Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 54)

— Ховайся! — просичав Кітай.

— Куди?

Він показав на своє ліжко. Жинь не розуміла, як це вийде: то була тонка, вузька споруда, заледве сантиметрів шістдесят завширшки, зі схрещеними дерев'яними ніжками, де й заєць не сховався б.

— Лізь сюди, — Кітай смикнув ковдру. Бавовняне простирадло, тонке, однак рівномірно непрозоре, звисало з краю ліжка, торкаючись підлоги.

Жинь заповзла під ліжко й зіщулилася, силкуючись дихати безшумно. Вона почула, як засувка стала на місце, коли Кітай зачинив двері камери.

Спантеличена, вона висунула голову з-під ковдри.

— Зажди-но, чому нам просто не...

— Цить, — прошепотів він. — Сховайся.

Кроки в коридорі все гучнішали, а потім зупинилися якраз перед камерою.

— Привіт, Кітаю.

Жинь уп'ялася нігтями в долоню, до нестями зціпивши зуби, щоб не шуміти Вона знала лише одну людину, котра може говорити з таким поєднанням упевненості, поблажливості і вдаваної прихильності.

— Добрий вечір, — у голосі Кітая чулися легкість і бадьора байдужість. — А ти саме вчасно. Я щойно прокинувся.

Двері зі скреготом відчинилися. Жинь не сміла і вдихнути.

Якщо він бодай посунеться до ліжка, вона його вб'є. Вона мала дві переваги: елемент несподіванки й вогонь. Цього разу вона не вагатиметься. Перший струмінь полум'я — в обличчя, щоб приголомшити та осліпити його, а потім чотири розпечені пальці зімкнуться навколо шиї. Вона розірве йому артерію до того, як він бодай усвідомить, що сталося.

— Як поживаєш? — Неджа стояв просто над нею. — Досі задоволений умовами?

— Мені не завадили б нові книжки, — сказав Кітай. — І лампи для читання потьмяніли.

— Я подбаю про це.

— Дякую, — холодно відповів Кітай. — А тобі як живеться в ролі лабораторного щура?

— Не будь таким зухвалим, Кітаю.

— Мої вибачення, — повільно протягнув Кітай. — Мене завжди вражала іронія, як швидко ти погодився приректи Жинь на таку долю.

— Послухай, йолопе...

— Чому ти їм дозволяєш це робити? — запитав Кітай. — Мені просто цікаво. Ясно, що тобі не подобається, коли тобі роблять боляче.

— Це не боляче, — тихо озвався Неджа. — Лише в ці хвилини не боляче.

Запала пауза, що розтягнулася у тривалу ніякову мовчанку.

— Я так розумію, рада досі тебе дістає? — нарешті запитав Кітай.

Жинь почула якесь вовтузіння. Неджа сідав.

— Вони божевільні. Всі.

Кітай прицмокнув:

— Хоч у чомусь наші думки сходяться.

Жинь вразило, як швидко вони перейшли до приязних теревенів. Ні.. Приязних — не зовсім доречне слово. Але й на в'язня і дізнавача вони теж були не схожі. Вони говорили, наче другокурсники Сінеґарда, що скаржаться на складання схем речень, яке Дзіма дала на домашнє завдання. Наче давні знайомі, які сіли за гральну дошку, продовжуючи віккі з того місця, де закінчили.

Але хіба це так несподівано? Ностальгія вгризалася в груди Жинь від самого голосу Неджі. Їй також хотілося повернути близьке знайомство з ним. Хай навіть пів хвилини тому вона була готова його вбити. Від голосу, від самої його присутності її серце стискалося від болю. Їй відчайдушно хотілося, щоб бодай на хвилину вони могли укласти пакт про ненапад, бодай на мить забути про війну навколо і знову поговорити як друзі. Лише раз.

— Північні союзники більше не надсилатимуть загонів до Арабака, доки не отримають послаблення, — сказав Неджа. — Вони вважають, що я тут качаюся в сріблі, що я просто приховую його, але, бляха, Кітаю, вони не розуміють. Казна порожня.

— І куди ж поділися гроші? — запитав Кітай.

Він промовив це легко, але точно задля того, щоб дошкулити. Неджа різко відказав:

— Та як ти смієш звинувачувати мене...

