Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 90)

— Ти не збирався говорити мені, що я збожеволію?

— Зрештою ти й сама помітила б.

— Я тебе ненавиджу, — сказала вона.

— Заспокойся. Піт витягне з твого розуму отруту. — Чаґхань замовк. — Ну, так ти матимеш найкращий шанс, ніж із будь-чим іншим. Але цей спосіб спрацьовує не завжди.

— Оптимістично, — сказав Кітай.

Чаґхань знизав плечима.

— Якщо не вийде, Сожцань Сіжа покладе край твоїм стражданням.

— Як мило з її боку, — пробурмотіла Жинь.

— Вона зробить усе швидко, — запевнила її Цара. — Швидкий розріз артерій, такий чистий, що ти заледве й відчуєш. Вона вже робила це раніше.

— Іти зможеш? — запитала Сожцань Сіжа.

Жинь різко прокинулася. Вона не пам’ятала, як відключилася. Вона ще була зморена, і судячи з відчуттів, її тіло немовби наповнили камінням.

Жинь прокліпалася й роззирнулася. Вона лежала на землі, скрутившись. На щастя, хтось розв’язав їй руки. Вона сіла й потягнулася, щоб розім’яти спину.

— Іти зможеш? — повторила Сожцань Сіжа.

Жинь зігнула литку. Ногу пронизав біль.

— Сумніваюся.

Сожцань Сіжа підвищила голос.

— Бектере, підніми її.

Бектер з огидою глянув на Жинь.

— Я також тебе ненавиджу, — сказала вона йому.

Жинь була впевнена, що він огризнеться. Але, мабуть, наказ Сожцань Сіжі був для нього законом, бо Бектер просто присів, підняв її на руки й поніс до юрти. Проте навіть не намагався бути обережним. Жинь незручно зігнулася в нього на руках, а потім ще й ударилася травмованою литкою об вхід до юрти, коли він клав її всередину.

Їй зовсім не кортіло потішити Бектера, тож вона придушила болісний зойк. Не промовивши ані слова, він просто запнув за нею відкидне полотно.

У юрті було темно, хоч око вистроми. Кетреїди накрили ґратчасті стінки стількома шарами ковдр, що всередину не пробивався жоден промінчик світла.

Повітря в юрті було холодне, тихе і спокійне, немовби в череві печери. Якби Жинь не знала, де вона, то подумала б, що стіни кам’яні. Вона повільно видихнула, прислухаючись до того, як подих наповнив порожній простір.

Коли всередину ввійшла Сожцань Сіжа, юрту затопило світлом. В одній руці вона тримала відро з водою, а в другій черпак.

— Лягай, — сказала вона. — Якомога ближче до стінки.

— Навіщо?

— Щоб ти не впала на каміння, коли знепритомнієш.

Жинь згорнулася в куточку, притиснувшись боком до цупкої тканини, а щокою до холодної землі. Відкидне полотно опустилося. Жинь почула, як Сожцань Сіжа пробирається по юрті, щоб сісти поруч із нею.

— Ти готова? — запитала Сожцань Сіжа.

— А в мене є вибір?

— Ні. Але підготуй свій розум. Якщо боятимешся, все пройде гірше. — І Сожцань Сіжа гукнула вершникам назовні: — Перший камінь!

Під відкидне полотно просунувся совок, на якому лежав один яскраво-червоний розжарений камінь. Не заходячи всередину, вершник поклав камінь на багнисте ложе в центрі юрти, прибрав совок і запнув ковдру.

У темряві Жинь чула, як Сожцань Сіжа занурила черпак у воду.

— Нехай боги почують наші молитви, — вода бризнула на камінь. Юрту наповнило гучне шипіння. — Нехай виконають наше бажання спілкуватися з ними.

Хвиля пари вдарила Жинь у носа. Вона намагалася не чхнути.

— Нехай очистять наші очі, щоб ми бачили, — сказала Сожцань Сіжа. — Другий камінь.

Вершник поклав на багнисте ложе ще один камінь. Знову почувся плюскіт, який змінився шипінням. Пара стала густішою й нагрілася ще дужче.

— Нехай дадуть нам вуха, щоб чути їхні голоси.

Жинь починало паморочитися в голові. Паніка стиснула її груди. Вона заледве могла дихати. Навіть попри те, що її легені наповнювалися повітрям, вона почувалася так, немовби тоне. Жинь уже не могла лежати спокійно. Схопилася за край намету, відчайдушно прагнучи ковтнути холодного повітря, чого-небудь… Тепер пара огортала її обличчя, кожнісінька частина тіла горіла. Жинь ніби варилася заживо.

