Ребекка Куанг – Макова війна (страница 94)

Жинь підійшла до нього.

— Майстре?

Дзян схилив голову набік.

— Ти підросла?

— Ми прийшли, щоб урятувати вас, — сказала Жинь.

Слова, щойно вона їх пробурмотіла, видалися їй дурними. Ніхто не міг змусити Дзяна зайти в гору. Певно, він сам хотів бути тут.

Але їй було байдуже, чому він сюди прийшов, вона знайшла його, звільнила, і тепер його увага була прикута до неї.

— Нам потрібна допомога. Будь ласка.

Дзян вийшов із каменя і струсонув кінцівками, немовби розв’язував вузол. Він ретельно обтрусив пил із туніки. А потім лагідно промовив:

— Вам тут не місце. Ваш час іще не настав.

— Ви не розумієте…

— А ти не слухаєш, — він уже не всміхався. — Печатка ламається. Я відчуваю, її майже знищено. Якщо я вийду з цієї гори, у твій світ прийдуть всілякі страшні речі.

— То це правда, — сказав Алтань. — Ви Хранитель Воріт.

Дзян видавався роздратованим.

— Я ж казав, що ти не слухаєш.

Але Алтань був у захваті.

— Ви наймогутніший шаман у нікарській історії! Ви можете відімкнути цілу гору! Ви можете командувати цією армією!

— То це і є твій план? — Дзян дивився на нього широко розплющеними очима, немовби не вірив, що хтось міг бути таким дурним. — Та чи ти здурів?

— Ми… — нерішуче пробурмотів Алтань, а потім повернув собі самовладання. — Я не…

Дзян затулив обличчя долонями, немов роздратований шкільний учитель.

— Хлопчисько хоче звільнити всіх із гори. Хлопчисько хоче вивільнити вміст Чулуу Корікх у світ.

— Або це, або дозволити Нікані впасти, — випалив Алтань.

— Тоді нехай упаде.

— Що?

— Ви не бачили, на що здатна Федерація, — сказала Жинь. — Ви не бачили, що вони зробили з Голінь Ніїс.

— Я бачу більше, ніж ти думаєш, — сказав Дзян. — Але це не вихід. Цей шлях веде лише до темряви.

— Хіба може бути більша темрява? — розчаровано закричала вона. Її голос відлунював від печеристих стін. — Хіба може бути щось гірше за це? Навіть ви ризикнули, ви відкрили порожнечу…

— То була моя помилка, — з жалем промовив Дзян, немовби покарана дитина. — Мені не варто було цього робити. Я мав дозволити їм узяти Сінеґард.

— Не смійте, — просичала Жинь. — Ви відкрили порожнечу, впустили істот і втекли, сховавшись тут. А розбиратися з наслідками лишили нас. Коли ви перестанете бути таким довбаним боягузом? Від чого ви тікаєте?

Схоже, її слова зачепили Дзяна за живе.

— Легко бути сміливими. Важче розуміти, коли битися не варто. Я засвоїв цей урок.

— Майстре, будь ласка…

— Якщо ви вивільните це на муґенців, то гарантовано зробите так, що ця війна триватиме поколіннями, — сказав Дзян. — Ви не лише вщент випалите цілі провінції. Ви порвете саму матерію всесвіту. У цій горі поховано не людей, а богів. Вони ставитимуться до матеріального світу як до забавки. Вони сформують природу відповідно до своєї волі. Вивищуватимуть гори й повертатимуть річки. Вони перетворять світ смертних на такий же хаотичний потік первісних сил, як той, що населяє Пантеон. Але в Пантеоні боги врівноважені. Життя і смерть, світло і темрява — кожна з шістдесяти чотирьох божественних сутностей має свою протилежність. Приведіть богів у свій світ — і ця рівновага порушиться.

Коли Дзян договорив, у темряві задзвеніла важка тиша.

— Я зможу їх контролювати, — промовив Алтань, хоча навіть для Жинь він говорив невпевнено, немовби хлопчисько, який переконував себе, що вміє літати. — У тих тілах є люди. Боги не можуть вільно керувати ними. Я вже робив це зі своїми. Суні варто було замкнути тут багато років тому, але я приборкав його. Я можу вмовити його повернутися з божевілля.

