Ребекка Куанг – Макова війна (страница 6)

І вона їде до Сінеґарда.

Роздıл 2

Минулого разу, коли Тікані відправляла студента до Сінеґарда, міська влада влаштувала свято на цілих три дні. Прислужники носили вулицями кошики з тістечками з червоних бобів та глечики з рисовим вином. Учений, племінник судді, спустив цілий статок на пригощання сп’янілих селян.

Цілком зрозуміло, що цього року тіканійське панство почувалося збентежено від того, що єдине місце в Сінеґарді виборола сирітка-продавчиня. Коли Жинь прийшла до ратуші зареєструватись у списку зарахованих на навчання, то затрималась аж на годину, бо наглядачі намагалися змусити її зізнатися в списуванні.

— Ви маєте рацію, — сказала вона. — Відповідальний за проведення іспиту дав мені відповіді. Я звабила його своїм молодим та дозрілим тілом. Спіймали.

Наглядачі не вірили, що дівчина без повноцінної освіти могла скласти Кедзю.

Жинь показала їм шрами від опіків.

— Мені нічого вам розповісти, — мовила вона, — бо я не списувала. І доказів, що це не так, у вас немає. Я готувалася до цього іспиту. Калічила себе. Читала, доки не починали пекти очі. І вам не вдасться залякати мене, щоб я зізналася, бо я кажу правду.

— Подумай про наслідки, — випалила наглядачка. — Ти розумієш, як усе серйозно? Результат можуть визнати недійсним, і за скоєне тебе посадять. Ти довіку не сплатиш усіх штрафів. А якщо зізнаєшся зараз, то зможеш цього уникнути.

— Ні, це ви подумайте про наслідки, — не стрималася Жинь. — Якщо визнаєте мій результат недійсним, це означатиме, що простій продавчині стало розуму обійти ваші славнозвісні запобіжні заходи проти списування. Тобто ви облажались. І я певна, влада залюбки змусить вас відповісти за це, байдуже, було списування насправді чи ні.

Через тиждень із Жинь зняли всі звинувачення. Офіційно тіканійський суддя заявив, що результати «помилкові». Шахрайкою Жинь він не назвав, проте й балів її не підтвердив. Інспектори попросили Жинь тримати від’їзд у таємниці та пригрозили, що силоміць затримають її в Тікані, якщо вона не послухається.

Жинь знала, що вони блефують. Зарахування до Сінеґардської академії прирівнювалося до імперського виклику, і будь-яке перешкоджання — навіть провінційних чиновників — було рівносильне державній зраді. Саме тому й Фани не могли завадити від’їзду, хоч як сильно бажали змусити її вийти заміж.

Жинь не потребувала схвалення Тікані — ані від влади, ані від панства. Вона їхала, вона знайшла вихід, і тільки це було важливим.

Документи заповнили, листи надіслали. Жинь зарахували до Сінеґарда з першого числа наступного місяця.

Зрозуміло, що прощання з Фанами було стриманим. Ніхто й не збирався вдавати, буцім дуже засмучений можливістю позбутись одне одного.

Лише Кесеґі, зведений брат Жинь, справді сумував.

— Не їдь, — скиглив він, учепившись у її дорожню накидку.

Жинь присіла й міцно притиснула Кесеґі до себе.

— Я все одно поїхала б від тебе, — сказала вона. — Якщо не до Сінеґарда, то до дому чоловіка.

Кесеґі не відступав. Він жалісливо пробурмотів:

— Не кидай мене з нею.

У Жинь стиснулося всередині.

— З тобою все буде гаразд, — прошепотіла вона Кесеґі на вухо. — Ти хлопчик. Ти її син.

— Це несправедливо.

— Це життя, Кесеґі.

Кесеґі почав рюмсати, але Жинь вирвалася з його міцних обіймів і підвелася. Він спробував схопити її за зап’ясток, але вона відштовхнула його сильніше, ніж хотіла. Кесеґі спіткнувся й упав на спину, приголомшений, а потім роззявив рота і голосно закричав.

Жинь відвернулася від його заплаканого личка і вдала, що зав’язує ремені на дорожній сумці.

— О, заткнися, — тітонька Фан схопила Кесеґі за вухо й добряче стиснула, доки він не затих.

Вона сердито глянула на Жинь, яка стояла біля дверей у простому дорожньому одязі. Наприкінці літа Жинь була вбрана у світлу бавовняну туніку і вже двічі штопані сандалії. У сумку, перекинуту через плече, вона поклала тільки ще один комплект одягу. У ту ж таки сумку спакувала примірник Мендзи, набір пензлів для письма, подарований учителем Фейжиком, і невеликий гаманець. У сумці вмістилося все, що вона мала в цьому світі.

Вуста тітоньки Фан викривилися в посмішці.

— Сінеґард з’їсть тебе живцем.

— Я ризикну, — відповіла Жинь.

Жинь зітхнула з неабияким полегшенням, коли міська влада видала їй два таелі на проїзд: ті мусили оплатити транспортні витрати, бо вона мала імперський виклик. Жинь та вчителю Фейжику вдалося придбати за півтора таеля два місця на фургон у каравані, який мандрував на північ, до столиці.

