Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 12)

— Твоє слово нічого не варте, стара відьмо. — Жинь не могла придушити нетерплячку. — Просто зараз ти тішишся з цього.

Моаґ розсміялася:

— Справедливо. Він у старому іноземному районі. Безпечний будинок у самому кінці вулиці. Ти побачиш на одвірках символи флоту «Червоних лахмітників». Я виставила там охорону, але попереджу їх, щоб трималися спокійно, коли побачать тебе. Повідомити йому, що ти прийдеш?

— Прошу, не треба, — сказала Жинь. — Нехай для нього це стане сюрпризом.

Старий іноземний район був спокійним і тихим — рідкісна оаза спокою в нескінченній какофонії Анькхілууня. Половина тамтешніх будинків були занедбані, тут ніхто не жив, відколи відпливли призахідники, а решту будівель використовували лише для зберігання припасів. Тут не було світла, яке заливало решту Анькхілууня. Це місце було незручно далеко від відкритої центральної площі, куди легко могли дістатись охоронці Моаґ.

Жинь це не сподобалося.

Але Кітай, певно, в безпеці. З точки зору тактики нашкодити йому було б жахливою ідеєю. Він — виняткове джерело знання. Він читав усе і не забував нічого. Живим він кращий актив, і Моаґ це розуміла, тому й посадила його під домашній арешт.

Самотній будинок у кінці шляху плавав трохи віддалік од решти нестійкої вулиці, прив’язаний лише двома довгими ланцюгами й небезпечно хистким містком із погано припасованих дощок.

Жинь обережно ступила на дошки, а потім легенько постукала у двері. Ніхто не відгукнувся.

Вона спробувала потягти за ручку. У дверях навіть не було замка — Жинь не бачила шпарини. Вони зробили так, щоб Кітай не міг уникнути відвідувачів.

Жинь штовхнула двері.

Спершу вона побачила безлад: недбалі купи пожовклих книг, мапи і гросбухи заповнювали весь видимий простір. Жинь прокліпалась у тьмяному світлі настільної лампи й нарешті побачила Кітая, який сидів у кутку з товстим томиком на колінах, майже закопавшись під стосами книг у шкіряних палітурках.

— Я вже їв, — сказав він, не піднімаючи очей. — Приходьте вранці.

Жинь прокашлялася.

— Кітаю.

Він глянув угору. Його очі розширилися.

— Привіт, — промовила вона.

Кітай повільно відклав книжку.

— Можна зайти? — запитала Жинь.

Кітай довго й пильно дивився на неї, а потім жестом показав їй заходити.

— Заходь.

Жинь зачинила за собою двері. Кітай навіть не спробував підвестися, тож Жинь пробралася крізь папери до нього, стежачи за тим, щоб не наступити на жодну сторінку. Кітай не любив, коли хтось порушував його ретельно впорядкований безлад. Під час періоду іспитів у Сінеґарді він спалахував гнівом щоразу, коли хтось переставляв його чорнильниці.

Кімната була настільки захаращеною, що єдиним вільним простором у ній виявився клапоть підлоги біля стіни просто поруч із Кітаєм. Намагаючись не торкатися його, Жинь ковзнула додолу, схрестила ноги й поклала руки на коліна.

Якийсь час вони просто дивились одне на одного.

Жинь відчайдушно хотілося простягти руку й торкнутися його обличчя. Кітай був слабким і занадто худорлявим. Він трохи підлікувався від часу Ґолінь Ніїс, але навіть зараз ключиці випиналися до загрозливої межі, а зап’ястки були такі тендітні, що Жинь могла переламати їх однією рукою. Він відростив довгу кучеряву шевелюру й зібрав її на потилиці, від чого шкіра на обличчі натягнулася ще дужче й вилиці випиналися ще виразніше.

Він зовсім не скидався на хлопця, з яким вона познайомилася в Сінеґарді.

Різниця крилася в очах. Раніше вони були яскраві, у них палахкотіла гарячкова допитливість. А тепер — тьмяні й порожні.

— Можна лишитися? — запитала Жинь.

— Я ж впустив тебе, правда?

— Ти просив Моаґ не давати мені твоєї адреси.

— Так, — він кліпнув. — Просив.

Він не дивився їй у вічі. Жинь занадто добре його знала, щоб розуміти: це означає, що він злиться на неї, але після стількох місяців вона так і не збагнула чому.

