Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 102)
Відступаємо! — крикнула вона.
Цього разу вони підкорились. Іскри гніву від такого приниження злітали з її плечей, коли вона пішла за ними, а вода з її обладунку здіймалася густим, задушливим туманом. «Паскудство».
Він був у її руках.
Він
Вона не відчувала такого оскаженіння, такого обурення ще з Сінеґарда. Йшлося не про солдатів, йшлося про гордість. І тієї миті вони знову стали учнями, які гамселять одне одного на рингу, і він щойно розсміявся їй в обличчя.
Розділ 28
— Що сталося? — вимогливо запитав Чолан. — Що то було?
— У нього бог. — Жинь походжала туди-сюди перед генералами, її щоки пломеніли від приниження. Вони мали б святкувати. Вона пообіцяла їм гучну перемогу, а не цю бентежну безвихідь. — Арлонський Дракон, повелитель морів. Я ще ніколи не бачила, щоб він піднімав щит із дощу. Певно, став сильніший. Мабуть, він... мабуть, тренувався.
Вона говорила тихо, щоб їх не почули. Ззовні намету Південна армія чекала в спантеличеній тривозі, їхнє розчарування дзвеніло від дедалі сильнішого страху.
Вона знала, що серед солдатів про Неджу пішли чутки. «Боги прихильні до Юного маршала, — говорили вони. — Республіка прикликала небеса, і вони дарували їй сили вистояти проти нас».
— Тоді чому ми просто сидимо тут склавши руки? — запитала Венка. — Ми надерли їм зад, то чи не варто кинутися навздогін...
— Якщо ми кинемося навздогін, то потонемо, — випалила Жинь.
Сюджоу розташовувався лише за кілька кілометрів на північ від Західного Мужвею. Будь-який подальший наступ буде марним. Жодних сумнівів, Неджа розмістився на берегах річки, і щойно південці спробують її перетнути, він огорне їх потоком, мов кулаком, і затягне в каламутні глибини.
Жинь чудово пам'ятала, як це — тонути. І цього разу Неджа її не врятує Цього разу він власноруч притисне її до дна і триматиме, допоки її борсання не стихнуть, а легені не заповняться водою.
«Мені його не здолати».
Вона мусила поглянути у вічі цій неприємній, невисловленій істині. Фенікс недвозначно дав це зрозуміти. Просто зараз вона не могла зійтися з Неджею в бою сам на сам і перемогти. Хоч скільки солдатів мала, хоч контролювала тепер удвічі більше території, ніж він. Якщо вони знову зустрінуться на полі бою, він зможе легко вбити її тисячею різних способів, бо, зрештою, море і його темні глибини завжди здолають вогонь.
І вона знала, що Неджа сильнішатиме, що ближче вона підходитиме до Арлона Він створив із дощової води надійний щит, щоб відгородитися від куль. Їй було навіть уявити страшно, на що він здатний у річці, такій широкій, що вона схожа на океан.
Ще кілька днів тому вона мала всі стратегічні переваги. Як же сталося так, що весь її успіх за мить просто зник?
Якби вся керівна верхівка зараз не дивилася на неї, Жинь закричала б.
— Іншого виходу немає, — тихо сказав Кітай. — Треба прислухатися до поради Чаґханя. Повернутися до початкового плану.
Жинь глянула йому у вічі. Мовчазне порозуміння блиснуло між ними, і шматочки очевидної, неминучої стратегії миттю стали на місце.
Це її вжахнуло. Але їм не лишалося іншого вибору. Вони мусили йти лише вперед, і тепер це було лише питання логістики.
— Ми триматимемося сухопутних маршрутів, допоки буде можливо, — сказала вона.
— Добре, — озвався він. — Перейдемо річку. І спустимося просто з гір до столиці.
— А коли дістанемося Червоних скель...
— Знайдемо грот. І вб'ємо його в джерелі.
Так. Це воно. Жинь була дурною, вважаючи, що зможе перемогти в цій кампанії, не торкнувшись Арлона, адже саме він весь час був осередком Неджиної сили.
Неджа впаде, якщо не встоїть Арлон. Неджа помре, якщо загине Дракон. І ніяк інакше.
— Не розумію, — Венка перезирнулася між ними. — Що ми намагаємося зробити?
— Ми йдемо до гроту Дев'яти Вигинів, — видихнула Жинь. — І збираємося вбити дракона.
Жинь наказала всім, окрім Кітая, вийти з намету.
Вони обоє знали, без висловлення вголос, що далі мусить бути дуже ретельне й таємне планування. До Арлона вели багато доріг, але лише на одному шляху її армія не постраждає. Колись Алтань учив її, що аматори одержимі стратегією, а професіонали — логістикою. Тепер логістика означала різницю між десятками постраждалих і тисячами, тож вони не могли дозволити собі витоку інформації.
Жинь зачекала, доки кроки надворі стихнуть, і лише після цього заговорила:
— Ти знаєш, що нам треба зробити.
