилки в такому ділі будуть коштувати життя людям.

Емма стиснула мою руку.

— Нові навички найкраще відпрацьовувати, коли на тебе щось трохи тисне.

Я спробував усміхнутися, але вичавити з себе усмішку не зміг. Від думки про всю шкоду, яку я міг заподіяти, занадто сильно боліло серце. Це моє вміння було схоже на заряджений пістолет, з якого я не вмів стріляти. Чорт забирай, я навіть не знав, де в нього дуло, щоб відвести від себе. Краще його відкласти вбік, перш ніж він вибухне у мене в руках.

На протилежному боці вагона ми почули якийсь шум, і тієї ж миті, як підвели погляди, двері відчинилися. Вони не були заблоковані ланцюгом, тож до нашого вагона ввалилася парочка затягнутих у шкіру підлітків. Хлопець і дівчина либилися й передавали одне одному запалену цигарку.

— Нам по шиї надають, — і дівчина поцілувала його в шию.

Хлопець відкинув піжонське пасмо волосся, що лізло в очі — «Не парся, мала, я весь час так роблю», — а тоді побачив нас і застиг нерухомо. Його брови двома параболами полізли на лоба. Двері, через які увійшла парочка, з глухим стуком зачинилися за їхніми спинами.

— Привіт, — недбалим тоном сказав я, так, неначе ми не сиділи на підлозі поряд із помираючим чоловіком, усі заляпані кров’ю. — Що чути?

Тільки не зірвися. Не викажи нас.

Хлопець наморщив лоба.

— А ви?..

— Це костюми, — відповів я. — Зі штучною кров’ю трохи переборщили.

— А, — сказав хлопець, явно мені не повіривши.

Дівчисько витріщилося на складаного.

— А він?..

— П’яний, — пояснила Емма. — Нажлуктився так, що на ногах не тримається. Тому й розляпав усю штучну кров на підлогу. І на себе.