Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 21)

Цінень зневажливо скривився:

— Мій батько — боягуз.

— Він просто намагається зберегти тобі життя, — сказав Совдзі.

— Життя? — Цінень сердито глянув на нього. — Він прирік нас на існування в пеклі Він думає, що покірливість означає поблажливість, але не прислухається до повідомлень із селищ довкола нас. Він не знає, що вони роблять із жінками. Або йому нема до того діла, — хлопець стиснув кулаки. — У селищі за п'ятдесят кілометрів звідси спробували сховати дівчат у шахтах. Коли муґенці дізналися, то запечатали всі виходи й кинули їх задихатися. На цілих три дні Коли вони нарешті дозволили селянам дістати трупи, у мертвих дівчат були переламані й закривавлені пальці від спроб видряпатися нагору. Але батько не розуміє. Він... Відколи помер мій брат, він... — у горлі юнака забулькотіло. — Він помиляється. Ми тут не в безпеці й ніколи не були Дозвольте битися разом з вами. Якщо загинемо, то принаймні дозвольте нам померти людьми.

«Річ не в дозволі», — збагнула Жинь. Совдзі помилявся. Цінень битиметься незалежно від того, дозволять йому це чи ні. Ішлося про утвердження. Після всього, що Цінень бачив, він потребував виправдання провини, що лишився живий, і отримати його міг, ризикнувши власним життям. Жинь розуміла це почуття.

— Ви з друзями — не солдати, — тихо промовив Совдзі.

— Ми можемо ними стати, — сказав Цінень. — Думаєш, ми просто лежали й чекали, доки нас урятують? Я радий тебе бачити, брате, але ми почали цей бій без вас Ми вам потрібні. Ми вже все підготували, вже заклали для вас фундамент...

— Що? — Совдзі різко глянув на нього. — Що ви зробили?

— Все, чого мій батько боявся, — Цінень гордовито випнув підборіддя. — Ми відстежили маршрути їхніх патрульних до хвилини. Записали все кодом, який вони не зможуть прочитати. Розіслали сигнали, тож селяни точно знатимуть, коли бігти чи ховатися. Подбали, щоб у кожному господарстві була зброя. Ножі, зроблені з кілків, або сільськогосподарські знаряддя, які ми тягали з сараїв по одному за раз. Ми готові до цієї битви.

— Якби вони дізналися, то вбили б вас, — сказав Совдзі.

— Нас це не налякало, — пхикнув Цінень. — Бачили мою меншу сестру?

— Дівчинку в хатині? — запитала Жинь.

Він кивнув:

— Вона теж із нами. Муґенці залучили її до роботи в їдальні, саме там вони змушують працювати дітей. Так от, вона щоразу підсипала в їхні страви трохи цикути. Шкода від неї незначна. Часом викликає нудоту й діарею, але це ослаблює їх, а малу ніхто й не запідозрив.

Спостерігаючи за обличчям Ціненя — серйозним, розгніваним, розпачливим, — Жинь мимоволі і поважала його, і жаліла. Його хоробрість її вражала. Ці цивільні ворушили драконове гніздо, щодня ризикуючи життям, готуючись до повстання, у якому не могли перемогти.

Чого, на їхню думку, вони могли досягти? Самі фермери й діти, їхні дрібні вияви опору могли розлютити муґенців, але це їх не лякало.

Жинь подумала, що, можливо, за таких обставин цей опір, хай навіть і марний, — єдиний спосіб вижити.

— Ми можемо допомогти вам, — наполягав Цінень. — Лише скажіть, де бути і коли.

Безжальній частині Жинь хотілося сказати «так». Вона могла використати Ціненя. Легко зробити з них гарматне м'ясо. Навіть геть недосвідчений командир може виграти секунди, а то й хвилини, просто кидаючи солдатів на ворога.

Але вона не могла забути виразу очей голови Лєня.

Тепер вона знала, чого коштувало принести війну на південь.

Вона зчитувала вираз обличчя Совдзі: «Ти не посмієш».

І знала, що якщо зараз відповість неправильно, то втратить підтримку і голови Лєня, і «Залізних вовків».

— Совдзі має рацію, — вона потяглася, щоб торкнутися руки Ціненя. — Це не ваша битва.

— Аякже! — випалив Цінень. — Це мій дім.

— Я знаю, — вона спробувала говорити так, щоб справді вірити в те, що каже. — І найкраще, що ти можеш зробити, — це подбати, щоб односельці були в безпеці, коли ми атакуємо.

Цінень був пригнічений.

— Але це ж дрібниця.

— Помиляєшся, — сказав Совдзі. — Це найголовніше.