Вершники продовжували додавати ще камені — третій, четвертий, п’ятий. Пара стала нестерпною. Жинь спробувала затулити носа рукавом, але тканина також була надто вологою, і намагатися дихати крізь неї виявилося найгіршою з тортур.

— Звільни свій розум, — наказала Сожцань Сіжа.

У Жинь шалено калатало серце, так важко, що вона відчувала його в скронях.

«Я тут помру».

— Припини опиратися, — стривожено сказала Сожцань Сіжа. — Розслабся.

«Розслабитися?» Жинь кортіло лише якнайшвидше виповзти з юрти. Їй було начхати на те, чи обпече вона ноги об каміння, чи муситиме пробиратися крізь багнюку, вона просто хотіла вибратися на свіже повітря, де зможе вільно дихати.

Лише роки практики медитацій під керівництвом Дзяна не дали їй підвестися й утекти.

«Дихай.

Просто дихай».

Жинь відчувала, як сповільнюється її серцебиття, поступово, до майже повної зупинки.

Перед очима все крутилося й іскрило. Вона бачила в темряві маленькі вогники, полум’я свічок, що мерехтіло десь на межі видимості, зірки, що блимали й зникали, варто було глянути на них.

Сожцань Сіжа видихнула їй на вухо:

— Скоро ти побачиш багато речей. Печатка спокушатиме тебе. Пам’ятай — усе, що ти побачиш, нереальне. Це буде перевірка, яку ти маєш пройти. Пройдеш і залишишся цілою, повністю повернувши собі вроджені вміння. Не зможеш — і я переріжу тобі горло.

— Я готова, — видихнула Жинь. — Я знаю, що таке біль.

— Це не біль, — сказала Сожцань Сіжа. — Зміївна нізащо не змушуватиме тебе страждати. Вона виконуватиме твої бажання. Обіцятиме тобі мир, хай навіть ти знатимеш, що мусиш воювати. Це гірше.

Сожцань Сіжа притиснула пальця до чола Жинь. Земля під нею похитнулася.

Жинь побачила потік яскравих кольорів, сміливих і квітчастих, які набували визначених форм, лише коли вона примружувалася. Червоний і золотий ставали вимпелами та феєрверками, сині та фіолетові — фруктами, ягодами й келихами з вином.

Спантеличена Жинь роззирнулася. Вона стояла у великій банкетній залі. Кімната була вдвічі більшою за тронну залу в Осінньому палаці, обставлена довгими столами, за якими сиділи ошатно вбрані гості. Жинь бачила тарелі з драконовими фруктами, вирізаними у формі квітів, суп, який парував у черепашачих панцирах, та засмажених цілими поросят, розставлених на столі. Поруч стояли помічники, які мали відрізати шматки м’яса для гостей. Соргове вино текло золоченими канавками, вирізьбленими у стінках столу, щоб гості могли наповнювати келихи, коли забажають.

Знайомі обличчя з’являлися і зникали з поля зору, обличчя, яких вона не бачила так довго, що вони були немовби з іншого життя. Вона бачила вчителя Фейжика, який сидів за два столи від неї й уважно вибирав кісточки зі шматка риби. Бачила Ірдзяха і Дзіму, які сміялися за високим столом поруч із рештою майстрів Академії.

Кесеґі помахав їй зі свого місця. Він зовсім не змінився, відколи вона бачила його востаннє, досі десятирічний, смаглявий, самі лише шкіра та кістки. Жинь схвильовано подивилася на нього. Вона вже й забула, яка в нього дивовижна усмішка, зухвала й недоречна.

Жинь бачила Кітая у формі генерала. Його кучеряве волосся відросло й тепер було зв’язане в гульку на потилиці. Він був захоп­лений розмовою з майстром Ірдзяхом. Коли він помітив, що вона дивиться на нього, то підморгнув їй.

— Привіт, — промовив знайомий голос.

Вона обернулася й відчула, як серце забилося десь аж у горлі.

Звісно, то був Алтань. То завжди був Алтань, він ховався за кожним рогом її підсвідомості, переслідував кожне її рішення.

Але це був Алтань, живий і цілісний, зовсім не схожий на того Алтаня, яким вона знала його в Кхурдалайні, коли на нього звалився непосильний тягар війни. Прагнучи перемогти в ній, він довів себе до погибелі. Це була найкраща версія Алтаня з-поміж усіх можливих, таким вона намагалася його пам’ятати, таким він бував украй рідко. На його обличчі досі виднілися шрами, волосся було так само нечесане й надміру відросле, зв’язане ззаду неакуратним вузлом. Він досі тримав тризуб із буденною витонченістю людини, яка провела більше часу на полі битви, ніж у спокої.

Це був Алтань, який бився, бо обожнював бій і був у ньому справжнім майстром, а не тому, що це єдине, чого його навчили.