Кітай кивнув:
— Ти хочеш приманку.
— Я думаю про декілька таких. Усі йтимуть до різних перехресть, не знаючи про інші, лише про місце зустрічі.
Це був єдиний спосіб. Неджа контролював усю річку, а це означало, що він має всі переваги, крім однієї. Він не знав, де і як Жинь її перетинатиме.
А тим часом перед Жинь стояла проблема — перевести величезну колону через річку там, де цього не очікуватиме Неджа. Вона вже не працювала зі швидкими, крихітними ударними групами, тож не могла скористатися перевагою несподіваних вилазок, як раніше.
Ба більше, вона мусила зважати й на те, що Неджа мав шпигунів серед її солдатів. Можливо, не у внутрішньому колі, але точно серед офіцерів. На війні це неминуче — вона мусила планувати кожну операцію, враховуючи, що щось таки може витекти. Питання в тому, чи зможе вона обмежити те, як багато вони дізнаються. Якщо Чоланові й Венці вона довіряти могла, тоді могла й розбити план на частини та дати своїм генералам обмежену, але достатню інформацію.
— Ми розділимо армію на сім частин, — сказала вона. — Неджі може пощастити з вибором наздогад якщо ми розділимося надвоє чи натроє. З сімома здогадатися буде значно важче.
— І звісно ж, як наслідок, ти відсилаєш щонайменше сьому частину своєї армії на неминучу загибель, — сказав Кітай.
Жинь помовчала, а потім кивнула. Їм знадобився якийсь час, щоб перетравити це. Вони мусили змиритися з тим, що втратять не лише солдатів, а й гарних офіцерів, бо ж очевидна невідповідність у розподілі сил викличе забагато підозр.
Іншого шляху не було. Вони мусили прийняти цей ризик і сподіватися, що інші шість загонів дістануться місця зустрічі неподалік Арлона.
— Припустімо найгірше, — продовжив Кітай. — Припустімо, Неджа зрозуміє, що ми влаштували підступ, і відповідним чином розділить і своїх людей. Припустімо, що на місці зустрічі ти матимеш лише три загони. Як ти виставиш їх супроти сил Арлона?
— Нам і не треба захоплювати Арлон, — сказала Жинь. — Ми просто маємо отруїти грот. А для цього не потрібно шість загонів — вистачить і одного.
— Добре, — похмуро кивнув він. — Тож з'ясуймо, як доставити туди бодай один.
Наступні три години вони прокладали маршрут на найдетальніших мапах, які змогли відшукати. Один загін під командуванням Венки мав перетнути річку бродом Мудреця. Саме цього від них очікуватиме Неджа — це було наймілкіше місце для переходу, де їм не знадобилося б зводити мости. Але очевидності цієї стратегії вкупі з відсутністю Жинь, що одразу впаде у вічі, вистачить, щоб Неджа не завдав найсильнішого удару по Венці. Три інші загони вони вирішили відправити до широких мостів, один до вужчого броду, а ще один до ділянки Мужвею, де переходу не було взагалі.
Упродовж довгого походу Кітай розробив хитромудрий самопідтримувальний міст, який можна спорудити за лічені хвилини з переносних дерев'яних хрестовин. У горах вони такі не використовували, щоб не додавати собі зайвого вантажу, але тепер мали вдосталь заготівок. Якщо мосту не було, вони могли його побудувати.
— А де переходитимемо ми? — запитав Кітай.
— Де завгодно, — Жинь штурхнула фігурки на карті. — Яка різниця? Шанс один із семи незалежно від того, куди ми підемо.
Він похитав головою:
— Один із семи — забагато. Мусить бути спосіб знизити ризик до нуля.
— Але його не існує.
Жинь розуміла його перфекціонізм, знала, що Кітай непокоїтиметься, якщо не прорахує все до останньої змінної, але також їй ставало розуму не недооцінювати Неджу вдруге. Якщо їхні розвіддані точні, вони мають гарні шанси уникнути зіткнення зі значними лініями оборони республіканців, і взагалі, один до семи — таки непогано.
— Підемо через вузький міст на Стані Нюйви, — вирішила вона. — Наш загін не візьме важкої артилерії, тож обмежена ширина переходу не матиме значення.
— А як ти плануєш перейти? — запитав він.
— Про що ти? Там міст.
— Але припустімо, вони завчасно підірвуть його, — сказав Кітай. — Або ж виставлять навколо солдатів. Що тоді?
Жинь збагнула, що ці запитання риторичні. Кітай відкинувся назад, дивлячись на неї зі знайомою попереджувальною усмішкою.
— Ти ж не переправлятимеш мене на повітряному змії, — сказала вона.
Кітай осяйно всміхнувся:
— Я думаю про дещо більше.
— Ні, — одразу відповіла Жинь. — Ти так і не зміг підняти ту штуку в небо. І я не помру в призахідницькій смертельній пастці.
Кітай усміхнувся ще ширше: