Ребекка Яррос – Останній лист (страница 68)
Хіба можна було сподіватися на таке щастя?
—Я кохав тебе із самого початку. Приємно, що й ти наздогнала мене.
Моя усмішка була миттєвою, як і в нього.
— Скільки часу ми маємо? Бо я хотів би відвести тебе нагору й зробити це ще раз як слід.
Якщо це було не як слід, то я не могла дочекатися, щоб побачити, що було як слід у його розумінні.
— Вся ніч. У нас є ціла ніч.
— Мені підходить.
І він це зробив.
Ще тричі до сніданку.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
БЕКЕТТ
Вона була такою спокійною, поки спала. Зазвичай Елла пробігала кілометр за хвилину: завжди десь вона мала бути або щось робити, але, поки вона спала, усе в ній розслаблялося.
Вона заслуговувала на те, щоб бути такою весь час.
Я подивився повз її спляче обличчя на годинник. Була сьома тридцять ранку. Так довго й так добре я не спав відтоді... Я навіть не міг пригадати, коли це було востаннє. Жодних кошмарів і безглуздих думок — просто Елла і солодкий, блаженний сон.
Хевок прокинулася, струснувшись після сну, і поклала голову на ліжко.
Я підвівся якомога тихіше, схопив спортивні штани й одягнув їх. Імовірно, ми були тут самі, але я насправді не хотів шокувати нікого з гостей, які, можливо, вранці прогулювалися навколо озера.
Ми пройшли через будинок, і я відчинив двері на задній веранді. Хевок вибігла й була вже в лісі, поки я спускався сходами до внутрішнього дворика внизу.
Мої босі ноги відчували, яке холодне було каміння, але я все одно стояв, дозволяючи холоду забрати моє тепло після ліжка. Холод означав, що все було справжнє. Елла була нагорі, у моєму ліжку. Я провів минулу ніч, показуючи їй, що відчуваю до неї, і, якщо Хевок поспішить, я, можливо, зможу пробратися назад у ліжко та показати їй це знову.
Вона кохала мене.
Радість, яку я відчув від цього, була послаблена моїм почуттям провини через усвідомлення того, що я на це не заслуговую. Я завоював її кохання спочатку, бо вона знала лише одну сторону мене: іншу я ретельно приховував. Вона була прихована, як маленька, брудна таємниця.
— Що мені тепер робити? — запитав я Раяна, дивлячись на острів.
Я відштовхував її, доки не зламався. Мій самоконтроль був майже нульовим, коли справа стосувалася цієї жінки. Якби я був кращим чоловіком, я б попросив її піти вчора ввечері. Зупинився б після того поцілунку. Я б точно не взяв її на кухонній стільниці, а потім у своєму ліжку та в душі. Якби я був кращим чоловіком, то розповів би їй таємницю тоді, коли всиновлення відбулося, а Кольт і Мейсі були захищені фінансово.
Кращий чоловік розповів би всю правду про себе й стикнувся б із наслідками.
Очевидно, що я не був кращим чоловіком.
Я не сказав їй, бо не хотів утратити того, як вона дивилася на мене.
Не хотів утрачати тепла її кохання, її тіла, її серця. Я ще не був готовий до того, що моя мрія просто зникне. Чорт, я не сказав їй, бо я був егоїстом і зараз це зайшло настільки далеко, що виходу вже не було.
Хевок підбігла до мене, і я почухав її за вухами.
— Снідаємо?
Ми піднялися сходами на веранду та крізь розсувні скляні двері.
—Ох!
Елла зупинилася, піднявши сідниці, намагаючись взутися.
—Доброго ранку?
Вона вже була одягнена в те, що було на ній на нашому побаченні, її волосся було зібране в пучок, а щоки були рожевими від сну та сексу.
— Це було запитання? Бо мені здається, що сьогодні чудовий ранок.
Я пройшов через вітальню до місця, де вона стояла на краю кухні.
— Ну, так. Я так думаю.
Вона подарувала мені незграбну усмішку, якою пишався би будь-який режисер романів.
—Але ти не впевнена?
Її очі бігали по моїх грудях і поверталися вгору, її щоки стали ще більш рожевими.
—Ні, я впевнена. Ранок добрий.
Чорт, їй було ніяково. Моя Елла, якій було байдуже, що про неї думають, о сьомій ранку була збентежена на моїй кухні.
— Кави? — запитав я, дозволяючи своїй руці ковзнути навколо її талії по спині, коли проходив повз неї.
— Ох. Мені треба додому. Я впевнена, що діти вже про кинулися й... усе таке.
Вона почала оглядати стільницю, відсуваючи кавоварку вбік.
— Елло, що ти шукаєш? — запитав я.
— Свої ключі. Я знаю, що вони в мене були, так? Бо я приїхала, але не пам’ятаю, що з ними сталося, щойно я зайшла. Щось відвернуло мою увагу, я думаю.
Я потягнувся до її руки, схопив її та повернув до себе обличчям.
— У тебе 'їх не було, коли ти зайшла. Я припускаю, що вони у твоїй машині.
— О ні! А якщо хтось украв її!
Вона поворухнулася, але я перегородив їй дорогу, ступивши вбік.
— Люба, ми в глушині. Твою машину ніхто не крав.
Її очі заплющилися.
— Але навіщо мені було залишати їх у машині? Бо це те, що роблять зрілі дорослі, чи не так? Вони залишають свої ключі в машині, поки тікають і роблять усе, що хочуть.