Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 145)

Вона швидко розмазала кров по руках, щоб приховати порізи, просто на той випадок, якщо до неї прийдуть охоронці. А якщо й побачать, вона просто прикинеться божевільною.

Роздiл 37

Щось дзенькнуло об вікно.

Жинь різко підняла голову. Почула той самий дзенькіт удруге. Вона чи то побігла, чи то поповзла до підвіконня й побачила на залізних ґратах багатозубий гак. Визирнула за край. Кітай дерся по стіні по єдиній мотузці. Він осяйно всміхнувся їй, його зуби блиснули в місячному світлі.

— Привітики.

Жинь вражено дивилася на нього, відчуваючи надто сильне полегшення, щоб говорити, і відчайдушно сподіваючись, що це не галюцинація.

Кітай протиснувся крізь вікно, нечутно скочив на підлогу й видобув із кишені довгу голку.

— Скільки замків?

Вона брязнула ланцюгами.

— Тільки два.

— Ага. — Кітай опустився навколішки біля її литок і взявся до роботи. Через хвилину засувка відскочила. Жинь із полегшенням відкинула з ніг кайдани.

— Тихше, — прошепотів він.

— Вибач. — Вона досі була трохи сонна через лаунданум. Рухаючись, вона немовби плавала, а думати доводилося вдвічі довше.

Кітай перейшов до засувки навколо її правого зап’ястка.

Жинь сиділа тихо, щосили намагаючись не рухатися. Через пів хвилини вона почула щось за дверима. Напружила слух. Почула знову — кроки.

— Кітаю…

— Знаю. — Його спітнілі пальці зісковзували й плуталися, доки він працював голкою навколо замка.

— Не рухайся.

Кроки погучнішали.

Кітай смикнув засувку, але ланцюги трималися міцно.

— Бляха! — він впустив голку. — Бляха, бляха…

Паніка стиснула Жинь груди.

— Вони йдуть.

— Знаю. — Він якусь мить дивився на залізні кайданки, важко дихаючи. А потім стягнув через голову сорочку, зав’язав її в міцний вузол і притиснув Жинь до обличчя.

— Відкрий рота.

— Що?

— Щоб ти не відкусила собі язика.

Жинь кліпнула. Ох.

Вона не сперечалася. Не було часу думати, не було часу вигадати кращий план. Було тільки це. Вона дозволила Кітаю впхнути тканину собі в рота якомога далі, аж доки сорочка не притиснулася до її язика, знерухомлюючи зуби.

— Сказати коли? — запитав він.

Жинь міцно замружилася й похитала головою.

— Добре, — минуло декілька секунд. А потім він із силою наступив їй на руку.

Її розум спалахнув білим. Тіло смикнулося. Вона вигнулася назад, безконтрольно брикаючи ногами в повітрі. Вона чула, як кричить крізь тканину, але все це було немовби десь дуже далеко. На кілька секунд вона була немов відірвана від себе, то хтось інший кричав, чиясь іще рука була розтрощена. А потім її розум повернувся в тіло, вона почала бити рукою об підлогу, відчайдушно бажаючи, щоб другий біль приховав інтенсивність першого.

— Припини… Жинь, припини! — Кітай схопив її за плече й зупинив.

Сльози цівками стікали з очей. Вона не могла говорити, вона заледве могла дихати.

— Ти це чув? — голоси в коридорі прозвучали загрозливо близько. — Я заходжу.

— Опануй себе, і я з тобою не заходитиму.

— Вона під заспокійливим…

— А хіба звуки звідти схожі на те, що вона під заспокійливим? Приведи капітана.

Кроки поступово затихли в коридорі.

— Треба зробити це швидко, — просичав Кітай. Він страшенно зблід. Він також це відчував, певно, він був у агонії, і Жинь навіть не здогадувалася, як він її придушив.

Вона кивнула і знову заплющила очі, хапаючи ротом повітря, доки він смикав її за руки. Нові спалахи болю пронизали тіло.

Вона припустилася помилки, глянувши, і побачила білу кістку, що стирчала крізь плоть. Перед очима все потемніло.

— Спробуй вивернути руку, — сказав Кітай.

Жинь щосили потягнулася й мало не скрикнула від розчарування. Вона досі була закута.

— Поверни ганчірку на місце, — сказав він.

Жинь послухалася. Кітай наступив їй на руку ще раз.

Цього разу долоня зламалася вщент. Жинь відчула той чистий хрускіт, що відбився в усьому тілі. Кітай міцно стиснув її зап’ясток і вивільнив руку одним сильним ривком.

Якимось чином всі шматки досі трималися на руці. Він загорнув її понівечені пальці сорочкою.

— Підстав це в лікоть. Затисни, якщо зможеш, це зупинить кровотечу.

Жинь була така одурманена болем, що не могла стояти. Кітай підняв її під пахви.

— Ходімо.

Вона мовчки нахилилася до нього. Кітай ляскав її по щоках, доки вона не розплющила очі.

— Можеш лізти? — запитав він. — Будь ласка, Жинь, нам треба йти.

Вона застогнала.

— У мене одна рука і я досі під кайфом.

Він потягнув її до вікна.

— Знаю. Я також це відчуваю.

Вона глянула на нього й усвідомила, що його рука нерухомо обвисла. Його обличчя витягнулося, зблідло і стало липким від поту. Вони зв’язані. Її біль — це його біль. Але він витримав його.

Отже, і їй це до снаги. Вона в боргу перед ним.

— Я можу лізти, — сказала вона.

— Це буде просто, — сказав Кітай. Його обличчя світилося помітним полегшенням. — Нас навчили цього в Сінеґарді. Обкрути мотузку навколо ступні, щоб утворити невелику петлю. Ти стоятимеш на цій петлі й потроху опускатимешся додолу. — Він відірвав шматок тканини від сорочки і втиснув їй у здорову руку. — Це щоб не обпектись об мотузку. Зачекай, доки я спущуся, щоб я міг тебе спіймати.

Він кілька разів поплескав її по щоках, щоб вона знову отямилася, а потім виліз із вікна.

Жинь навіть не уявляла, як спуститься по стіні. Кінцівки рухалися з сонливою повільністю, а каміння досі пливло перед очима. Декілька разів мотузка мало не висковзнула з-під її ноги й загрозливо закрутилася в повітрі, доки Кітай не сіпнув її, щоб натягнути. Коли вона вже не могла триматися, то зістрибнула з висоти останніх двох метрів і впала на Кітая. Біль пронизав литки.

— Тихо. — Кітай затиснув їй рота рукою, щоб вона не скрикнула, і показав кудись у темряву. — Он там чекає човен, але треба перетнути платформу непоміченими.