Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 63)

— Ми вже це робили, — сказала Жинь Кітаю. — Ma Лєнь...

— Ma Лєнь був на смертному ложі, — випалив Кітай. — І то інше. Тоді ми діяли з позиції слабкості, не мали іншого вибору...

— Зараз ми його також не маємо, — сказала Жинь. — Може, наразі люди мені й коряться, але їхня відданість нестабільна. Принаймні там, куди ми йдемо. А Гужу бай і Совдзі надто розумні. Мають харизму, якої мені ніколи не здобути, а з огляду на час і простір вони знайдуть спосіб усунути мене.

— Та хтозна, — мовив Кітай. — Якщо відкинути помилки, вони гарні лідери. Ти могла б працювати з ними.

Це був слабкий аргумент, і Жинь розуміла, що Кітай це знав. Усі вони знали, що ця ніч закінчиться кров'ю. Жинь не могла й надалі ділити владу з коаліцією, яка на кожному кроці кидає їй виклики, чинить перешкоди і зраджує. Якщо вона має намір очолити південь, то слід робити це на власний розсуд Самій і без опозиції.

Кітай покинув спроби сперечатися. Вони обоє розуміли, що він нічого не міг сказати. У них лише один варіант, і Кітай занадто розумний, щоб його не бачити. Можливо, він і ненавидить це, але пробачить їй, як завжди. Він завжди пробачав їй з необхідності.

Дадзі спокійно дістала ножа з піхов і передала його руків'ям Жинь.

— Мені це не потрібно, — відповіла Жинь.

— З клинком тихіше, — сказала Дадзі. — Вогонь завдає невимовного болю. А ти ж не хочеш, щоб їхні крики потурбували сплячих.

Спершу Жинь розібралася з Воєначальником Мавпи.

Ґужубай знав, що вона йшла за ним. Він стояв у тунелі разом зі своїми офіцерами. Схоже, вони єдині в печері не спали, а щось тихо обговорювали, але коли побачили її, то затихли, хоча до зброї не потяглися.

— Залиште нас, — сказав Ґужубай.

Його офіцери пішли, не зронивши ані слова. Проминаючи Жинь, вони опустили голови, жоден на неї навіть не глянув.

— Вони гарні солдати, — сказав Жинь Ґужубай. У тебе немає підстав шкодити їм.

— Знаю, — погодилася вона. — І не шкодитиму.

Вона говорила серйозно. Без керівництва Гужубая жоден з його офіцерів не мав причин зраджувати її. Вона знала тих чоловіків. Вони не мали амбіцій захопити владу. Вони здібні, раціональні солдати. Переймалися долею півдня і тепер збагнули, що вона — їхній найкращий шанс на виживання.

Ґужубай якийсь час розглядав її.

— Ти мене спалиш?

— Ні, — вона витягла ножа, якого їй дала Дадзі. — Ти заслуговуєш на краще.

Ґужубай підняв руки. Він не потягся до зброї. Жинь збагнула, що він змирився з долею. У ньому не лишилося спротиву. Він невідворотно програв. Його загнав у гори і мало не заморив голодом малолітній генерал, а потім єдиним порятунком стала спірлійка, яку, на його переконання, він продав ворогу. Якби його ставка зіграла, якби Вейсжа і Республіка дотримали слова, тоді Ґужубай став би національним героєм Рятівником півдня.

Але цього не сталося, тож він мав померти як ганебний зрадник. Примхи історії жорстокі.

— Ти найгірше, що траплялося з цією країною, — сказав Ґужубай. У його голосі не було ані гніву, ані в'їдливості, лише смиренність. Він не намагався її образити. Він виголошував останню промову. — Ці люди заслуговують кращого, ніж ти.

— Я саме те, чого вони заслуговують, — заперечила Жинь. — Вони не хочуть миру, а прагнуть помсти. І я саме нею і є.

— Помста не створить стабільної нації.

— Які боягузтво, — сказала вона. — Ось на чому ти оступився. Ти завжди воював лише заради виживання, Ґужубаю. А я — заради перемоги. Історія не любить стабільності, вона обирає ініціативу.

Вона націлила клинок йому в серце і рвонула руку вперед одним швидким, чітким ударом Він вирячив очі. Вона висмикнула лезо і відступила на крок якраз перед тим, як він упав, схопившись за груди.

Вона погано прицілилась. Усвідомила це, щойно відчула, як клинок увійшов у плоть. Її ліва рука була незграбна і слабка. Жинь не пронизала серце, а влучила на два сантиметри нижче. Вона завдала йому страшенного болю, але серце не перестане битися, аж доки він не сплине кров'ю.

