Ребекка Куанг – Макова війна (страница 80)

Солдати Дзюня горлали охриплими голосами, намагаючись переконати цивільних, що в стінах міста безпечніше. Але люди не слухали. Вони почувалися в пастці. Вузькі, звивисті вулички Кхурдалайна означали певну смерть, якщо буде ще одна газова атака.

Ціле місто потонуло в хаосі, командири скликали термінову нараду в найближчій штаб-квартирі. Цике юрмилися в кабінеті Воєначальника Барана разом з іншими Воєначальниками та їхніми молодшими офіцерами. Жинь прихилилася до стіни в кутку, просто слухаючи, як командири сперечаються про негайну стратегію.

Атаку на пляжі пережив лише один солдат Дзюня. Він відстав, кинув зброю й побіг, щойно побачив, як товариші почали задихатися.

— Це було ніби дихати полум’ям, — розповів він. — Ніби розжарені голки простромили легені. Я думав, що мене душить якийсь невидимий демон… горло стиснулося, я не міг дихати… — він здригнувся.

Жинь слухала та обурювалася, що він не Неджа.

«Лише п’ятдесят метрів. Я могла його врятувати. Могла витягти нас обох».

— Треба зараз же евакуювати середмістя, — сказав Дзюнь. Він був навдивовижу спокійним як для людини, котра щойно втратила понад сотню своїх людей в отруйному тумані. — Мої люди…

— Ваші люди контролюватимуть натовп. Цивільні затопчуть одне одного, намагаючись вибратися з міста, і муґенці легко зможуть вистріляти їх, якщо не відновити порядок, — зауважив Алтань.

Неймовірно, але Дзюнь не сперечався.

— Ми зберемо штаб-квартиру й перейдемо далі у склад Сіхан, — продовжив Алтань. — А полоненого можемо кинути в підвал.

Жинь різко підняла голову.

— Якого полоненого?

Вона неясно розуміла, що взагалі не мала говорити, що рядовий солдат Цике не є учасником цієї наради й не має права голосу. Але вона була надто поглинута скорботою та виснажена, щоб цим перейматися.

До неї нахилився Унеґень і пробурмотів на вухо:

— Один із солдатів Федерації втрапив у власний газ. Алтань забрав його маску й витягнув його.

Жинь із невірою кліпнула.

— Ви поверталися? — запитала вона. Їй здалося, що голос прозвучав дуже гучно. — У вас була маска?

Алтань роздратовано зиркнув на неї.

— Зараз не час, — сказав він.

Жинь важко звелася на ноги.

— Ти дозволив одному з наших померти?

— Ми обговоримо це потім.

Вона розуміла, теоретично, стратегічну вигоду від утримання полоненого Федерації. Останніх солдатів Федерації, яких спіймали за шпигунством на іншому березі річки, одразу розірвали розлючені цивільні. Але все ж таки…

— Навіть не віриться, — промовила Жинь.

— Ми наглянемо за евакуацією штаб-квартир, — голосно сказав Алтань, заглушуючи її. — Перегрупуємося в складі.

Дзюнь коротко кивнув, а потім пробурмотів щось своїм офіцерам. Вони віддали йому честь і вибігли зі штаб-квартири.

Алтань тим часом віддавав накази Цике:

— Царо, Унеґеню, Жамсо, організуйте нам безпечний прохід до складу і спрямуйте туди офіцерів Дзюня. Бадзі та Суні, допоможіть Енькі спакувати майстерню. Решта на позиції, на випадок ще однієї атаки, — біля дверей він зупинився. — Жинь. Залишся.

Жинь затрималася. Виходячи, Унеґень знервовано глянув на неї.

Алтань зачекав, доки вони лишилися самі, а потім зачинив двері. Він перетнув кімнату і став так, що між ними майже не лишилося відстані.

— Не супереч мені, — тихо сказав він.

Жинь схрестила руки.

— Взагалі чи тільки в присутності Дзюня?

Алтань не купився.

— Відповідай мені, як солдат командиру.

— Або що? Накажеш Суні витягти мене з кабінету?

— Ти переступаєш межу, — голос Алтаня опустився до небезпечно малої гучності.

