Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 95)

— Я не думаю, що ти слабкий.

— Тоді чому…

— Бо ти анічогісінько не знаєш про цей світ і ніколи не ді­знаєшся.

Їй було байдуже, як Фенікс мучив її, але Кітай… Кітай чистий. Він найкраща людина, яку вона коли-небудь знала. Кітай не мав довідатися, як воно — відчувати поклик мстивого бога. Кітай був останнім у цьому світі, хто ще лишився у своїй суті добрим та хорошим, і вона ладна була краще вмерти, аніж зруйнувати це.

— Ти й гадки не маєш, які це відчуття. Боги зламають тебе.

— Ти хочеш повернути собі вогонь? — запитав Кітай.

— Що?

— Хочеш повернути собі вогонь? Якщо ти зможеш знову прикликати Фенікса, то чи використаєш ти свою силу, щоб виграти цю війну?

— Так, — сказала вона. — Я хочу цього понад усе. Але я не можу просити тебе зробити це заради мене.

— Тоді й не проси. — Він повернувся до Сожцань Сіжі. — Зв’яжіть нас. Просто скажіть, що мені робити.

Сожцань Сіжа дивилася на Кітая з таким виразом, який майже дорівнював повазі. Її обличчя осяяла легка усмішка.

— Як забажаєш.

— Усе не так погано, — сказав Чаґхань. — З’їдаєш гриб. Убиваєш жертву. А потім Сожцань Сіжа зв’яже вас — і ваші душі будуть споріднені навічно. І насправді, все, що від вас треба, — просто існувати.

— Нащо жива жертва? — запитав Кітай.

— Бо душа має силу, яка вивільняється з матеріального світу в момент смерті, — сказала Цара. — Сожцань Сіжа використає цю силу, щоб пов’язати вас узами.

Чаґханю й Царі доручили підготувати Жинь і Кітая до ритуалу. Це передбачало виснажливий процес нанесення рядків символів на їхні голі руки від плечей до кінчиків середніх пальців. Символи треба було наносити одночасно, кожний штрих синхронно з його парою.

Близнюки працювали з дивовижною злагодженістю, яку Жинь оцінила б краще, якби не була така засмучена.

— Годі соватися, — сказав Чаґхань. — Від цього чорнило потече.

— Тоді пиши швидше, — випалила вона.

— Було б добре, — привітно промовив Кітай. — Мені треба до вітру.

Чаґхань опустив пензля в чорнильницю, а потім струснув зайві краплі.

— Змажете ще хоча б один символ — і нам доведеться починати спочатку.

— А вам це подобається, правда? — бурчала Жинь. — Чому б не потягти ще годинку? Якщо пощастить, війна завершиться ще до того, як ви закінчите!

Чаґхань опустив пензля.

— У нас не було вибору. Ти ж знаєш.

— Я знаю, що ти той ще сучий син, — сказала вона.

— Інших варіантів у тебе однаково немає.

— Та пішов ти.

Це була дріб’язкова суперечка, але Жинь не покращало від неї так, як вона сподівалася. Сварка лише виснажила її. Бо Чаґ­хань мав рацію, близнюки мусять виконувати накази Сожцань Сіжі, інакше їх точно вб’ють, а якщо й ні, то Жинь однаково не мала вибору.

— Усе буде гаразд, — лагідно промовила Цара. — Якір зробить тебе сильнішою. Стабільнішою.

Жинь пхикнула.

— І як же це? Дужче скидається на гарний спосіб втратити двох хороших солдатів за раз.

— Бо це зробить тебе гнучкішою в спілкуванні з богами. Щоразу, коли ти їх прикликаєш, то схожа на ліхтар, і віддаляєшся від власного тіла. Зайдеш занадто далеко — і у фізичній формі натомість вкореняться боги. Саме тієї миті ти й божеволієш.

— То так сталося і з Фейленем? — запитав Кітай.

— Так, — відповіла Цара. — Він занадто віддалився, загубився, і всередині замість нього оселився бог.

— Цікаво, — сказав Кітай. — І якір може цьому запобігти?

Він говорив про цю процедуру з надто помітним захватом. І слова близнюків всотував з голодним виразом, категоризуючи кожну нову піщинку інформації у своїй дивовижній пам’яті. Жинь майже бачила, як у його свідомості обертаються коліщатка.

Це її налякало. Вона не хотіла, щоб він зачаровувався цим світом. Вона воліла б, щоб він утікав, і якомога далі.

— Цей спосіб не бездоганний, але так значно важче з’їхати з глузду, — сказав Чаґхань. — Якщо маєш якір, боги не можуть позбутися тебе. Ти можеш мандрувати в світі духів так далеко, як тільки заманеться, і завжди знатимеш шлях назад.

— Ви кажете, що я не дозволю Жинь збожеволіти, — сказав Кітай.

— Вона вже божевільна, — озвався Чаґхань.

— Справедливо, — сказав Кітай.

Близнюки ще якийсь час працювали мовчки. Жинь сиділа прямо, із заплющеними очима, дихала рівномірно, відчуваючи, як вологий пензель рухається по голій шкірі.

А якщо якір і справді дасть їй силу? Вона ніяк не могла позбутися проблиску надії, що вже з’явився в її думках. Як то воно буде — прикликати Фенікса без остраху втратити здоровий глузд у пориві гніву? Вона зможе прикликати вогонь, коли схоче, і так довго, як схоче. Вона зможе контролювати його так, як Алтань.

Але чи варте воно того? Жертва така величезна, і не лише для Кітая, а й для неї. Пов’язати своє життя з його життям — непередбачуваний, страхітливий обов’язок. Вона вже не буде в безпеці, якщо Кітай лишатиметься незахищеним.

Якщо вона не зможе вберегти його. Якщо не зможе гарантувати, що Кітаю ніколи нічого не загрожуватиме.

Нарешті Чаґхань відклав пензля:

— З вами завершено.

Жинь потягнулася й оглянула руки. Її шкіру вкривали химерні чорні знаки, складаючись у слова, схожі на майже зрозумілу їй мову.

— Оце й усе?

— Ще ні, — Чаґхань передав їм жменю грибів з червоними капелюшками. — З’їжте ось це.

Кітай потикав гриби пальцем.

— Що це таке?

— Мухомор. Його можна знайти біля беріз і ялин.

— І навіщо він?

— Щоб розкрити тріщину між світами, — сказала Цара.

Кітай розгубився.

— Скажи йому, навіщо ці гриби насправді, — сказала Жинь.

Цара всміхнулася.

— Щоб піднести тебе на неймовірні висоти. Значно вишуканіший спосіб, ніж макове насіння. І швидший.

Кітай покрутив гриб на долоні.

— Схожий на отруйний.

— Це психоделік, — сказав Чаґхань. — Вони всі отруйні. Суть у тому, щоб перенести тебе одразу на поріг іншого світу.

Жинь поклала гриби до рота й розжувала. Вони були жорсткі й майже не мали смаку, тож їй довелося декілька хвилин попрацювати зубами, доки гриби пом’якшали достатньо, щоб їх можна було проковтнути. Щоразу, коли її зуби врізалися у волокнисті шматочки, у неї виникало неприємне відчуття, що вона вгризається в плоть.

Чаґхань передав Кітаю дерев’яне горня.