Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 22)
— А якщо ні? — запитав Кітай.
— Гадаю, нам не варто відповідати, — промовила Жинь найспокійнішим тоном, на який спромоглася. — Хоч би що.
Вона обмірковувала всі можливості протягом того часу, який знадобився Кітаю, щоб дістатися до її намету. Зважувала ціну життя свого зведеного брата і вирішила, що може дозволити собі його втратити.
Кесеґі — не генерал, навіть не солдат. Неджа не міг катувати його, щоб добути інформацію. Кесеґі не знав нічого важливого ані про Південну коаліцію, ані про Жинь. Він знав лише біографію дівчинки, яку вона вбила вже давно в Сінеґарді — наївної тіканійської продавчині, що існувала лише в придушених спогадах.
— Жинь, — Кітай поклав їй руку на плече.— Хочеш піти за ним?
Жинь ненавиділа цей його погляд: очі широко розплющені від жалю, немовби вона ось-ось розплачеться. Від цього погляду вона почувалася такою вразливою.
«Але саме цього Неджа й хоче». Вона не дозволила цій думці заплутати її. Неджа вже маніпулював нею за допомогою почуттів. Через її почуття загинули Цике.
— Проблема не в Кесеґі, — сказала вона — А в розміщенні загонів Неджі У його довбаній досяжності... Я про те, що він, бляха, підклав листа в мій намет, Кітаю. Невже ми це просто проігноруємо?
— Жинь, якщо тобі потрібно...
— Нам потрібно поміркувати, чи війська Неджі на півдні.
Вона мусила говорити далі Вони мусили продовжувати розмовляти про щось інше, бо інакше її лякало те, як стискалися в неї груди.
— Сумніваюся, що це можливо... Венка писала, що він очолив військо свого батька в провінції Тигра Але якщо вони на півдні, то ховаються так добре, що жоден наш розвідник не помітив ані військ, ані дирижаблів, ані возів з припасами.
— Не думаю, що вони на півдні, — сказав Кітай. — Гадаю, він просто дратує тебе. Збирає інформацію. Просто хоче перевірити, як ти відповіси.
— Він не отримає відповіді. Ми на це не купимося.
— Можемо це обговорити.
— Тут нема чого обговорювати, — випалила вона — Цей лист — підробка А умови Неджі сміховинні.
Вона стиснула сувій. Решту повідомлення було написано акуратним, вишуканим почерком Неджі.
Його умови були прості й неприйнятні. Перемир'я, повномасштабна демобілізація і роззброєння, а в обмін на це Кесеґі неушкодженим повернеться до Жинь. Південна коаліція зможе або лишитися вільною, або ж за бажання приєднатися до Республіканської армії. Неджа не уточнив, що станеться з самою Жинь. Вона підозрювала, що це передбачає значні дози лаундануму та операційний стіл.
— Я не божевільна, ясно? — заявила вона — Ти ж розумієш, що це пастка?
— Не впевнений, — сказав Кітай. — Гадаю, що світ, у якому Неджа воліє, щоб ти лишилася живою, таки існує. Він не дурний, знає, що ти можеш бути йому корисна. Може спробувати вмовити тебе перейти на його бік...
— Призахідники нізащо не дозволять мені бути вільною.
— Якщо вірити словам Неджі, він намагається кинути виклик призахідникам.
Жинь пхикнула:
— Ти справді думаєш, що він на це здатний?
— Не знаю. Їні... Дім Їнь співпрацював із чужоземцями значно більше, аніж будь-який інший лікарський лідер. Саме тому вони купаються в сріблі. Вони цілком можуть миритися з думкою про те, щоб лишитися помічниками блакитнооких дияволів. Але Неджа..
— Неджа — шаман.
— Так.
— І ти вважаєш, що призахідники про це знають.
— Я думаю, Неджа знає, що не зможе існувати в світі, в якому домінуватимуть призахідники, — сказав Кітай. — Це світ, який таврує його як мерзенність. Їхнє бачення порядку вимагає вашої смерті.
Це Неджа й намагався сказати поміж рядків? Що він змінив свою думку про шаманів? Що, якщо вона стане на його бік, він розіб'є батьків союз?
— Але я вже сперечалася про це з Неджею, — сказала Жинь. — І на його думку, вони мають рацію. Що ми і справді мерзенні і що нам ліпше померти. От тільки він померти не може.
— Виходить, ми повернулися до початку. Ми й гадки не маємо, який сенс у цьому листі І в нас жодних підстав довіряти Неджі.
Жинь зітхнула:
— То який наш наступний крок?
— Думаю, спершу треба вирішити, що робити з твоїм братом.
— Моїм названим братом, — виправила вона — І я вже сказала, що ми нічого не робитимемо.
— Чому ти не хочеш цього бодай обговорити?
