Ребекка Куанг – Макова війна (страница 92)
Жинь не сумнівалася, що в них усе вийде. Вона просто не знала, чи переживе країна їхній план.
— Щасти вам, — сказав Енькі. — Передавайте Фейленю від нас привіт.
— Чудовий був хлопець, — з тугою в голосі промовив Унеґень. — Доки, ну знаєш, не спробував зрівняти з землею все в радіусі двадцяти миль.
— Не перебільшуй, — сказав Жамса. — Лише десяти.
Алтань і Жинь їхали так швидко, як тільки міг старий кінь. Опівдні вони проминули брилу з двома викарбуваними лініями. Жинь не помітила б цього знака, якби Алтань не показав.
— Це Чаґхань зробив, — сказав Алтань. — Як доказ того, що шлях безпечний.
— Ти відправляв Чаґханя сюди?
— Так. Ще до того, як ми вирушили з Замку Ночі до Кхурдалайна.
— Навіщо?
— У нас із Чаґханем… у Чаґханя була теорія, — сказав Алтань. — Щодо Тріади. До того, що сталося в Сінеґарді, коли він зрозумів, що Туйр загинув, він бачив щось на обрії духів. Йому здалося, ніби він побачив Хранителя Воріт. Через тиждень помітив такий самий неспокій, а потім усе вгамувалося. Чаґхань подумав, що, мабуть, Хранитель Воріт із власної волі замкнув себе в Чулуу Корікх. Нам спало на думку, що ми могли б витягти його, відшукати правду. Можливо, з’ясувати правду про Тріаду, зрозуміти, що сталося з Хранителем Воріт та Імператором, а також дізнатися, що Імператриця з ними зробила. Чаґхань не знав, що я хотів звільнити всіх інших.
— Ти йому збрехав.
Алтань знизав плечима.
— Чаґхань вірить у те, у що хоче вірити.
— А ще Чаґхань… він сказав… — Жинь не договорила, не впевнена, як сформулювати.
— Що?
— Він сказав, що тебе тренували, немов собаку. У Сінеґарді.
Алтань сухо засміявся.
— Отак і сказав?
— Він сказав, що тебе годували опіумом.
Алтань напружився.
— У Сінеґарді тренують солдатів, — сказав він. — Зі мною вони просто виконували свою роботу.
«Можливо, вони виконали її аж надто добре», — подумалося Жинь. Як і Цике, майстри Сінеґарда прикликали страхітливішу силу, ніж були здатні контролювати. Вони зробили дещо більше, ніж натренували спірлійця. Вони створили месника.
Алтань — командир, який випалить світ, щоб знищити ворога.
Це мало б її непокоїти. Три роки тому, якби Жинь знала про Алтаня те, що зараз, побігла б від нього в протилежному напрямку.
Але тепер вона забагато побачила й вистраждала. Імперії не потрібен хтось розважливий. Їй потрібен достатньо божевільний для того, аби спробувати її врятувати.
Вони зупинилися, коли стало занадто темно, щоб розгледіти шлях попереду. Якби вони ризикнули продовжити рухатися шляхом, який заледве можна було назвати дорогою, то їхній кінь міг би легко поранити копита об гострий камінь або ж скинути їх в ущелину. Коли вони спішилися, скакун похитувався збоку в бік. Алтань налив йому миску води, але кінь почав нерішуче пити лише після того, як Жинь його штурхнула.
— Якщо ми ще більше його навантажимо, він помре, — сказала Жинь.
Про коней вона знала небагато, але розуміла, коли тварина на межі. Будь-який військовий кінь із Кхурдалайна легко здолав би цю відстань, але їхній був стражденною в’ючною твариною, старою шкапою, такою худою, що ребра просвічувалися крізь матову шкуру.
— Він потрібен нам ще на день, — сказав Алтань. — А після того нехай помирає.
Жинь згодувала коню жменю вівса з запасів. Алтань тим часом із суворою, методичною майстерністю розбив табір. Зібрав опалі соснові голки та сухе листя, щоб відокремитися від прохолоди. Склав каркас зі зламаних гілок і накинув поверх них вільну ковдру, аби вберегтися від нічного снігопаду. Витягнув зі свого мішка запалювач та масло, швидко викопав ямку та спорудив усередині вогнище. Простягнув руку. Полум’я спалахнуло миттю. Буденно, немовби просто розмахуючи віялом, Алтань збільшив силу вогню, аж доки перед ними не розгорілося бурхливе багаття.
Жинь витягла руки, дозволила жару просочитися крізь кістки. Вона не помічала, як змерзла за день, і усвідомила, що до цього часу вже не відчувала пальців.
— Тобі тепло? — запитав Алтань.
Жинь швидко кивнула.
— Дякую.
