Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 80)
— Це операція на весняну пору?
— Ні. Ми атакуємо, щойно дістанемося туди.
Кітай двічі кліпнув.
— Не варто навіть і думати про те, щоб узяти Боян із побитим флотом.
— Три чверті флоту цілком справні. Ми втратили переважно вітрильники…
— А військові кораблі?
— Ми встигнемо їх полагодити.
Кітай постукав пальцями по столу.
— Ви маєте людей, щоб керувати тими кораблями?
На обличчі Дзіньджі майнула іскра роздратування.
— Ми перерозподілили загони. Цього вистачить.
— Як скажете. — Кітай пожував кінчик великого пальця, пильно вдивляючись у нотатки Дзіньджі. — Та все ж, лишається невеличка проблемка.
— І яка ж?
— Ну, озеро Боян — цікавий природний феномен…
— Ближче до суті, — сказав Дзіньджа.
Кітай провів пальцем по мапі.
— Зазвичай рівень води в озері опускається влітку й піднімається в холоднішу пору. Це має дати перевагу глибококорпусним кораблям, як наші. Але Боян живлять джерела з гори Тяньшань, а взимку…
— Тяньшань замерзає, — уголос усвідомила Жинь.
— І що з того? — запитав Дзіньджа. — Це ж не означає, що озеро зміліє одразу.
— Ні, але це означає, що рівень води падатиме з кожним днем, — сказав Кітай. — І що мілкішим буде озеро, то меншу мобільність матимуть ваші кораблі, особливо «Морські яструби». Певно, міни заклали, щоб затримати нас.
— То скільки часу ми ще маємо? — наполягав Дзіньджа.
Кітай знизав плечима.
— Я не провидець. Треба побачити озеро.
— Я казав тобі, що воно того не варте, — Неджа заговорив уперше за весь час. — Нам варто повертати на південь, доки ще можемо.
— Навіщо? — наполегливо запитав Дзіньджа. — Щоб ховатися? Принижуватися? Пояснювати батькові, чому ми повернулися додому, підібгавши хвости?
— Ні. Щоб пояснити, які території ми взяли. Скількох людей додали до своїх лав. Ми перегрупуємося й битимемося з позиції сили.
— У нас удосталь сили.
— На тому озері на нас чекає весь Імперський флот!
— То ми відіб’ємо його в них, — гаркнув Дзіньджа. — Ми не повертатимемося додому до батька лише тому, що злякалися бою.
«Насправді це навіть не аргумент», — подумала Жинь. Дзіньджа з’їхав з глузду й затикав рота кожному, хто суперечив його слову. Неджа, молодший брат, нижчий за званням, нізащо не змусить Дзіньджу передумати.
Дзіньджа так прагнув цієї битви. Жинь чітко бачила це з виразу його обличчя. І розуміла, чому він так цього хотів. Перемога на Бояні могла поставити ефектну крапку в цій війні. Могла стати останнім і переконливим доказом перемоги, якого від них вимагали призахідники. Могла компенсувати недавню низку поразок Дзіньджі.
Вона знала командира, який уже приймав схоже рішення. І якщо щось уціліло в тому полум’ї, то нині його кістки лежали на дні бухти Омонод.
— Хіба війська не важливіші за ваше его? — запитала вона. — Не прирікайте нас на смерть лише тому, що вас принизили.
Дзіньджа навіть не зволив глянути на неї.
— Я дозволяв тобі говорити?
— Вона має рацію, — сказав Неджа.
— Застерігаю тебе, брате.
— Вона каже правду, — сказав Неджа. — Просто ти не слухаєш, бо боїшся, що хтось інший матиме рацію.
Дзіньджа підійшов до Неджі й без вагань ударив його в обличчя.
Ляскіт луною прокотився невеликою кімнатою. Жинь і Кітай уклякли. Голова Неджі сіпнулася вбік, він завмер. Неджа повільно торкнувся пальцями щоки, де над шрамами розквітала червона відмітина. Його груди здіймалися й опускалися, він дихав так важко, що Жинь подумала — він точно вдарить у відповідь. Але він нічого не зробив.
— Можливо, якщо ми вирушимо негайно, то встигнемо вчасно дістатися до Бояна, — буденно промовив Кітай, немовби нічого й не сталося.
— Тоді ми відпливаємо за годину. — Дзіньджа показав пальцем на Кітая. — Ти йдеш до мого кабінету. Адмірал Молкой дасть тобі повний доступ до звітів шпигунів. Я хочу мати плани атаки вже до кінця дня.
— О, яка радість, — промовив Кітай.
— І що це було?
Кітай виструнчився.
— Так, пане.
Дзіньджа вилетів із кімнати. Неджа затримався у дверях, переводячи погляд із Жинь на Кітая і назад, немовби не впевнений у тому, що хотів сказати.
— Твій брат програє цей бій, — повідомила йому Жинь.
— Стули пельку, — сказав він.
— Я вже бачила таке раніше. Командири постійно ламаються під тиском. А потім ухвалюють гівняні рішення, через які гинуть люди.
Неджа глумливо всміхнувся їй і на мить став точнісінько таким же, як Дзіньджа.
— Мій брат не Алтань.
— Ти в цьому впевнений?
— Кажи, що хочеш, — промовив він. — Принаймні ми не якесь там спірлійське сміття.
Жинь була така вражена, що не зуміла вигадати гарної відповіді. Неджа швидко вийшов із кімнати і грюкнув за собою дверима.
Кітай ледь чутно присвиснув.
— Милі чубляться?
Раптом до обличчя Жинь прилинув страшенний жар. Вона сіла поруч із Кітаєм і вдала, що перебирає коров’ячі кишки.
— Щось таке.
— Якщо це допоможе, то я не вважаю тебе спірлійським сміттям, — сказав він.
— Я не хочу про це говорити.
— Дай знати, якщо схочеш. — знизав плечима Кітай. — І про всяк випадок, раджу ретельніше думати про те, як ти говориш із Дзіньджею.
Жинь скривилася.
— О, я добре все розумію.
— Та невже? Чи, може, тобі подобається не мати місця за столом?