— А ти дозволив померти моєму другові, — відповіла Жинь. — Він лежав там, і ти його покинув.

— Ти не змогла б його витягти.

— Ні, змогла б, — не вгавала Жинь. — А навіть якби й не змогла б, ти зміг би, ти міг урятувати мого друга замість того, щоб витягувати якогось солдата Федерації, який заслуговував там померти…

— Полонені мають більшу стратегічну вагу, ніж окремі солдати, — спокійно промовив Алтань.

— Маячня, — прогарчала вона.

Алтань не відповів. Він підійшов ще на два кроки й ударив її в обличчя.

Вона навіть не спробувала захиститися. Прийняла повну силу його удару без підготовки. Удар був таким сильним, що її голова смикнулася вбік. Від несподіваного тиску підігнулися коліна, і вона впала на землю. Приголомшена, Жинь підняла руку до щоки. На пальцях лишилася кров — Алтань відкрив її рану від стріли.

Вона повільно підняла погляд на Алтаня. У вухах дзвеніло.

Його багряні очі зустрілися з її очима. Неприхована лють на його обличчі приголомшила її.

— Як ти смієш, — сказав він. Його голос був надмірно гучним, спотвореним у її вражених вухах. — Ти неправильно розумієш суть наших стосунків. Я тобі не друг. Я тобі не брат, хоча ми й могли б бути ріднею. Я твій командир. І ти не оскаржуватимеш моїх наказів. Ти виконуватимеш їх, не ставлячи запитань. Або ти кориш­ся мені, або йдеш із лав Міліції.

Його голос мав подвійний тембр, подібний до тембру Дзяна, коли він відкрив порожнечу в Сінеґарді. Алтаневі очі спалахнули червоним, ні, вони були не червоні, а кольору самого вогню. Позаду нього розгоралося полум’я, біліше та жаркіше, аніж те, яке вона коли-небудь прикликала. Жинь була невразлива до власного вогню, але не до вогню Алтаня. Його полум’я обпікало, заважало дихати, змушувало відступати.

Дзвін у вузах сягнув крещендо.

«Він не має права так поводитися з тобою, — прозвучав голос у голові Жинь. — Не сміє залякувати тебе». Вона не могла дозволити собі зайти задалеко й зіщулитися від страху. Ані перед Алтанем, ані перед будь-ким.

Жинь підвелася й, сягнувши кудись усередину себе — кудись у злісну, темну та жахливу частину себе, — відкрила канал сутності, яка чекала, доки її прикличуть. Кімната нахилилася, немовби на неї дивилися крізь довгу багряну призму. Знайомий жар повернувся у вени, жар, який вимагав крові та попелу.

Крізь червоний серпанок їй здалося, що Алтаневі очі розширилися від подиву. Вона розправила плечі. Полум’я стікало з плечей і назад, полум’я віддзеркалювало Алтаневе.

Вона ступила крок до нього.

Кімнату наповнило гучне потріскування. Жинь відчула сильний тиск. Затремтіла під його вагою. Почула пташиний сміх. Почула задоволене зітхання бога.

«Ви діти, — пробурмотів Фенікс. — Дурні, сміховинні діти. Мої діти».

Алтань був приголомшений.

Але тільки-но її полум’я почало опиратися його вогню, їй знову стало неприємно спекотно, немовби чужий вогонь випалював її. Алтаневе полум’я було ніби джерело безмежної ненависті. Воно палило глибоко й повільно. Жинь майже могла відчути його смак, його отруйні наміри, давні страждання — і це жахнуло її.

Як одна людина може так несамовито ненавидіти?

Що з ним трапилося?

Жинь більше не могла втримати свого полум’я. Алтаневе горіло дужче. Вони мірялися силою духу — і вона програла.

Якусь мить вона ще намагалася, а потім полум’я знову ковз­нуло вглиб неї так само швидко, як і з’явилося. Алтанів вогонь згас через мить.

«Ось воно, — подумала Жинь. — Я переступила межу. Це кінець».

Але Алтань не видавався роздратованим. Не скидалося на те, що він збирається стратити її.

Ні, він був задоволений.

— То он що для цього потрібно, — сказав він.