Якийсь час він мовчки дивився на неї. Вона відчувала на собі жар від його погляду й намагалася не зашарітися. Було нелегко витримувати повну увагу Алтаня. У Кхурдалайні, ще до їхньої сварки, він постійно відволікався на Чаґханя. Але тепер усе змінилося. Чаґхань покинув Алтаня, а його місце поруч зайняла Жинь. Подумавши про це, вона відчула захват від мстивої радості. І раптову провину, яку намагалася придушити.
— Ти вже бував у горах?
— Лише раз, — сказав Алтань. — Рік тому. Допомагав Туйру привести сюди Фейленя.
— Фейлень один із тих, хто збожеволів?
— Зрештою, всі ми божеволіємо, — відповів він. — Цике помирають у бою, або їх ув’язнюють. Більшість командирів приймають командування, коли приводять до гори своїх колишніх майстрів. Якби Туйр не загинув, то, ймовірно, я власноруч замкнув би його. Коли таке трапляється, це завжди боляче.
— А чому їх просто не вбивають? — запитала вона.
— Не можна вбити повністю одержимого шамана, — сказав Алтань. — Коли таке трапляється, шаман перестає бути людиною. Він уже не смертний. Він посудина для божества. Його можна обезголовити, зарізати, повісити, але тіло все одно рухатиметься. Тіло можна розчленувати, але шматки ворушитимуться, щоб возз’єднатися з іншими. Найкраще, що можна зробити, — це зв’язати шамана, знерухомити й переважати силою, доки не доставиш у гору.
Жинь уявила, як її зв’язують, засліплюють, силоміць тягнуть цим самим гірським шляхом до вічної кам’яної в’язниці. Вона здригнулася. Жинь могла зрозуміти таку жорстокість Федерації, але від власного командира?..
— І тобі це видається нормальним?
— Звісно, що ні, — різко відповів він. — Але це робота. Це
Жинь подумала про Суні, бідолашного, доброго і страхітливо сильного Суні, який був так очевидно нестабільним. Скільки часу мине, доки його спіткає та сама доля, що й надломленого Фейленя? Коли божевілля Суні переважить його корисність для Імперії?
— Але я не стану схожим на попередніх командирів, — сказав Алтань. Його пальці стиснулися в кулаки. — Я не відвернуся від своїх людей лише тому, що вони мають більше сили, ніж повинні. Хіба це справедливо? Суні та Бадзі відправили до пустелі Баґхра, бо Дзян їх боявся. Ось що він робить — стирає свої помилки, тікає від них. Але Туйр їх навчив, повернув їм частку здорового глузду. Тож має бути спосіб приборкати богів. Фейлень, якого я знав, не вбив би своїх людей. Має бути спосіб повернути його з божевілля. Мусить бути.
Алтань говорив із такою переконаністю. Він видавався таким упевненим, цілковито впевненим у тому, що зможе контролювати цю заснулу армію так само, як заспокоїв Суні в їдальні, повернув його у світ смертних лише шепотом і словами.
Жинь змусила себе повірити йому, бо альтернатива була надто жахливою, щоб її осягнути.
Наступного дня вони дісталися до Чулуу Корікх, коли ще навіть не почало вечоріти. Алтаня це порадувало. Тоді він був усім задоволений і крокував уперед із шаленою, запаморочливою енергією. Він поводився так, немовби багато років чекав цього дня. І з того, що знала Жинь, таки справді чекав.
Коли місцевість стала надто непевною для того, щоб їхати верхи, вони спішилися й відпустили тварину. Зі зболеним виглядом кінь пішов шукати місце для смерті.
Значну частину дня вони йшли пішки. Що вище підіймалися, то товщими ставали крига і сніг. Жинь згадала небезпечні заледенілі сходи в Сінеґарді, коли один неправильний крок міг означати зламаний хребет. Але тут не було першокурсників, які посипали б кригу сіллю, щоб убезпечити шлях. Якщо вони підсковзнуться зараз, то їм гарантована швидка крижана смерть.
Алтань використовував тризуб замість посоха, встромляючи його в землю перед тим, як ступити. Жинь обережно йшла за ним уже перевіреним шляхом. Вона запропонувала просто розплавити кригу спірлійським вогнем. Алтань спробував. Це було надто довго.
Небо тільки почало темнішати, коли Алтань зупинився перед міткою на стіні.
— Зачекай. Ось воно.
Жинь завмерла на місці, у неї шалено цокотіли зуби. Вона роззирнулася. І не побачила ані позначок, ані вказівок, що тут є якийсь особливий вхід. Але Алтань говорив упевнено.
Він відступив на декілька кроків, а потім почав розчищати гірський схил, стираючи сніг, щоб дістатися до гладенької поверхні каменю під ним. Він щось роздратовано пробурчав і притиснув охоплену полум’ям руку до каменю. Полум’я поступово розтопило чисте коло в кризі з Алтаневою рукою по центру.
Тепер Жинь побачила тріщину в скелі. Під товстим шаром снігу й криги вона була майже непомітна. Мандрівник міг проминути тріщину зо двадцять разів, так і не зауваживши її.