Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 91)
Його очі були карі. Зіниці не звужені. Від нього не пахло димом. Усміхнувшись, він здався Жинь майже щасливим.
— Ти тут, — тільки й спромоглася прошепотіти вона. — Це ти.
— Звісно, це я, — сказав він. — Навіть найжорсткіша сутичка не завадила б мені бути сьогодні тут. Туйр хотів насадити мою голову на палю, але сумніваюся, що йому під силу витримати лють матері й батька.
Найжорсткіша сутичка?
Туйр?
«Мати і батько?»
Спантеличення тривало лише мить, а потім вона збагнула. Мрії мають власну логіку, а це була лише мрія, хай і прекрасна. У цьому світі Спір ніколи не знищували. Теардза не загинула й не покинула свій народ на рабство. Її роду не вирізали за одну ніч на Мертвому острові.
Жинь мало не засміялася вголос. У цій ілюзії їхньою найбільшою тривогою була клята сутичка на кордоні.
— Ти хвилюєшся? — запитав Алтань.
— Хвилююся? — відлунням повторила вона.
— Я здивувався б, якби не хвилювалася, — сказав він. Його голос стишився до потаємного шепоту. — Хіба що ти передумала. І я хотів сказати, що навіть якщо й передумала, я нічого не маю проти. Якщо відверто, мені він ніколи не подобався.
— Він? — відлунням повторила Жинь.
— Він просто заздрить, що ти виходиш заміж першою, коли його самого ніхто не хоче, — поміж ними протиснувся Жамса, жуючи на ходу булочку з червоних бобів. Він схилився перед Алтанем. — Привіт, Командире.
Алтань закотив очі.
— Невже тобі не треба підпалювати феєрверки?
— Ще рано, — сказав Жамса. — Твої батьки сказали, що каструють мене, якщо я хоча б наближуся до них. Щось там про небезпеку.
— Цілком слушне зауваження, — Алтань скуйовдив Жамсі волосся. — А чому б тобі не пробігтися й не насолодитися бенкетом?
— Бо ця розмова значно цікавіша. — Жамса відкусив чималий шмат булочки і продовжив із повним ротом. — Отже, Жинь, що буде? Ми матимемо наречену-втікачку? Бо мені хотілося би спершу доїсти.
У Жинь відвисла щелепа. Вона переводила погляд від Жамси до Алтаня й назад, намагаючись знайти докази того, що вони ілюзія, знайти якусь недосконалість, нереальність.
Але вони були такими матеріальними, детальними і сповненими життя. А ще вони були такими щасливими. Як вони могли бути такими щасливими?
— Жинь? — Алтань штовхнув її у плече. — З тобою все гаразд?
Вона похитала головою.
— Я не… Це не…
На його обличчі майнула тривога.
— Може, присядеш на хвилину?
— Ні, я просто…
Він узяв її за руку.
— Вибач, що кепкував із тебе. Ходімо, знайдемо лавку.
— Ні, я не… — Жинь відштовхнула його й позадкувала. Вона точно знала, що йшла назад, але чомусь із кожним кроком опинялася від Алтаня не далі, ніж була до того.
— Ходімо зі мною, — повторив Алтань, його голос резонував у кімнаті. Кольори в бенкетній залі потьмяніли. Обличчя гостей розмилися. Тепер він був єдиною чіткою постаттю в полі зору.
Він простягнув їй руку.
— Ну ж бо, хутко.
Вона знала, що станеться з нею, якщо вона послухається.
Усе закінчиться. Ілюзія протримається ще може декілька хвилин, чи годину, чи може, тиждень. Час в ілюзіях тече зовсім інакше. Цією вона могла тішитися все життя. Але в реальності вона поступиться отруті Дадзі. Її життя скінчиться. Вона ніколи не прокинеться від цього прокляття.
Але хіба це так уже й погано?
Їй хотілося піти з ним. Їй страшенно цього кортіло.
— Ніхто не мусить помирати, — сказав Алтань, озвучуючи вголос її власні думки. — Уже не буде ніяких війн. Ти можеш усе повернути. Усіх. Нікому не треба йти.
— Але їх уже немає, — прошепотіла вона, і щойно слова зірвалися з її вуст, правда стала очевидною. Обличчя в бенкетній залі були брехнею. Її друзі загинули. Вчителя Фейжика не стало. Майстра Ірдзяха не стало. Ґолінь Ніїс не стало. Спіру не стало. Ніщо не могло їх повернути. — Тобі не вдасться спокусити мене цим.
— Тоді ти можеш приєднатися до них, — сказав Алтань. — Невже це так погано?
Світло й вимпели потьмяніли. Столи вицвіли до порожнечі, гості зникли. Вони з Алтанем лишилися самі, дві цятки полум’я в темному переході.
— Ти цього хочеш? — вона не встигла вимовити й слова, як він накрив її вуста своїми. Пекучі руки ковзали її тілом, прямуючи вниз.
Усе стало нестерпно гарячим. Жинь горіла. Вона й забула, як то воно —
— Ні. — Жинь боролася з собою, шукаючи сил заговорити. — Ні, я цього не хочу…
Алтань сильніше обійняв її за талію.
— Хотіла, — сказав він, притискаючись ближче. — Це було написано на твоєму обличчі. Щоразу.
— Не чіпай мене, — вона притиснула руки до його грудей і спробувала відштовхнути, але марно.
— Не вдавай, що ти цього не хочеш, — сказав Алтань. — Я тобі потрібен.
Жинь не могла дихати.
— Ні, я не…
— Хіба?
Він поклав долоню їй на щоку. Вона відсахнулася, але пекучі пальці міцно притискалися до її шкіри. Його руки спустилися до її шиї. Його великі пальці зупинилися на виїмці між ключицями, такому знайомому місці. Алтань натиснув дужче. Вогонь огорнув її горло.
— Повертайся, — голос Сожцань Сіжі прорізався крізь її розум, як ніж, даруючи декілька смачних холодних секунд ясності. — Отямся. Підкоришся йому — і програєш.
Жинь упала додолу.
— Я не хочу цього, — застогнала вона. — Я не хочу цього бачити… Я хочу вибратися..
— Це отрута, — сказала Сожцань Сіжа. — Піт підсилює її, змушує кипіти. Очисться, інакше Печатка тебе вб’є.
Жинь заскиглила.
— Просто зупиніть це.
— Не можу. Перед тим, як стане ліпше, мусиш пережити найгірше, — Сожцань Сіжа стиснула руку Жинь і відпустила. — Пам’ятай, він існує лише у твоїй свідомості. Він має лише стільки сили, скільки ти йому даси. Зможеш?
Жинь кивнула і схопила руку Сожцань Сіжі. Їй забракло подиху, щоб сказати «відправте мене назад», але Сожцань Сіжа кивнула. Вона хлюпнула ще черпак води на каміння.
У юрті стало вдвічі спекотніше. Жинь закашлялася, вигинаючи спину, матеріальний світ потьмянів і біль повернувся. Пальці Алтаня знову обхопили її шию, стискаючись, душачи її.
Алтань нахилився вперед. Мазнув вустами по її вустах.
— Знаєш, чого я від тебе хочу?
Жинь похитала головою, хапаючи ротом повітря.
— Убий себе, — наказав він.
—