Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 146)

Лише тоді вона усвідомила, що вони стояли на платформі для страти. Вона глянула позад себе. Побачила два тіла. Їх навіть не потурбувалися прибрати.

— Не дивися, — прошепотів Кітай.

Але вона не могла не дивитися. Не тоді, коли вони стояли так близько. Суні й Бадзі лежали зв’язані й скалічені в почорнілій калюжі власної крові. Двоє останніх шаманів із Цике, жертви її дурості.

Вона роззирнулася двором. Не побачила нічної варти, але певно, що солдати могли вийти з-за палацу будь-якої миті.

— Нас не побачать?

— Їх відволічуть, — сказав Кітай.

Не встигла вона й запитати, як він устромив пальці в рота і свиснув.

З іншого краю платформи з’явилася постать. Вийшла у місячне світло. Її профіль приніс Жинь різке полегшення. Жамса.

Жинь рвонулася до нього, але Кітай смикнув її назад. Жамса зустрівся з нею поглядом, похитав головою й показав на стрій вартових, які з’явилися з-за рогу.

Жинь завмерла. Їх було троє проти двох десятків вартових, половина з яких були призахідниками, озброєними аркебузами, а вона не могла прикликати вогонь.

Жамса спокійно витягнув дві бомби з кишені.

— Що він робить? — Жинь рвалася з рук Кітая. — Це ж самогубство.

Кітай не зрушив з місця.

— Я знаю.

— Відпусти мене, я мушу йому допомогти…

— Ти не зможеш…

Ніч розітнув крик. Один із вартових помітив Жамсу. Вартові кинулися бігти, витягуючи мечі.

Жамса став навколішки. Його пальці в шаленому темпі працювали над запалами. Навколо нього літали іскри, але бомби не запалювалися.

Жинь смикнулася в руках Кітая.

— Кітаю, прошу…

Він відтягнув її подалі в тінь.

— Не його ми намагаємося врятувати.

Жинь побачила спалах пороху. Призахідники вистрілили.

Жамса підвівся. Якимось дивом перший залп куль не поцілив у нього. Йому таки вдалося підпалити запал. Він захоплено засміявся, піднімаючи бомби над головою.

Другий залп вогню пошматував його.

Час страшенно розтягнувся. Жинь бачила, як усе розгорталося — повільно, у всіх ретельних і складних деталях. Одна куля пробила Жамсі щелепу й вилетіла з другого боку разом із червоними бризками крові. Наступна пробила наскрізь шию. Ще одна застрягла в грудях. Жамса заточився назад. Бомби випали з його рук і вдарились об землю.

Жинь здалося, що вона помітила крихітний натяк на полум’ї в точці запалу.

А потім полум’яна куля вибухнула, немовби розквітла квітка, і вибухова хвиля поглинула весь двір.

— Жамсо… — вона схлипувала, притулившись до плеча Кітая, простягнувши руки до місця вибуху. Її рот працював. Вона проштовхувала повітря в горло, але не чула власного голосу, аж доки після довгої хвилини не заговорила. — Жамсо, ні…

Кітай смикнув її, ставлячи на ноги.

— Він виграв нам вікно для втечі. Ходімо.

Сампан, який чекав на них за каналом, так добре сховали в тіні, що на декілька страшних секунд Жинь подумала, що його там узагалі немає. А потім човняр вивернув судно з-під вербового гілля, зупинився перед ними і простягнув руку. Він був у призахідницькій військовій формі, але обличчя ховалося під нікарським шоломом лучників.

— Вибач, що не змогли витягти тебе раніше, — човняр виявився дівчиною. Венка на мить зняла шолом і підморгнула. — Залазьте.

Жинь, надто виснажена, щоб лютувати, квапливо зайшла в сампан. Кітай стрибнув після неї й кинув мотузку за борт.

— Де ти дістала форму? — запитав він. — Гарний хід.

— Пішла на полювання до трупів, — Венка відштовхнула човен від берега і плавно спрямувала їх униз каналом.

Жинь упала на сидіння, але Венка штовхнула її ногою.

— Ляж на дно. Накрийся отим брезентом.

Жинь скрутилася між двома сидіннями. Кітай допоміг натягти брезент їй на голову.

— Як тобі вдалося нас знайти? — запитала Жинь.

— Батько відмахнувся від мене, — сказала Венка. — Я знала, що в башті відбувається щось дивне, просто не могла збагнути, що саме. Тієї миті, коли я зрозуміла, що до чого, я побігла і знайшла Кітая раніше за людей Вейсжі, але ми не змогли з’ясувати, де тебе тримають, аж доки Кітай не спробував ту штуку зі шкірою. Гарний трюк, до речі.

— Ти розумієш, що вчиняєш державну зраду? — запитала Жинь.

— Схоже, що це найменша з наших проблем, — сказала Венка.

— Ти ще можеш повернутися, — сказав Кітай. — Я серйозно, Венко. Уся твоя родина тут, у тебе немає причин утікати разом із нами. Звідси я можу повести сампан, ти можеш зіскочити..

— Ні, — різко відповіла вона.

— Краще все обміркуй, — наполягав він. — У тебе ще є правдоподібна відмовка. Ти можеш піти зараз, ніхто не знає, що ти була на цьому човні. Але якщо ти підеш із нами, то ніколи не зможеш повернутися.

— Яка прикрість, — зневажливо сказала Венка. Вона обернулася до Жинь. Її голос став жорстким. — Я чула, що ти зробила з тим призахідницьким солдатом.

— Ага, — сказала Жинь. — І?

— Гарна робота. Сподіваюся, то було боляче.

— Здавалося, що боліло добряче.

Венка мовчки кивнула. Більше ніхто не зронив про це й слова.

— З іншими пощастило? — запитала Венка в Кітая після паузи.

Він похитав головою.

— Не було часу. Я зміг дістатися тільки до Ґужубая. Він уже має бути на кораблі, якщо пробрався повз варту…

— Ґужубай? — повторила Жинь. — Про що це ви?

— Вейсжа прийде за південними Воєначальниками, — пояснив Кітай. — Він виборов собі Імперію. Тепер зміцнює владу. Він почав із тебе, а тепер просто підчищатиме інших. Я намагався попередити їх, але не зміг із ними вчасно зв’язатися.

— Вони мертві?

— Не всі. Чажовка посадили в камеру. Не знаю, чи стратять його, чи лишать за ґратами, але точно не відпустять. Воєначальник Півня відбивався, тож його підстрелили, коли почалися заколоти..

— Заколоти? Та що в біса коїться?

— Табори перетворили на військові зони, — сказала Венка. — Охорону навколо району біженців подвоїли, сказали, що з міркувань безпеки, але тієї миті, коли війська прийшли схопити Воєначальників, усі збагнули, що відбувається. Південні війська почали бунт. Ми чули постріли всю ніч. Гадаю, Вейсжа доручив призахідникам покінчити з ними.

Жинь силкувалась осягнути почуте. Світ немовби перевернувся з ніг на голову за декілька годин.

— Вони їх просто повбивали? І цивільних?

— Імовірно.

— А як же Кесеґі? — запитала вона. — Він вибрався?

Венка спохмурніла.