Ґужубай корчився біля її ніг, але не видав ні звуку. Ані криків, ані стогонів. Вона це поважала.

— З тебе вийшов би чудовий лідер у мирний час, — сказала вона. Він був щирий з нею, тож вона могла відповісти тим самим. — Але зараз мир нам не потрібен. Потрібна кров.

Позаду почулися кроки. Вона розвернулась, а потім розслабилася: то був лише Кітай. Він вийшов уперед і став над мовчазною, скрученою постаттю Ґужубая, скривившись від відрази.

— Бачу, ти почала без мене, — сказав він.

— Не думала, що ти захочеш прийти, — її голос прозвучав немов окремо від тіла.

Її рука тремтіла, коли вона помітила, як кров Ґужубая заливає кам'яну підлогу. Усе тіло тремтіло, вона чула, як цокотять її зуби. Зауважила цю фізіологічну реакцію з враженою, віддаленою цікавістю.

Та що це з нею?

Вона відчувала нервовий екстаз, коли вбила Ma Лєня. Коли вбила священика в Арабаку. Усі три рази, коли вбивала не вогнем, а власними руками. Вона була здатна на жорстокість навіть без сили Фенікса, і це водночас і захоплювало її, і лякало.

Ґужубай схопив Кітая за литку. Кров забулькотіла в нього з рота.

— Не будь жорстокою, Жинь, — Кітай узяв у неї з рук ножа, присів біля Ґужубая і провів вістрям уздовж артерії на шиї. Кров бризнула на стіну печери. Ґужубай востаннє нестямно затремтів, а потім перестав рухатися.

Совдзі Жинь перехопила, коли той намагався втекти.

Хтось із табору Ґужубая його попередив. Але запізно. Поки Совдзі й «Залізні вовки» пробралися до західного виходу з печери, Жинь уже чекала на них у тунелі.

Вона помахала йому:

— Кудись зібрався?

Совдзі спинився. Звична впевнена усмішка зісковзнула з йот вуст, змінившись відчайдушним, небезпечним виразом вовка, загнаною в кут.

— З дороги! — вишкірився він.

Жинь провела в повітрі вказівним пальцем. Вогники зірвалися з кінчика й пробігли вздовж тунельних стін.

— Як бачиш, — сказала вона, — я повернула собі вогонь.

Совдзі дістав меча. Жинь здивувало, що «Залізні вовки» не вчинили так само. Вони не юрбилися позаду Совдзі, як віддані послідовники. Ні, якби вони були віддані, то вже стали б пліч-о-пліч із ним.

А вони відійшли, вичікуючи.

Жинь зчитала їхні погляди — однакові вирази продуманої непевності — і зробила дуже ризиковану ставку.

— Заберіть у нього зброю, — наказала вона.

Вони миттю підкорилися.

Совдзі кинувся на Жинь. «Залізні вовки» смикнули його назад. Двоє з них силою змусили його стати навколішки. Один висмикнув меча з його рук і відкинув кудись у тунель. Третій закинув його голову, щоб він був змушений дивитися на Жинь.

— Якого біса ви коїте? — крикнув Совдзі. — Відпустіть мене!

Жоден із «Залізних вовків» не проронив ні слова.

— О Совдзі, — Жинь підійшла до нього і схилилася, щоб скуйовдити йому волосся. Він клацнув зубами, немов собака, але не дістав до її пальців. — Як гадаєш, що станеться далі?

Її серце шалено калатало від запаморочливої невіри. Усе пройшло чудесно, до смішного гладенько. Вона й уявити не могла кращого розвитку подій.

Вона поплескала його по голові.

— Якщо хочеш, починай благати.

Він плюнув їй під ноги. Вона вдарила його носаком черевика в живіт. Він завалився на бік.

— Відпустіть його, — наказала Жинь.

«Залізні вовки» кинули Совдзі. Жинь продовжила бити.

Вона не поводилася з ним грубо, як він з нею. Вона завдавай впевнених ударів у живіт, по стегнах і промежині. Вона не цілилася так, щоб зламати ребра чи розтрощити колінні чашечки Ні, їй було потрібно, щоб він зміг стояти перед натовпом.

Але було так приємно чути тихі, дівчачі зойки, що виривалися з його горла. Це підтримувало той нервовий екстаз, що пульсував у її венах.

Їй не вірилося, що колись, хай навіть і на мить, вона замислювалася над тим, щоб з ним переспати. Вона згадала вагу його руки навколо своєї талії, жар від його дихання на своєму вусі. Вдарила сильніше.

— Курво, — видихнув він.

— Мені подобається, як ти зі мною говориш, — проворкувала вона.