— Бо він лише мій брат, — вона безпорадно глянула на нього — А я найбільша надія півдня. Як на твою думку, мене засудить історія, якщо я пожертвую всією країною заради однієї людини?
Кітай розкрив був рота, завмер і закрив його. Жинь знала, що в його голові рояться думки. Він намагався знайти спосіб урятувати Кесеґі, спосіб загнати Неджу в глухий кут або виправдати те, чому одне життя може вартувати більше, ніж тисячі інших.
Але це неможливо. Вона це знала. І цінувала, що він бодай пробував.
— Будь ласка, — сказала вона. — Будь ласка, просто облиш.
Вона була вдячна, що він не сперечався.
— Тоді в нас попереду битва, яку слід виграти, — він віддав їй сувій від Неджі. — І, гадаю, ми обоє розуміємо, що, показавши це іншим, ми нічого не досягнемо.
Жинь розуміла, що Кітай має на увазі Південна коаліція не повинна про це дізнатись. Ані Совдзі, ані Джудень, тим паче не Ґужубай. Пропозиція напрочуд приваблива, навіть їй вона видалася спокусливою, хай навіть і довелося б пожертвувати собою. От тільки вона дуже добре знала, що за всім цим стоїть величезна брехня.
Якщо про це дізнаються інші, розгориться нова суперечка. Воєначальник Мавпи чимало навчив її про південну політику. Пропозиція повинна лишитися її таємницею.
— Звісно, — сказала Жинь.
Вона прикликала в долоню полум'яну кулю й піднесла її під сувій. На мить Неджині слова спалахнули яскравим багряним кільцем. Краї пергаменту почорніли, зіщулились, а потім скрутилися, наче ніжки мертвого павука.
У наступні кілька годин Жинь намагалася бодай трохи поспати, але щоразу прокидалася від короткого гарячкового сну. Вона не знала, чому намагалася, бо ж ніколи не могла заснути перед битвою. Зрештою облишила спроби й походжала останні години перед світанком, а потім спостерігала, як над табором сходить сонце. Їй несила було сидіти на місці з такими думками. Вона не могла й далі мучити себе можливими варіантами: а чи Кесеґі ще живий, а чи Неджа писав правду, а чи варто їй було відповісти на лист замість того, щоб його проігнорувати?
Потрібно відволіктися. Їй потрібен цей бій.
Жинь була впевнена в їхніх позиціях. Вони поділили військо на чотири загони. Той, який очолила вона, був вістрям атаки і мав гнати муґенських солдатів уперед до сортових полів, а тим часом два менші обійшли б муґенців з флангів, затискаючи їх у трикутник, щоб відокремити селище від поля битви. Четвертий загін, «Залізні вовки» Совдзі, мав пробити діри в лавах ворога ззаду, закривши йому шлях до зони виведення цивільних.
З плином дня приготування йшли за планом. Завдяки Лєню вони мали значно більше інформації, ніж вона могла застосувати на бойовищі. Вона точно знала, де муґенці сплять. Коли їдять. Де і коли проходять патрулі. Це ніби стратегічна задачка з підручника, питання на іспиті, який вона складала в Сінеґарді.
Коли сонце почало хилитися до обрію, Жинь роздала останні вказівки, а потім відпустила командирів загонів на позиції. Їхній план був пропрацьований до дрібниць. Знаючи, коли пройдуть патрулі, вони могли легко їх уникнути. Вказівки на мапах бездоганно узгоджувалися з реальним ландшафтом. Усі командири загонів добре розуміли свої сигнали і розклад.
Єдиною проблемою була форма.
Голова Лєнь попросив їх одягти форми, щоб вирізнятися з-поміж селян. Жинь заперечила, бо ж форми вони не мали.
— Байдуже, — сказав голова Лєнь. — Або знайдіть форму, або битви не буде.
Вони зійшлися на пов'язках — тонких смугах тканини на чолі Але за годину до виходу командири загонів почали доповідати, що їм бракує тканини. Їхні солдати вже були вбрані в зношені речі й не могли відрізати від них бодай клапоть. Джудень запитав Жинь, чи варто їм починати відривати смужки від холош.
— Забудьте, — буркнула Жинь. — Просто відішліть їх як є.
— Не можна, — наполіг Совдзі. — Ти обіцяла.
— Та це ж дурня якась! Кого обходитиме форма посеред ночі?
— Муґенців, — сказав Кітай. — Убивство робочої сили суперечить симбіотичним відносинам. Дрібниця, але це найменше, що ти можеш зробити. Бо ця дрібниця може означати, загине десятеро людей чи тисяча.
Зрештою всі солдати вимазали обличчя яскравою червоною глиною зі ставка неподалік. Від неї лишалися багряні плями на одязі, а на шкірі вона засихала іржавими смугами, які не відтиралися без води.