Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 15)

Ні. Вона скидалася на чорнило.

Над головою в Жинь просвистіла куля. Вона швидко пригнулася. Перед нею у воду поцілив залп. З місця вибуху виринула ще одна хмара чорноти.

Це й справді було чорнило.

Вони стріляли чорнильними кулями у воду. Зумисне. Нападники знали, що в Цике є водяний шаман, і свідомо засліпили Аратшу, бо знали, хто він.

У Жинь поважчало в грудях. Це не випадковий напад. Військовий корабель цілився в них і наче знав, на що вони здатні. Це добре спланована і прорахована засідка.

Моаґ їх видала.

У повітрі просвистіла ще серія пострілів, цього разу вони поцілили в палубу. Жинь пригнулася, приготувавшись до вибуху, але його не було. Вона розплющила очі. Відстрочений вибух?

Але човен не струсонуло вибуховою хвилею. Натомість зі снарядів вирвалася хмара чорного диму, розходячись зі страхітливою швидкістю. Жинь навіть не спробувала втекти. Дим за лічені секунди накрив усю палубу.

Це була страшенно задушлива димова завіса. Жинь намагалася втягти повітря, але не виходило, немов її горло закрилося, немов хтось пришпилив її до стіни за шию. Жинь позадкувала, затуляючи рота. Вона щось відчувала в повітрі, нудотно солодке і страшенно знайоме.

Опіум.

«Вони знають, хто ми. І знають наші слабкості».

Суні та Бадзі впали навколішки, зовсім одурманені. Де б не була Цара, вона перестала стріляти. Крізь дим Жинь могла розгледіти лише обм’яклі постаті Жамси й Чаґханя. На ногах лишалася тільки вона, шалено кашляючи і слабко шкрябаючи себе по горлі.

Вона стільки разів курила опіум, що тепер знала всі фази. Це лише справа часу.

Спершу з’являється запаморочливе відчуття, вкупі з незбагненною ейфорією.

А потім оніміння, не менш приємне.

А потім — порожнеча.

Руки в Жинь пекло так, ніби вона засунула їх у вулик. У роті відчувався смак деревного вугілля. Вона спробувала зібрати вдосталь слини, щоб змочити пересохле горло, і заледве спромоглася сплюнути грудки слизу. Жинь змусила себе розтулити повіки.

Від раптового різкого світла очі засльозились, і їй довелося кілька разів кліпнути, щоб глянути вгору.

Її прив’язали до щогли, закинувши руки над головою. Вона порухала пальцями. І не відчула їх. Ноги також зв’язали, ще й так міцно, що вона не могла їх навіть зігнути.

— Приходить до тями, — почувся голос Бадзі.

Жинь витягла шию, але все одно не змогла побачити його. Коли вона повернула голову, то раптом відчула різке запаморочення. Навіть прив’язана, вона почувалася так, немовби пливе. Коли дивилася вгору чи вниз, з’являлося страшне відчуття падіння. Жинь міцно замружилася.

— Бадзі? Де ти?

— Позаду тебе, — сказав він. — З іншого боку… щогли.

Його слова заледве можна було зрозуміти через протяжну вимову.

— А інші? — запитала вона.

— Усі тут, — озвався Жамса з іншого боку. — Аратша он у тій діжці.

Жинь спробувала вирівнятися.

— Зачекайте, чи може він…

— Не вийде. Вони запечатали віко. Добре, що йому не треба дихати.

Певно, Жамса смикав руками, натягуючи мотузку, бо Жинь відчула, як її пута болісно затяглися навколо зап’ястків.

— Припини, — сказала вона.

— Вибач.

— Чий це корабель? — запитала Жинь.

— Вони нам не скажуть, — промовив Бадзі.

— Вони? Хто вони?

— Ми не знаємо. Нікарці, гадаю, але вони з нами не розмовляють, — Бадзі підвищив голос до крику, щоб почули вартові, які, мабуть, стояли в Жинь за спиною, бо вона нікого не бачила. — Агов, ви! Ви нікарці?

Ніхто не відповів.

— Я ж казав, — озвався Бадзі.

— Може, вони німі, — припустив Жамса. — Усі до одного.

— Не будь йолопом, — промовив Бадзі.

— Таке можливо! Звідки тобі знати?

Це було зовсім не смішно, але Жамса захихотів, нахилившись уперед, і мотузка боляче затяглася на руках усіх Цике.

— Ви можете заткнутися? — почувся голос Чаґханя. Він долинав із відстані метра-двох.

Жинь кинула короткий погляд, якраз достатній для того, щоб розгледіти Чаґханя, Цару й Суні, прив’язаних до щогли навпроти неї.

Чаґхань сидів поруч із сестрою. Суні досі був непритомний, його голова схилилася вперед. Під відкритим ротом зібралася чимала калюжа слини.

— І тобі привіт, — сказав Жамса. — Ми теж раді тебе бачити.

— Заткни пельку! — залементував Чаґхань, а потім вивергнув цілу низку проклять, які закінчувалися словами «кляті нікарські свині».

— Ти під кайфом? — Жамса голосно зареготав. — Тигрячі цицьки. Чаґхань під кайфом…

— Я… не…

— Швидко запитайте його, чи в нього вічний закреп, чи просто таке обличчя.

— Принаймні в мене обидва ока, — випалив Чаґхань.

— О, «принаймні в мене обидва ока»! Дотепно. Принаймні я не такий худий, щоб і голуб міг мене вкласти…

— Заткніться, — сикнула Жинь. Вона знову розплющила очі, намагаючись роздивитися, що їх оточує. Але бачила лише океан. — Жамсо, що ти бачиш?

— Лише бік корабля. Трохи океану.

— Бадзі?

Тиша. Він що, знову заснув?

— Бадзі! — вигукнула Жинь.

— Га? Що?

— Що ти бачиш?

— Гм. Свої ноги. Перебірку. Небо.

— Ні, йолопе, куди ми прямуємо?

— Звідки в біса мені знати… Зажди-но. Он там цятка. Ага, цятка. Острів чи що?

Серце Жинь забилося частіше. Спір? Муґень? Але до обох — декілька тижнів шляху, вони не можуть бути так близько. А біля Анькхілууня вона більше не пам’ятала островів. Може, старі морські бази призахідників? Але вони вже давно закинуті. Якщо призахідники повернулися, то міжнародні стосунки нікарців кардинально змінилися.

— Ти впевнений? — запитала вона.

— Не дуже. Зачекай. — Якийсь час Бадзі мовчав. — Велика Черепахо. А це нічогенький корабель.