Ребекка Куанг – Макова війна (страница 82)

З Чаґханем вона почувалася так, немовби від неї відірвалася частина, немовби він затис її в долоні й тягнув куди сам хотів. Жинь була нематеріальна, не мала тіла чи форми, але Чаґхань — мав. Він лишався таким же цілісним і реальним, як і раніше, а може, навіть ще реальнішим. У матеріальному світі він здавався виснаженим і змарнілим, а у вимірі духів — міцним та справжнім…

Тепер вона зрозуміла, чому Чаґханю й Царі судилося бути двома половинками цілого. Цара приземлена, матеріальна, повністю зіткана з земного. Називати їх якірними близнюками неправильно — це вона тільки якір для свого неземного брата, який дужче належав виміру духу, аніж світу плоті й крові.

Жинь уже добре знала шлях до Пантеону. І перед нею знову матеріалізувалася Жінка. Але цього разу щось змінилося. Цього разу Жінка нагадувала не привида, а труп: половина її обличчя була ніби зірвана й відкривала кістку, а обладунки вщент обгоріли.

Жінка благально простягнула до Жинь руку.

— Він з’їсть тебе живцем, — сказала вона. — Полум’я поглине тебе. Знайти нашого бога означає знайти на землі пекло, юна воїтелько. Ти горітимеш і горітимеш, і ніколи не знайдеш спокою.

— Як цікаво, — промовив Чаґхань. — Хто ти?

Жінка завертілася навколо нього.

— Ти знаєш, хто я, — сказала вона. — Я Зрадниця і Проклята. Я спокута. Я останній шанс цієї дівчини на спасіння.

— Розумію, — пробурмотів Чаґхань. — То он де ти ховаєшся.

— Про що ти? — наполегливо запитала Жинь. — Хто вона?

Але Чаґхань говорив повз неї, звертаючись безпосередньо до жінки.

— Ти мала б бути в Чулуу Корікх.

— Чулуу Корікх не зможе мене втримати, — просичала Жінка. — Я спірлійка. Мій прах вільний. — Вона простягнула руку й погладила Жинь по зраненій щоці, немовби мати пестить своє дитя. — Ти ж не хочеш, щоб я пішла. Я тобі потрібна.

Жинь здригнулася від її дотику.

— Мені потрібен мій бог. Мені потрібна сила й потрібен вогонь.

— Якщо прикличеш його зараз, то приведеш пекло на землю, — застерегла Жінка.

— Кхурдалайн — це пекло на землі, — сказала Жинь. Вона бачила, як Неджа кричав у тумані, і її голос затремтів.

— Ти не знаєш, що таке справжні страждання, — розлючено наполягала Жінка.

Жинь стиснула кулаки, раптом оскаженівши. Справжнє страждання? Вона бачила, як її друзів проштрикували алебардами, пронизували хмарою стріл, рубали мечами, палили на смерть в отруйному тумані. Вона підпалила Сінеґард. Вона бачила, як Федерація захопила Кхурдалайн мало не за одну ніч.

— Я бачила більше, аніж справедливу частку страждань, — просичала Жинь.

— Я намагаюся врятувати тебе, дитя. Чому ти цього не розумієш?

— А як же Алтань? — виклично запитала Жинь. — Чому ти ніколи не пробувала спинити його?

Жінка схилила голову.

— Он воно що. Ти заздриш тому, на що він здатний?

Жинь розкрила рота, але нічого не сказала. Ні. Так. Яке це мало значення? Якби вона була такою ж сильною як Алтань, він не зміг би її стримати.

Якби вона була такою сильною, як Алтань, то змогла б урятувати Неджу.

— Той хлопець за межами спокути, — сказала Жінка. — Той хлопець зламаний, як і решта. Але ти, ти досі чиста. Тебе ще можна врятувати.

— Я не хочу, щоб мене рятували! — закричала Жинь. — Я хочу сили! Алтаневої сили! Я хочу стати наймогутнішою шаманкою всіх часів, тож мене ніхто не врятує!

— Ця сила може випалити світ, — сумно промовила Жінка. — Ця сила знищить усе, що ти будь-коли любила. Ти переможеш ворога, а перемога перетвориться на попіл у роті.

Чаґхань нарешті повернув собі спокій.

— Ти не маєш права тут лишатися, — сказав він. Його голос ледь тремтів, але він підняв тонку руку до Жінки, проганяючи її цим жестом. — Твоє місце у вимірі мертвих. Повертайся до мертвих.

— Навіть не намагайся, — глузливо посміхнулася Жінка. — Ти не зможеш мене прогнати. Свого часу я здолала значно могутніших шаманів за тебе.

— Немає могутніших за мене, — сказав Чаґхань і почав промовляти щось своєю мовою, грубою, гортанною, якою колись говорив Дзян, мовою, у якій Жинь тепер упізнала мову Внут­рішніх держав.

Його очі засяяли золотим.

Жінка затремтіла, немов стояла в епіцентрі землетрусу, а потім несподівано її охопило полум’я. Вогонь підсвітив її обличчя зсередини, наче розжарене вугілля, наче бурштин, який ось-ось мав вибухнути.

