Ребекка Куанг – Полум'яний бог (страница 1)
Ребекка Кван
Полум'яний бог
Моїм дорогим читачам,
які дійшли до кінця цієї серії,
завбачливо прихопивши відерце для сліз.
* * *
Пролог
— Нам не варто цього робити, — сказала Дадзі.
Багаття горіло неприродним пурпуровим вогнем, що іскрився й докірливо сичав, немовби відчуваючи її гризоту. Язики полум'я тяглися вгору, ніби чіпкі руки, й поступово перетворювалися на обличчя. Побачивши їх, навіть через стільки місяців Дадзі відчула, як усе нутро стиснулося від сорому. Вона відвернулася.
Однак померлі все одно стояли перед очима: широко роззявивши роти, приголомшені її зрадою. Їхнє шепотіння відлунювало їй у голові так само, як і щоночі в снах.
«Убивця, — казали вони. — Невдячна Хвойда».
Страх скував їй груди.
— Жиґа, не думаю, що...
— Запізно сумніватися, мила.
Жиґа стояв по інший бік багаття і з властивою йому грубою, беземоційною спритністю зв'язував непокірного оленя. Він завбачливо витягнув з тіл лучників-кетреїдів три зазубрені ножі і вже розклав їх навколо багаття, утворивши рівносторонній трикутник. Дадзі ще не торкалася свого клинка Надто боялася: блискучий метал здавався їй отруйним і лихим.
— Ми вже давно проминули точку неповернення, правда ж? — спитав Жиґа.
Олень вигнув шию, силкуючись вирватися з пут. Жиґа схопив його за роги і притиснув голову тварини до землі.
Полум'я рвонулося вище, шепотіння посилилося. Дадзі відступила.
— Усе це якось неправильно.
Жиґа пирхнув;
— І відколи це ти стала такою боягузкою?
— Я просто хвилююся. Цевері сказала...
— Та яка різниця, що вона там сказала? — Жиґа говорив нервово, немовби обороняючись.
Дадзі знала, що йому також соромно. Була впевнена, що якась частина його воліла б, щоб вони ніколи не ставали на цю стежку. Але він нізащо цього не визнав би, інакше б зламався.
Притиснувши шию оленя коліном до землі, Жиґа обмотав мотузкою його передні ноги. Олень розтулив рота, але замість крику з його горла вирвалося лише хрипке, моторошне скреготіння.
— Цевері завжди забивала собі голову всіляким лайном. Це ж треба, пророцтво. Не вір тій маячні Вона просто сказала те, що Сожцань Сіжа хотіла, щоб ми почули.
— Вона сказала, що це нас уб'є, — озвалася Дадзі.
— Не зовсім так.
— Але близько до суті.
— О, Дадзі. — Жиґа грубо смикнув мотузку, затягуючи останній вузол, і на мить завмер, щоб оцінити роботу. Потім підійшов і сів поруч із Дадзі Почав погладжувати їй спину повільними колами. Це мало б її втішити, але здавалося радше пасткою. — Невже ти думаєш, що я коли-небудь дозволю, щоб з тобою щось сталося?
Дадзі силкувалася дихати спокійно. «Роби, як він каже, — нагадала вона собі Саме так вони домовилися з Дзиєю. — Схили голову і корись, інакше Жиґа знайде спосіб позбутися тебе».
Вона мала б радіти цьому ритуалу. Він стане їй захистом, гарантією, що Жиґа не зможе вбити її, не вбивши й себе. Для них із Дзиєю він мав стати щитом.
Та все ж вона дуже боялася. А раптом це буде гірше за смерть?
Зрештою, вона змогла витиснути з себе:
— Мусить бути якийсь інший спосіб...
— Його не існує, — випалив Жиґа. — Так, як є, ми довго не протягнемо. Ця війна стала занадто великою. І ворогів у нас забагато. — Він змахнув ножем у бік лісу. — І якщо Дзия й далі так поводитиметься, то до завтра він може не дожити.
«Може не дожити, бо ти занадто тиснув на нього», — хотіла відповісти Дадзі. Але вона прикусила язика через страх, що ці слова можуть розгнівати Жиґу. Пробудити в ньому жорстокість.
«У тебе немає іншого вибору». Вона давно збагнула, що якщо хоче бути в безпеці, то мусить стати вкрай погрібною для Жиги. Незамінною, заякореною і зв'язаною з його життям.
— Агов, Дзия! — крикнув Жига, склавши долоні навколо рота. — Покінчимо з цим!
Дерева мовчали.
Жиґа крикнув голосніше:
—
«Може, він утік, — подумала Дадзі. — Кмітливий, гад».
Вона замислилася, як учинить Жиґа, якщо Дзия й справді спробує втекти. Звісно, кинеться навздогін і, цілком імовірно, таки його спіймає. Жиґа завжди був найсильнішим і найшвидшим з-поміж них. Покарання буде жахливим Але Дадзі могла затримати Жиґу на кілька хвилин і виграти для Дзиї трохи часу. І хай навіть це вартуватиме їй життя, принаймні один із них стане вільним.
Але вже через декілька секунд Дзия вийшов з лісу спотикаючись, наче п'яний У його очах застиг той приголомшений, нестямний вираз, до якого Дадзі за останній час уже звикла. Вона обережно потяглася до ножа.
Жиґа підвівся й підійшов до Дзиї, наче доглядальник до тигра: застережливо виставивши руки вперед.
— Як ти?
— Як я? — Дзия схилив голову набік. — Про що це ти?
Дадзі побачила, що на горлі в Жиґи пульсує жилка.
— Можеш підійти й сісти? — запитав Жиґа.
Дзия похитав головою й тихо гиготнув.
— Це не смішно! — гарикнув Жиґа. — Ходімо, Дзия.
— Дзия? — Дзия звів очі до неба. — А хто це?
Жиґа потягнувся до меча. Дадзі підняла свій ніж. Вони готувалися до цього всі троє, коли Дзия ще був свідомим Вони мусили завдати удару до того, як він відчинить ворота...
На обличчі Дзиї з'явилася страхітлива посмішка.
— Та я жартую.
Жиґа розслабився:
— Та пішов ти!
Дадзі повільно видихнула й спробувала заспокоїти шалене серцебиття.
Дзия сів біля багаття, схрестивши ноги. На зв'язаного оленя він поглядав з легким інтересом.
— А він напрочуд спокійний, так?
Дзия підняв з землі свій ніж і замахнувся ним перед мордою оленя. Полум'я виблискувало на зазубреному лезі. Олень лежав нерухомо, байдужий до всього навколо. Якби не важке, смиренне дихання, могло здатися, що він мертвий.
— Дадзі заштовхала йому в горлянку трохи опіуму, — сказав Жиґа.
— О, — Дзия підморгнув їй. — Розумна дівчинка.
Дадзі воліла б, щоб наркотик подіяв швидше. Воліла б, щоб Жига дав їм трохи більше часу. Але це вимагало б співчуття, а ця риса майже напевно йому не властива.
— Він ще наче живий, Дадзі, — Жиґа змахнув у її бік ножем. — Не затягуймо з цим.