Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 3)

Останніми кількома сходинками ескалатора прогупотіли дві фігури й зупинилися внизу, в ореолі сірого денного світла. Вони вдивлялися в нову для них темряву. Емма показала на підлогу, й ми беззвучно опустилися на коліна, сподіваючись, що нас не помітять, сподіваючись, що це всього-на-всього цивільні бігли, щоб встигнути на поїзд. Та потім я почув потріскування рації, і кожен засвітив по ліхтарику. Під їхніми променями засяяли яскраві сигнальні жилети.

То могли бути еменесники. Чи витвори, під них замасковані. Я не мав певності — аж поки вони синхронно не зняли своїх опуклих і щільних сонячних окулярів.

Ну аякже.

Щойно в нас наполовину поменшало варіантів. Тепер лишалися тільки рейки, тільки тунелі. У такому скаліченому стані нам нізащо від них не втекти. Але врятуватися все ще можна було, якби вони нас не помітили. А поки що ми лишалися в тіні, бо на зруйнованій станції панував хаос. Промені їхніх ліхтариків борюкалися на підлозі. Ми з Еммою позадкували до колії. Якби ж тільки прослизнути в тунель непоміченими… Але Едисон, хай йому грець, не рухався.

— Ідемо, — просичав я.

— Це водії «швидкої», а цьому чоловіку потрібна поміч, — занадто голосно промовив він, і тієї ж миті промені ліхтариків затанцювали по підлозі й кинулися до нас.

— Ані руш! — прогримів один з чоловіків, розщібаючи кобуру й витягаючи з неї пістолет, поки інший намацував рацію.

А потім одна за одною зненацька швидко сталися дві події. По-перше, коли я вже збирався кинути складаного на колію й пірнути слідом за ним у темряву разом з Еммою, зсередини тунелю донісся грім гучноголосого гудка, і пітьму прорізав сліпучий промінь світла ліхтаря. Нерухоме повітря сколихнув, звичайно ж, поїзд. Чомусь їх знову пустили, незважаючи на вибух. А по-друге (і про це мені повідомив різкий біль у животі), порожняк вийшов із заціпеніння і вже підстрибом біг у нашому напрямку. Буквально через мить після того, як я це відчув, я його побачив — він розтинав клуби пари. Чорні губи розійшлися, і довгі язики молотили повітря.

Ми потрапили в пастку. Побіжимо до сходів — нас підстрелять і віддубасять. Стрибнемо на колію — нас переїде потяг. А вскочити у вагон і так порятуватися ми не могли, бо до зупинки лишалося ще мінімум десять секунд, і дванадцять — до того, як відчиняться двері, і ще десять — до того, як вони знов зачиняться, а на той час ми будемо три рази мертві. А тому я зробив те, що часто роблю, коли закінчуються ідеї. Подивився на Емму. У відчаї, написаному на її обличчі, читалося, що вона розуміє всю безнадію нашої ситуації, а у твердо стиснутій щелепі — що збирається діяти так чи інакше. Я тільки згадав, коли вона, хитаючись, пішла вперед, виставивши долоні, що вона не бачить порожняка, і хотів її попередити, потягнутися до неї, зупинити, але не міг вичавити з себе ні слова і схопити її теж не міг, бо впустив би на землю складаного. I тоді поряд з нею опинився Едисон, він гавкав на витвора, поки Емма даремно силкувалася запалити вогонь — іскра, іскра, але марно, наче в запальничці закінчився газ.

Витвір розреготався. Він звів курок і націлився на неї. Порожняк на всіх парах мчав на мене, підвиваючи в тон вереску гальм поїзда в мене за спиною. Отоді я й зрозумів, що це кінець і нічого вже я не вдію, щоб його зупинити. І одразу ж щось усередині живота розслабилося, а водночас стишився й той біль, який я відчував щоразу, коли десь поряд був порожняк. Той біль свистів на високих нотах, а коли стих, я зрозумів, що під ним криється інший звук, ледь чутне бубоніння на межі свідомості.

Слово.

Я пірнув до нього. Вхопився обома руками. Рвонув угору й прокричав його, вклавши всю силу гравця вищої ліги. «Його», — промовив я не своєю мовою. Лише один звук, але у ньому містилися цілі томи значення, і тієї ж миті, як воно проторохкотіло моїм горлом, результат не забарився. Порожняк, гальмуючи на бігу, миттєво став, мов укопаний. А тоді рвучко розвернувся. Його язик шугнув понад платформою і тричі обкрутився навколо ноги витвора. Втрачаючи рівновагу, той вистрелив, куля зрикошетила від стелі, а вже наступної миті витвора підняло догори дриґом у повітря й потягло геть, а він вищав і відбивався що було сили.

Мої друзі не одразу зрозуміли, що сталося. Поки вони стояли, пороззявлявши роти, а інший витвір щось верещав у рацію, я почув, як позаду мене зі свистом відчинилися двері поїзда.

Настала наша рятівна мить.

— БІГОМ! — проревів я, і вони послухалися. Емма побігла, спотикаючись, Едисон плутався в неї під ногами, я намагався протиснути довготелесого й слизького від крові складаного чоловіка у вузькі двері. А потім ми всі ввалилися через поріг у вагон поїзда.

Знову прогриміли постріли — то витвір наосліп палив у порожняка.

Двері наполовину зачинилися, але одразу ж роз’їхалися знову. «Відпустіть, будь ласка, двері», — спокійним тоном попросив записаний голос.

— Ноги! — Емма показала на черевики на довгих ногах складаного, кінчики яких витикалися в двері. Я поповзом кинувся їх прибирати з проходу, і за ті секунди до зачинення дверей, які, здавалося, тяглися нескінченно довго, витвір встиг вистрелити в повітря ще кілька разів, перш ніж остаточно набрид порожнякові й той хряснув його об стіну. Витвір сповз купою на підлогу й більше не рухався.

Другий витвір поквапився до виходу. «Його теж», — намагався сказати я, але було вже трохи запізно. Двері зачинилися, вагон різко сіпнувся і поїзд рушив.

Я роззирнувся навколо, подумки дякуючи долі, що вагон, у який ми завалили, виявився порожнім. Що могли подумати про нас пересічні пасажири?

— Як ти? — запитав я в Емми. Вона сиділа рівно, важко дихала й уважним поглядом мене роздивлялася.

— Нормально, завдяки тобі. Невже то ти змусив порожняка таке зробити?

— Здається, так. — Але я й сам до кінця собі не вірив.

— Дивовижно, — тихо промовила вона. І я не міг розібрати, що прозвучало в її голосі: острах, захват чи те й те одночасно.

— Ми завдячуємо тобі життям, — сказав Едисон й м’яко тицьнувся носом мені в руку. — Ти дуже особливий хлопчик.

Тут складаний чоловік розсміявся. Я опустив на нього погляд і побачив, що він шкіриться до мене в усмішці крізь маску болю.

— Бач? — спитав він. — Казав я. Чудо. — Але його обличчя враз посерйознішало. Схопивши мене за руку, він вклав мені в долоню квадратик паперу. Фотографія. — Моя дружина, моє дитя. Їх забрав наш ворог, давно. Якщо знайдете інших, можливо…

Я мигцем подивився на фото, і мене пронизав жах. То був маленький портрет для гаманця — жінка, що тримає на руках немовля. Помітно було, що Сєрґєй носив його з собою давно. Люди на знімку були досить приємними, та саме фото (чи його негатив) зазнало пошкодження, може, його витягли з пожежі, й від високої температури обличчя розплавилися й неначе були зліплені зі шматків. Досі Сєрґєй ніколи не згадував про свою сім’ю; відколи ми з ним познайомилися, він розмовляв тільки про те, щоб зібрати армію дивних, послідовно обійти всі контури й вербувати тих сильних тілом, хто вижив під час набігів і чисток. Але він ніколи не розповідав нам, для чого йому знадобилась армія. Щоб їх повернути.

— Ми їх теж знайдемо, — пообіцяв я.

Ми обидва розуміли, що це малоймовірно, але саме це йому потрібно було тієї миті почути.

— Спасибі, — сказав він, і його тіло обм’якло в калюжі крові.

— Довго він не протримається, — і Едисон лизнув Сєрґєю обличчя.

— Зараз спробую припалити рану, — сказала Емма. Швидко наблизилась до нього й заходилася енергійно терти долоні.

Едисон понюхав сорочку складаного чоловіка ближче до живота.

— Тут. У нього рана тут. — Емма приклала руки обабіч того місця, і, щойно засичала плоть, я миттю підвівся, відчуваючи, що можу знепритомніти.

Я визирнув у вікно. Ми ще тільки повільно виїжджали зі станції. Напевно, уламки на колії заважали поїзду набрати швидкість. Сигнали аварійного світла навмання вихоплювали з темряви розрізнені деталі.

Тіло мертвого витвора, наполовину присипане склом. Пом’ята телефонна будка, сцена мого прориву. Порожняк (я шоковано відзначив про себе його обриси), що підтюпцем біг платформою, проводжаючи поїзд, на кілька вагонів позаду, неспішно, наче ранішній бігун.

— Стій. Не підходь, — кинув я у вікно. Англійською. У голові стояв туман, знову заважав біль і тонкий свист.

Ми набрали швидкість і пірнули в тунель. Притиснувшись лобом до скла, я вивернув шию, аби ще раз бодай одним оком глянути на те, що лишилося позаду. Було темно, темно… А потім спалах світла, такий, як у фотоапарата, осяяв усе, і я ніби в стоп-кадрі побачив порожняка. Той летів, ноги відірвалися від платформи, а язики, мов ласо, метнулися вперед і вхопилися за перекладину на останньому вагоні.

Чудо. Прокляття. У чому різниця, я ще до пуття не розібрався.

Я взяв Сєрґєя за ноги, Емма — за руки, і разом ми поклали його на довгу лавку, де він і лежав, непритомний, під рекламою напівфабрикатів для домашньої піци, погойдуючись у такт руху поїзда. Якщо він зібрався помирати, було щось неправильне в тому, щоб робити це на підлозі вагона.

Емма підняла його тонку сорочку.

— Кров уже не тече, — повідомила вона, — але якщо він найближчим часом не потрапить у лікарню, то помре.

— Там він теж може померти, — зауважив Едисон. — Особливо в цих лікарнях теперішнього. Уявіть: через три дні він прокидається, бік загоївся, але все решта постаріло на двісті й ще птах-його-зна скільки років.