До табору Жинь і Совдзі повернулися вже поночі. І аж до світанку планували майбутній напад. Спершу хотіли вдарити одразу під покровом темряви й доки не встигли просочитися новини про їхнє прибуття. Але вирішили зачекати до наступного вечора. Голові Лєню потрібен був час, щоб організувати евакуацію селян, а Південній армії ще треба було розвідати місцевість і якомога вигідніше розставити загони на полі бою. Протягом наступних декількох годин командири просиділи над мапами, позначаючи на них лінії входу.

Відпочити їх розпустили вже далеко після опівночі. Коли Жинь повернулася до свого намету, то помітила тонкий сувій, акуратно вмощений на її дорожньому мішку.

Вона була потяглася за ним, завмерла й відсмикнула руку. Це неправильно. Ніхто у таборі не отримував особистих повідомлень. Південна коаліція мала тільки одного поштового голуба, і його натренували лише для листування з Анькхілуунем. Усі інстинкти Жинь горлали, що це пастка. Сувій могли змастити отрутою: у давнину чимало нікарських генералів вдавалися до цієї хитрості.

Жинь схилилась і випустила в долоню невеликий вогник, щоб ретельно підсвітити сувій з усіх боків. Не побачила нічого небезпечного: ані тонких голок, ані темного сяйва на краю пергаменту. Але про всяк випадок зубами натягла рукав на пальці і лише потім узяла сувій і розгорнула. А вже за мить мало не впустила.

На восковій печатці виднілася емблема з драконом дому Їнь.

Жинь повільно видихнула, намагаючись сповільнити шалене серцебиття. Певно, це жарт. Мабуть, хтось вирішив влаштувати їй дуже несмішний розіграш, і вона подбає, щоб винні поплатилися.

Усередині було послання, написане нерівним дитячим почерком. Знаки були такі розпливчасті й неакуратні, що Жинь довелося примружитися, щоб їх прочитати.

Привіт, Жинь.

Мені сказали написати це своєю рукою, хоча я не розумію, що це змінить, бо коли ти поїхала, я ледве вмів писати, тому ти все одно не впізнаєш мою почерку.

— Не смішно, — пробурмотіла вона собі під носа.

Але вона знала, що це не жарт. Ніхто з табору не міг цього зробити. Ніхто не знав.

Якщо ти ще не зрозуміла, це Кесеґі Я вже певний час у в'язниці Нового міста, але сам винен. Здуру похизувався перед деким, що ти моя сестра і що я тебе знаю, а потім ці розмови дійшли до вартових, і я опинився тут. Мені прикро, що так сталося. Справді.

Твій друг говорить написати тобі, що все не мусить бути складно. Він каже написати, що мене звільнять, якщо ти прийдеш у Нове місто сама. Але якщо приведеш армію, то мені зітнуть голову над міською брамою. Він каже, що все не обов'язково мусить закінчуватися різаниною і він просто хоче поговорити. Він каже, що не хоче війни Він підготував акт помилування всім твоїм союзникам. Він хоче лише тебе.

Але якщо відверто...

Решту повідомлення було закреслено товстими чорнильними лініями.

Жинь згорнула сувій і вибігла з намету. Заговорила до першого-ліпшого вартового:

— Хто це приніс?

Він спантеличено глянув на неї:

— Приніс що?

Жинь помахала перед ним сувоєм:

— Ось це було на моєму дорожньому мішку. Хто це тобі передав?

— Н-не...

— Ти бачив, що хтось порпався в моїх речах?

— Ні, але моя зміна тільки почалася. Запитайте Ґіньсеня. Він був тут три години і мав бачити... Генерале, з вами все гаразд?

Жинь тремтіла.

Неджа дізнався, де вона. Неджа знає, де вона спить.

— Генерале? — знову запитав вартовий. — Усе гаразд?

Жинь стиснула сувій у кулаці:

— Поклич до мене Кітая.

— Бляха, — Кітай опустив листа.

— Знаю, — озвалася Жинь.

— Він справжній?

— Це ти про що?

— Про те, чи є бодай один шанс на те, що це підробка? Що насправді це писав не Кесеґі?

— Не знаю» — визнала Жинь. — Гадки не маю.

Вона не знала» чи справді то почерк Кесеґі. Якщо відверто, вона не була впевнена навіть у тому, що Кесеґі вміє читати. Її зведений брат рідко ходив до школи. Не знала вона і того, чи такий стиль письма притаманний Кесеґі. Звісно, могла уявити, як це прозвучало б його голосом або як він з кайданами на зап'ястках сидів за столом і писав, як тремтіло його схудле обличчя, коли Неджа диктував слова. Але звідки знати напевне? За ці роки вона заледве кілька разів розмовляла з Кесеґі.