Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 79)

— Я не знаю, про що ти.

— Не бреши мені. Я бачила, що ти зробив. Ти шаман!

— Жинь, стули пельку.

Вона не відпускала його зап’ястка.

— Ти рухав воду силою волі. Я знаю, що то був ти.

Він примружився.

— Ти нічого не бачила й нікому нічого не скажеш…

— Твоя таємниця в безпеці від Петри, якщо ти просиш про це, — сказала вона. — Але я не розумію, чому ти брешеш мені.

Не відповівши, Неджа повернувся й пошкутильгав від вогнища. Вона пішла за ним до прихистку за розбитим транспортним вітрильником. Запитання лилися з неї нескінченним потоком.

— Тебе вчили в Сінеґарді? Дзюнь знав? Хтось ще з твоєї родини шаман?

— Жинь, припини…

— Дзіньджа не знає, я це вже зрозуміла. А мати? Вейсжа? Тебе вчили?

— Я не шаман! — крикнув Неджа.

Вона й оком не повела.

— Я не дурна. І я знаю, що бачила.

— Тоді зроби власні висновки і годі ставити запитання.

— Чому ти це ховаєш?

Йому було немовби боляче.

— Бо я цього не хочу.

— Ти можеш контролювати воду! Ти можеш власноруч виграти цю війну!

— Це не так просто, я не можу просто… — він похитав головою. — Ти бачила, що сталося. Він хоче взяти гору.

— Звісно, хоче. А ти думаєш, ми цього не проходили? Тож і ти можеш це контролювати. Ти навчишся керувати ним, формувати його власною волею…

— Так, як ти? — вишкірився він. — Ти рівноцінна шаманському кастрату.

Він намагався відштовхнути її, але вона не дозволила себе відволікти.

— І я б убила, щоб повернути собі вогонь. Це важко, знаю, боги не добрі, але ти можеш їх контролювати! Я можу тобі допомогти.

— Ти не знаєш, про що говориш, заткнися…

— Хіба що тобі просто страшно, але це не виправдання, бо люди помирають, а ти сидиш тут і потураєш жалості до себе!

— Я сказав — заткнися!

Він ударив по корпусу вітрильника за кілька сантиметрів над її головою. Вона навіть не здригнулася. Жинь повільно повернула голову, намагаючись удати, що серце не калатає.

— Промазав, — спокійно сказала вона.

Неджа прибрав руку. Кров цівками стікала з чотирьох багряних цяток.

Вона мала би злякатися, але коли глянула на його обличчя, то не побачила навіть натяку на гнів. Лише страх.

А до страху вона не мала поваги.

— Я не хочу тобі нашкодити, — сказав він.

— О, повір, — її вуста вигнулися. — Ти й не зможеш.

Роздiл 20

— А відгадай-но загадку, — сказав Кітай. — Навколо кораблів здіймається вода, від удару лишаються діри як від гарматних ядер, однак ми не бачимо бодай натяку на вибухи над водою. Як Міліція це провернула?

— Мабуть, це ти мені скажи, — промовила Жинь.

— Та годі, Жинь, просто підіграй.

Вона перебирала фрагменти шрапнелі, викладені на робочому столі.

— Можливо, у днище поцілили лучники. Може, вони закріпили ракети на кінці стріл.

— Але нащо їм це робити? Палуби значно уразливіші, ніж корпус. І підпалені стріли ми напевно помітили б у повітрі, а без підпалу вибух неможливий.

— Може, вони знайшли спосіб сховати вогники, — сказала Жинь.

— Може, й так, — відповів Кітай. — Але чому ж тоді спрацювала ланцюгова реакція? Нащо починати з вітрильників замість того, щоб уцілити просто в «Зимородок» чи баштові кораблі?

— Не знаю. Тактика залякування?

— Це безглуздо, — заперечив Кітай. — Даю підказку. Вибухівка від початку була під водою. Ось чому ми її не помітили. Вона й справді була під водою.

Жинь зітхнула.

— І як їм це вдалося, Кітаю? Чому ти просто не скажеш мені відповідь?

— Кишки, — радісно промовив він. Кітай витягнув з-під столу доволі огидну на вигляд прозору трубку, всередині якої виднівся тонкий натягнутий запал. — Вони повністю водонепроникні. Думаю, Міліція використовує коров’ячі кишки, бо вони довші, але підійде будь-яка тварина, бо ж кишка має лише зберегти запал достатньо сухим, щоб він загорівся. А потім вони швиденько запечатали ці нутрощі, щоб дріт повільного горіння підпалив запал під час удару. Круто, еге ж?

— Схоже на виверт зі свинячими шлунками.

— Щось таке. Але ці були створені для того, щоби згодом підірватися. Залежно від часу горіння дроту, ці міни мог­ли протриматися сухими декілька днів, за умови, що їх запечатали як слід.

— Неймовірно.

Жинь пильно дивилася на кишки, обмірковуючи складність цієї ідеї. Міни підступливі. Поки Міліція вважає, що Респуб­ліканський флот пересуватиметься заданим маршрутом, вона може перемагати в боях, навіть за відсутності своїх військ на місці.

Коли Міліція встигла розробити цю технологію?

І якщо в них були такі можливості, то чи безпечно взагалі пересуватися річковими маршрутами?

Двері з гуркотом розчинилися. До кімнати без попередження ввійшов Дзіньджа з сувоєм у руці. Неджа йшов за ним, досі накульгуючи та спираючись на палицю. Він намагався не дивитися у вічі Жинь.

— Добридень, пане. — Кітай радісно помахав йому коров’ячою кишкою. — Я знайшов вирішення вашої проблеми.

Дзіньджа розізлився:

— І в чому річ?

— Водні міни. Ось як вони підірвали флот. — Кітай підняв кишку, щоб Дзіньджа міг її роздивитися.

Дзіньджа скривився.

— Я довіряю твоєму слову. Ти з’ясував, як їх деактивувати?

— Так, це доволі просто зробити, якщо ми пошкодимо водонепроникність. Найважче тут відшукати самі міни. — Кітай потер підборіддя. — Сумніваюся, що у вас на борту є досвідчені водолази.

— З цим я розберуся. — Дзіньджа розгорнув сувій на столі Кітая. То була дуже детальна мапа провінції Щура, на якій він накреслив червоне коло вглибині країни біля озера неподалік. — Мені треба, щоб ти склав детальні плани атаки Бояна. Ось усі розвіддані, які ми маємо.

Кітай нахилився, щоб вивчити мапу.