Ні, вона знала, просто не хотіла визнавати, що помилилася. Єдиний раз, коли вони сперечалися через це, по-справжньому сперечалися, він грюкнув дверима й не розмовляв з нею, доки вони не дісталися суші.

Відтоді Жинь не дозволяла собі думати про це. Ці думки опинилися в прірві разом з рештою спогадів, від яких вона тяглася до люльки.

— Як справи? — запитала вона.

— Я під домашнім арештом. Як у мене можуть бути справи?

Жинь роззирнулася на папери, розкидані на столі. Вони лежали на підлозі, притиснуті чорнильницями.

Її погляд зупинився на гросбуху, у якому він щось нерозбірливо писав.

— Принаймні тобі дали чим себе зайняти?

— Ага, «зайняти», точно. — Він різко згорнув гросбух. — Я працюю на одну з найбільш розшукуваних злочинниць в Імперії, і вона доручила мені розібратися з її податками.

— Анькхілуунь не платить податків.

— Податки не Імперії, а Моаґ. — Кітай крутив між пальцями пензель для письма. — Моаґ керує величезним злочинним колом із податковою системою, не менш складною за бюрократію будь-якого міста. Але система ведення записів, яку вони досі використовували… — він змахнув руками. — Той, хто її вигадав, не розумів, як працюють цифри.

«Який чудовий крок Моаґ», — подумала Жинь. Кітай мав розумову спритність двадцятьох учених разом узятих. Він міг додавати неможливо великі числа, навіть оком не моргнувши, а ще мав хист для стратегії й був здатний конкурувати в цьому з майстром Ірдзяхом. Можливо, перебування під домашнім арештом і не тішило його, але він не міг опиратися запропонованій загадці. З таким же успіхом гросбухи могли бути кошиком з іграшками.

— З тобою гарно поводяться? — запитала вона.

— Непогано. Отримую дві страви на день. Іноді більше, якщо добре поводжуся.

— Ти схуд.

— Їжа така собі.

Він досі намагався не дивитися їй у вічі. Вона ризикнула покласти долоню йому на руку.

— Мені прикро, що Моаґ тримає тебе тут.

Кітай відсахнувся.

— Це не ти вирішувала. Якби я тримав себе в полоні, то зробив би так само.

— Насправді Моаґ не така вже й погана. Вона добре ставиться до своїх людей.

— А ще використовує насильство й вимагання, щоб керувати злочинним містом, яке двадцять років обманює Сінеґард, — сказав Кітай. — Жинь, мене непокоїть, що ти починаєш втрачати чуття масштабу.

Жинь ці слова дошкулили.

— Нехай ліпше люди Моаґ, ніж прислужники Імператриці.

— З прислужниками Імператриці було б усе гаразд, якби її генерали не намагались організувати державну зраду.

— Чому ти такий відданий Сінеґарду? — вимогливо запитала Жинь. — Навряд чи Імператриця зробила щось для тебе.

— Моя родина служить короні Сінеґарда вже десять поколінь, — сказав Кітай. — І я не допомагатиму тобі з особистою вендетою лише тому, що ти вважаєш, буцім Імператриця вбила твого тупого командира. Тож годі прикидатися моїм другом, Жинь, бо я знаю, заради чого ти прийшла.

— Я не просто так вважаю, — сказала вона. — Я це знаю. А ще знаю, що це Імператриця запросила Федерацію на нікарські землі. Вона хотіла цієї війни, вона почала це вторгнення, і все, що ти бачив у Ґолінь Ніїс, — провина Дадзі.

— Хибні звинувачення.

— Я чула це від самого Шіро!

— І в Шіро зовсім не було причин тобі брехати?

— А в Дадзі зовсім не було причин брехати тобі?

— Вона Імператриця, — сказав Кітай. — Імператриця не зраджує. Ти розумієш, як абсурдно це звучить? У цьому жодної політичної переваги…

— Ти мав би цього хотіти! — вигукнула вона. Їй кортіло трусонути його, вдарити, зробити бодай щось, аби з його обличчя зникла ця байдужість, що доводила її до божевілля. — Чому ти цього не хочеш? Чому не шаленієш від люті? Хіба ж ти не бачив Ґолінь Ніїс?