Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 96)

— Якщо не хочеш їсти гриби, можеш натомість їх випити.

Кітай чмихнув носом, зробив невеликий ковток і затиснув рота рукою.

— Що це таке?

— Сеча коня, — радісно сказав Чаґхань. — Ми згодували гриби коням — і ти отримав наркотик після того, як він вийшов. Значно легше проковтнути.

— Та ви, люди, мерзенні, — пробурмотів Кітай. Він затиснув носа, вихлюпнув вміст горняти собі в горло і квапливо затулив рота рукою.

Жинь зглитнула. Сухі шматочки грибів боляче проштовхувалися стравоходом.

— А що трапляється, якщо якір помирає? — запитала вона.

— Ти помираєш, — сказав Чаґхань. — Ваші душі зв’язані, а це означає, що вони покинуть цю землю разом. Одна тягне за собою другу.

— Це не обов’язково мусить бути так, — сказала Цара. — Ви можете вирішити відійти разом. Або ж можете розірвати зв’язок.

— Це можливо? — запитала Жинь. — Як?

Цара й Чаґхань перезирнулися.

— З останнім словом. Якщо обоє партнерів цього побажають.

Кітай спохмурнів.

— Я не розумію. Тоді чому це обов’язок?

— Бо щойно ти отримуєш якір, він стає частиною твоєї душі. Самим твоїм існуванням. Він знає твої думки. Відчуває те ж саме, що й ти. Якір єдиний, хто цілком тебе розуміє. Більшість радше помруть, аніж відмовляться від цього.

— І ви обоє мусите бути в одному місці, коли хтось один помирає, — сказав Чаґхань. — А більшість людей опиняються в цю мить не поруч.

— Але цей зв’язок можна розірвати, — сказала Жинь.

— Можна було б, — сказав Чаґхань. — Однак, сумніваюся, що Сожцань Сіжа навчить вас це робити.

Звісно, що не навчить. Жинь знала, що Сожцань Сіжа схоче, аби Кітай став гарантією — не лише, щоб упевнитися, що зброя проти Дадзі працюватиме, а й щоб мати запобіжник на той випадок, якщо вона колись захоче прибрати Жинь.

— А в Алтаня був якір? — запитала вона. Алтань мав моторошний контроль над полум’ям навіть як на спірлійця.

— Ні. Спірлійці не вміли цього. Алтань був… Те, що Алтань робив, було не властиве людині. Ближче до кінця він лишався при здоровому глузді завдяки самій лише силі волі. — Чаґхань зглитнув. — Я пропонував йому багато разів. Він завжди відмовлявся

— Але ж у тебе вже є якір, — сказала Жинь. — Можна мати більше одного?

— Не одночасно. Парні узи — оптимальний варіант. Потрійні дуже нестабільні, бо непередбачуваність віддачі означає, що коли хтось із трьох відступиться, то ця зрада неодмінно вплине на двох інших і вони ніяк не зможуть від цього захиститися.

— Але? — наполягав Кітай.

— Але це також може підсилити вміння. Зробити тебе сильнішим, ніж будь-який шаман має право бути.

— Як Тріада. — Усвідомила Жинь. — Вони були зв’язані одне з одним. Ось чому вони були такі могутні.

Тепер усе ставало зрозуміло, наприклад, чому Дадзі не вбила Дзяна, якщо вони були ворогами. Бо не стала б цього робити. Не могла, не вбивши й себе.

Жинь почала від початку:

— То виходить…

— Так, — сказав Чаґхань. — Поки Дадзі жива, Імператор Дракона і Хранитель Воріт також живі. Можливо, їхні узи розірвалися, але сумніваюся. Сила Дадзі досі надто стабільна. Інші двоє живі, вони десь є. Але, мабуть, обом непереливки, бо решта країни вважає їх мертвими.

«Ви знищите одне одного. Один помре, один правитиме, а один засне навічно».

Кітай промовив уголос запитання, яке спало на думку й Жинь.

— То що з ними сталося? Чому вони зникли?

Чаґхань знизав плечима.

— Це треба питати в інших двох. Ти вже все випив?

Кітай спорожнив горня і скривився.

— Фе. Так.

— Добре. А тепер їж гриби.

Кітай моргнув.

— Що?

— У тому горняті мухоморів не було, — сказав Чаґхань.

— Ну ти й козел, — сказала Жинь.

— Я не розумію, — сказав Кітай.

Чаґхань ледь помітно йому всміхнувся.

— Я просто хотів поглянути, чи вип’єш ти сечу коня.

Сожцань Сіжа чекала на них перед тріскотливим вогнищем. Полум’я здалося Жинь живим: його язики стрибали надто високо, сягали надто далеко, немовби маленькі руки, що намагалися затягти її у вогонь. Якщо вона дозволяла погляду затриматися, дим, фіолетовий від порошків Сожцань Сіжі, починав набирати обрисів облич померлих. Майстра Ірдзяха. Аратші. Капітана Салкхі. Алтаня.

— Ти готова? — запитала Сожцань Сіжа.

Жинь прокліпалася.

Вона стала навколішки на холодній землі біля Кітая. Попри холоднечу, їм дозволили вдягти тільки штани й спіднє, а руки мали лишатися відкритими. Чорнильні знаки, що зміїлися по їхній шкірі, виблискували в сяйві вогню.

Жинь була налякана. Кітай немовби взагалі не боявся.

— Я готовий, — сказав він. Його голос був спокійним.

— Готова, — відлунням повторила вона.

Між ними лежали два довгих зазубрених ножі й жертва.

Жинь не знала, як кетреїдам вдалося спіймати дорослого оленя, величезного і здорового, без жодної видимої рани, та ще й за лічені години. Його ноги були міцно зв’язані докупи. Жинь підо­зрювала, що тварину накачали заспокійливим, бо олень лежав аж надто сумирно, наполовину заплющивши очі, ніби змирився з долею.

Поступово почав проявлятися вплив мухоморів. Усе стало страшенно яскравим. Коли щось рухалося в полі зору Жинь, то за ним тягнулися сліди, схожі на мазки фарби, що виблискували, вихрились і зникали.

Жинь із зусиллям зосередилася на шиї оленя.

Вони з Кітаєм мали зробити два надрізи, кожен зі свого боку, причому так, щоб жоден не був одноосібно винен у його смерті. Окремо жодна рана не мала бути аж настільки серйозною, щоб убити. Олень міг відповзти, закрити поріз багнюкою і якимось чином вижити. Але рани з обох боків означали вірну смерть.

Жинь підняла ножа з землі й міцно стиснула в руках.

— Повторюйте за мною, — сказала Сожцань Сіжа, а потім із її вуст зірвався потік кетреїдських слів. Незнайомі склади звучали у вустах Жинь гуркотливо й ніяково. Вона знала їхнє значення лише тому, що близнюки їй його пояснили.

«Ми житимемо як одне. Ми битимемося як одне.

І ми вбиватимемо як одне».

— Жертва, — сказала Сожцань Сіжа.

Вони опустили ножі.

Жинь усвідомила, що це важче, ніж вона очікувала. Не тому, що вона не звикла вбивати, бо ж прорізати плоть для неї тепер було так само легко, як дихати. Джерелом опору було хутро. Вона зціпила зуби й натиснула дужче. Ніж занурився в бік оленя.

Тварина вигнула шию й закричала.