Жінка розлетілася на шматки.

Чаґхань схопив Жинь за зап’ясток і смикнув. Вона знову стала нематеріальною і стрімко полетіла головою вперед у просторі, де все здавалося нереальним. Жинь не вирішувала, куди вони прямували, і могла зосередитися тільки на тому, щоб лишитися цілою, лишитися собою, аж доки Чаґхань зупиниться й вона зорієнтується, не втративши себе зовсім.

Це був не Пантеон.

Спантеличена Жинь роззирнулася. Вони опинились у тьмяній кімнаті завбільшки як Алтанів штаб, з низькою, склепінчастою стелею, що змусила їх нахилитися. Куди б Жинь не глянула, скрізь виднілися мозаїки з маленьких кахлів із зображеннями невідомих або незрозумілих їй сцен. Рибалка тягнув повні сіті озброєних воїнів. Хлопець був обвитий драконом. Довговолоса жінка плакала над зламаним мечем і двома тілами. У центрі кімнати стояв великий шестикутний вівтар. На ньому були вигравіювані шістдесят чотири знаки давньонікарської писемності.

— Де ми? — запитала Жинь.

— У безпечному місці, яке я обрав, — сказав Чаґхань. Він був виснажений. — Вона виявилася значно сильнішою, ніж я очікував. Я переніс нас до першого місця, яке спало на думку. Це Пророкувальня. Тут ми можемо розпитати про твою Жінку. Ходімо до вівтаря.

Ідучи за ним, Жинь зачудовано роззиралася, пробігалася пальцями по ретельно викладених кахлях.

— Це частина Пантеону?

— Ні.

— То це реальне місце?

— Реальне у твоєму розумі, — відповів Чаґхань. — А він не менш реальний за все інше.

— Дзян ніколи мене такого не вчив.

— Це тому, що ви, нікарці, такі примітивні, — сказав Чаґхань. — Досі мислите в рамках суворої бінарності між матеріальним світом і Пантеоном. Ти вважаєш, що прикликати богів — це ніби покликати собаку з двору до будинку. Але ви не можете осягнути світ снів як фізичне місце. Боги — живописці. Ваш матеріальний світ — полотно. А Пророкувальня — це кут, під яким ми бачимо кольори на палітрі. Насправді це не місце, а точка зору. Але ти тлумачиш її як кімнату, бо твій людський розум не може осягнути її якось інакше.

— А як же вівтар? Мозаїки? Хто їх створив?

— Ніхто. Ти все одно не розумієш. Це ментальні конструкції, щоб ти могла осягнути вже написані ідеї. Талву бачить цю кімнату зовсім інакше.

— Талву?

Чаґхань кивнув підборіддям на щось перед ними.

— Ти повернувся так скоро, — почувся спокійний чужий голос.

У тьмяному світлі Жинь не помітила створіння, яке стояло за шестикутним вівтарем. Воно повільно обійшло коло й низько вклонилося Чаґханю. Істота не скидалася на будь-що колись бачене Жинь, радше на тигра, але з хутром пів метра завдовжки. В істоти було жіноче обличчя, лев’ячі ноги, свинячі зуби й дуже довгий хвіст, який міг належати мавпі.

— Вона богиня. Хранителька Гексаграм, — сказав Чаґхань і так само низько вклонився. Він потягнув Жинь на підлогу разом із собою.

Талву схилила голову до Чаґханя.

— Час питань для тебе вичерпався. Але ти… — вона глянула на Жинь. — Ти ніколи й нічого в мене не питала. Можеш іти далі.

— Що це за місце? — запитала Жинь у Чаґханя. — Що воно… вона… може мені розповісти?

— Пророкувальня зберігає Гексаграми, — відповів він. — Гексаграми — це шістдесят чотири комбінації ліній, розірваних або суцільних, — він указав на краснопис по боках вівтаря, і Жинь побачила, що кожен знак і справді складався з шести ліній. — Постав Талву своє запитання, викинь Гексаграму — і вона прочитає для тебе значення ліній.

— Вона може розповісти мені про майбутнє?

— Ніхто не може пророкувати майбутнє, — сказав Чаґхань. — Воно завжди змінюється, завжди залежить від окремих виборів. Але Талву може розповісти тобі про сили, залучені до гри. Про форму речей, якої не видно неозброєним оком. Про колір минулих подій. Майбутнє — це модель, залежна від рухів теперішнього, але Талву може прочитати для тебе течії, як досвідчений моряк читає океан. Тобі лише треба озвучити запитання.

Жинь починала розуміти, чому Чаґхань наганяє на всіх такий страх. Він як Дзян, незагрозливий та дивакуватий, доки не зрозумієш, яка глибока сила криється за тендітним фасадом.

«Як Дзян сформулював би запитання?» Вона якийсь час перебирала слова. А потім виступила вперед, до Талву.

— Що Фенікс хоче, аби я знала?

Талву майже всміхалася.