— Ти отримуєш забагато допомоги від призахідників, щоб твоя армія мала таке кепське спорядження. Хтось витягує з тебе всі соки. Та годі, Неджо, ми вже це проходили. Наведи лад у своєму домі.

— Твої звинувачення необгрунтовані...

— Я просто озвучую те, що в тебе під носом, — сказав Кітай. — І ти знаєш, що я маю рацію. Бо ти не тримав би мене тут, якби не вважав корисним.

— Тоді скажи щось корисне, — Неджа промовив це так гугняво й доскіпливо, так схоже на те, як він говорив у перший рік в Сінеґарді, що Жинь заледве стримала сміх.

— Я казав тобі такі очевидні речі, що їх і дитина помітила б, — сказав Кітай. — Твої генерали розтринькують кошти, призначені для покращення ситуації. Можливо, спускають їх на свої літні палаци, тож перевір це передусім. Ось у чому проблема з усім тим призахідницьким сріблом. Твоя основа наскрізь корумпована. Почни боротися з хабарництвом.

— Але щоб мати їх на своєму боці, їх треба підкупити, — розчаровано промовив Неджа — Інакше вони не створять об'єднаний фронт, а якщо ми не матимемо об'єднаного фронту, то призахідники просто перехоплять владу, мовби нашого уряду ніколи й не існувала.

— Бідолашний Неджа,— сказав Кітай. — У тебе зв'язані руки так?

— Блін, це так тупо. Мені потрібне об'єднане командування військом. Потрібна свобода встановлювати будь-які пріоритети на південному фронті, і я хочу відвести війська з півночі, щоб розібратися з Жинь без усіляких там компромісів. Я просто не розумію, чому...

— Я знаю чому. Ти не ґранд-маршал, ти Юний маршал. Це твоє прізвисько, еге ж? Генерали і призахідники вважають тебе просто зіпсутим, дурним князьком, який не тямить, що робить. Таким самим, як Дзіньджа І вони не дозволять тобі очолити свої дирижаблі, навіть якщо ти благатимеш їх навколішках.

Жинь не знала, що здивувало її дужче: відвертість Кітая, за яку Неджа досі його не покарав, чи те, що все сказане Кітаєм могло бути правдою.

Хтозна-що. Вона припускала, що вся влада в руках у Неджі. Що весь флот дирижаблів у його розпорядженні. Коли він атакував Тікані, то здавався таким владним, що вона була переконана: за ним стоїть уся Республіка.

А ось перша ознака того, що Неджа тримається не так добре, як вона думала. Тут, у підвалі, наодинці з колишнім однокласником і в'язнем, можливо, єдиним, з ким він може бути відвертим, Неджа здавався просто наляканим.

— Припускаю, що з Таркветом справи не ліпші, — сказав Кітай.

— Він зверхній довбень! — випалив Неджа. — Знаєш, на що він списав невдачу в останній кампанії? На брак бойового духу. Мовляв, нікарці за своєю природою не мають бойовою духу.

— Ну, смілива заява з огляду на нашу історію.

Неджа не засміявся:

— Проблема не в наших військах. Вони дуже добре підготовлені, вправні на полі бою, а от реструктуризовані та об'єднані загони...

— Що тепер?

— Це ще одна з ідей Тарквета, — Неджа сплюнув його ім'я, наче отруту. — Призахідники хочуть скоординовані команди повітряного і наземного штурму.

— Цікаво, — сказав Кітай. — Я думав, що вони птахи занадто високого польоту, щоб ризикувати власними задами.

— Це не повноцінне злиття. Вони хочуть, аби ми тягли їхні вози з вугіллям, куди їм заманеться. Це означає, що ми для них лише тупо мули...

— На полі бою існують і гірші ролі.

— Ні, якщо ми колись збираємося завоювати їхню повагу.

— Гадаю, ми обидва знаємо: твої шанси завоювати повагу призахідників давно спливли за водою, — зневажливо промовив Кітай. — То на кого ти далі скидатимеш бомби? Провінція Кабана капітулювала?

У голосі Неджі почулася нотка роздратування:

— Я розповім, якщо погодишся допомогти мені з плануванням.

Кітай зітхнув:

— На жаль, я ще не так відчайдушно прагну залишити цю камеру.

— Так, схоже, неволя припала тобі до душі.

— Мені до душі знати, що слова, які злетять з мого язика, не призведуть до смерті людей, які почали мені подобатися. Це називається етика. Якось і тобі не завадить спробувати.