— Ти таки здурів, — голос Дзяна був майже шепотом, у якому чулося стільки ж благоговіння, скільки й невіри. — Тебе засліплює власне бажання відплати. Нащо ти це робиш? — Дзян потягнувся й схопив Алтаня за плече. — Заради Імперії? З любові до країни? Що, Тренсиню? Яку історію ти собі розповів?

— Я хочу врятувати Нікань, — наполягав Алтань. Він повторив напруженим голосом, немовби намагався себе переконати. — Я хочу врятувати Нікань.

— Ні, не хочеш, — сказав Дзян. — Ти хочеш знищити муґенців.

— Це одне й те саме!

— Між цим є величезна різниця. У тому, що ти цього не бачиш, і криється причина, чому тобі це не до снаги. Твій патріотизм — це фарс. Ти прикрашаєш свій хрестовий похід моральними аргументами, коли правда в тому, що ти дозволиш мільйонам померти, якщо це означатиме, що ти отримаєш так звану справедливість. А саме це й станеться, якщо ти відкриєш Чулуу Корікх. І ти це знаєш, — сказав Дзян. — Але щоб утамувати твоє прагнення розплати, муситимуть заплатити не лише муґенці, а й усі, кому не пощастить утрапити в цю бурю божевілля. Хаос не вміє розрізняти, Тренсиню, і саме тому ця в’язниця задумувалася так, щоб її ніхто не зміг відчинити, — Дзян зітхнув. — Але звісно ж, тобі байдуже.

Якби Дзян ударив його в обличчя, Алтаня б це так не вразило.

— Тобі вже дуже давно на все начхати, — продовжив Дзян. Він жалів Алтаня. — Ти зламаний. Ти — вже не ти.

— Я намагаюся врятувати свою країну, — відсторонено повторював Алтань. — А ви боягуз.

— Я боюся, — визнав Дзян. — Та лише тому, що починаю згадувати, ким колись був. Не йди цим шляхом. Твоя країна зотліла. Ти не повернеш її кров’ю.

Алтань витріщився на нього, не здатний відповісти. Дзян схилив голову набік.

— Ірдзях знав, чи не так?

Алтань швидко закліпав. Його обличчям ковзнув страх.

— Що? Ірдзях не… Ірдзях би ніколи…

— О, він знав, — зітхнув Дзян. — Мусив знати. Дадзі мала б йому сказати, Дадзі бачила те, чого не бачив я, Дадзі простежила за тим, щоб Ірдзях знав, як стримати твій гнів.

Спантеличена, Жинь переводила погляд з Дзяна на Алтаня й назад. Кров відлила від Алтаневого обличчя, його риси викривила лють.

— Та як ви смієте… як ви смієте заявляти…

— Це моя провина, — сказав Дзян. — Я мусив докласти більше зусиль, щоб тобі допомогти.

Алтанів голос надломився.

— Мені не треба було допомагати.

— Допомога тобі була потрібна понад усе, — сумно промовив Дзян. — Мені так шкода. Я мав боротися за те, щоб тебе врятувати. Ти був наляканим хлопчиком, а вони перетворили тебе на зброю. А тепер… тепер ти втрачений. А вона ні. Її ще можна врятувати. Не спалюй її собою.

Вони обоє глянули на Жинь.

Вона дивилася кудись між ними. Тож тепер їй доведеться обирати. Обидва шляхи, які відкрилися перед нею, були зрозумілі. Алтань або Дзян. Командир або майстер. Перемога та помста або… Або що там Дзян їй обіцяв.

Але що він бодай колись їй обіцяв? Лише мудрість. Лише розуміння. Просвітлення. Та це означало ще більше пересторог, жалюгідних виправдань, щоб тримати її подалі від використання сили, яка, вона це знала, їй доступна.

— Я вчив тебе кращого, — Дзян поклав руку їй на плече. Він говорив так, немовби благав. — Хіба ж ні? Жинь?

Він міг допомогти їм. Міг зупинити різанину в Ґолінь Ніїс. Міг урятувати Неджу.

Але Дзян ховався. Він був потрібен своїй країні, але втік, аби сховатися тут, навіть не подумавши про те, що залишив позаду.

Він покинув її.

Навіть не попрощався.

А от Алтань… Алтань її не зраджував.

Алтань словесно ображав її й бив, але вірив у її силу. Алтань лише хотів зробити її сильнішою.