— У часи Червоного Імператора дівчина з посагом могла дістатися з найпівденнішої точки провінції Півня до найпівнічніших вершин гір Вудан, — не стримавшись, учитель Фейжик почав читати лекцію, щойно вони сіли у фургон. — Нині самотній солдат не пройде й двох миль.

Вартові Червоного Імператора вже давно не патрулювали гори Нікані. Подорожувати самітником розкиданими шляхами імперії означало свідомо наражатися на ризик, що тебе пограбують, уб’ють чи з’їдять. А іноді все заразом, хоча не обов’язково саме в такій послідовності.

— Ви платите не лише за місце у фургоні, — пояснив голова каравану, кидаючи в кишеню їхні монети. — Ви платите за охоронців. Наші люди в цьому ділі найкращі. Якщо натрапимо на «Оперу», то відлякаємо їх.

«Опера червоних лахмітників» — релігійний культ розбійників та злочинців, що славився замахами на життя Імператриці після Другої Макової війни. Він уже став мало не міфом, проте лишався надзвичайно живим в уяві нікарців.

— «Опера»? — Учитель Фейжик неуважно почухав бороду. — Багато років не чув про них. Вони ще не вимерли й досі діють?

— За останнє десятиліття вони притихли, проте до мене доходили чутки, що їх бачили на межі гірського хребта Кукхонінь. Однак якщо пощастить, ми не побачимо навіть їхнього сліду. — Голова каравану поплескав по паску. — Я завантажу ваші речі. Хочу вирушити, доки не стало ще спекотніше.

Їхній караван пробув у дорозі три тижні, повзучи на північ, як здавалося Жинь, нестямно повільно. Під час мандрівки вчитель Фейжик частував її розповідями про свої пригоди в Сінеґарді десятки років тому, проте від захопливих описів міста її нетерп­лячість лише посилювалася.

— Столиця — біля підніжжя гір Вудан. Палац та Академія споруджені на гірському схилі, а саме місто лежить у долині внизу. Іноді в туманні дні ти зазиратимеш за край, і здаватиметься, що стоїш понад хмарами. Сам лишень столичний базар більший за все Тікані. Там легко заблукати. А ще ти побачиш музик, які гратимуть на гарбузових сопілках, вуличних торгівців, які вміють засмажити млинець у формі твого імені, майстрів каліграфії, які лише за два мідяки розмалюють віяло просто в тебе на очах. До речі. Це десь треба обміняти, — учитель Фейжик поплескав по кишені, де тримав гроші, що в них лишилися.

— На півночі не беруть таелів та мідяків? — запитала Жинь.

Учитель Фейжик здавлено засміявся.

— Ти й справді ніколи не виїздила з Тікані? У цій імперії ходить зо два десятки валют: черепашачі панцирі, мушлі каурі, золоті, срібні, мідні зливки… Кожна провінція має власну валюту, бо не довіряє імперській бюрократії, а в більших провінціях їх дві чи й три. Єдине, що беруть скрізь, — це стандартні сінеґардські срібні монети.

— Скільки нам вдасться за це отримати? — запитала Жинь.

— Небагато, — відповів учитель Фейжик. — Але обмінний курс гіршатиме, що ближче будемо до міста. Краще зробити це до того, як виїдемо з провінції Півня.

А ще вчитель Фейжик мав численні перестороги щодо столиці.

— Постійно тримай гроші в кишені спереду. Злодії в Сінеґарді безстрашні та відчайдушні. Колись я спіймав хлопчика, який заліз рукою мені в кишеню. Він намагався вихопити монету навіть після того, як я спіймав його на гарячому. Усі спробують щось тобі продати. Коли зустрінеш прохачів, дивися тільки вперед і вдавай, що не чуєш їх, інакше вони не відчепляться до кінця вулиці. Їм платять за те, щоб вони тебе діставали. Тримайся подалі від дешевого спиртного. Якщо хтось пропонує соргове вино дешевше, ніж зливок за кухоль, це підробний алкоголь.

Жинь це неабияк вразило:

— Як можна підробити алкоголь?

— Змішавши соргове вино з метанолом.

— Метанолом?

— Деревний спирт. Отруйний, від великої дози можна осліпнути, — учитель Фейжик почухав бороду. — Поки будеш у місті, тримайся подалі й від вуличних торгівців соєвим соусом. У деяких місцях, щоб зробити соус кислішим із найменшими витратами, у нього додають людське волосся. Я чув, що волосся також знаходили в хлібі й тісті для локшини. Гм… тож краще тримайся подалі від усієї вуличної їжі. Тобі пропонуватимуть поснідати млинцями по два мідяки за штуку, але їх смажать у стічній олії.

— Стічній олії?

— Тобто в тій, яку зібрали з вулиці. Великі ресторани зливають у стічні канави олію, що лишилася після приготування страв. Вуличні торгівці їжею відфільтровують її та використовують повторно.

Жинь замлоїло.

Учитель Фейжик потягнувся і смикнув за одну з тугих кісок Жинь.

— Варто знайти когось, щоб обрізати їх ще до того, як ти дістанешся Академії.

Жинь торкнулася волосся, ніби обороняючись.

— Сінеґардки не відрощують волосся?

— У Сінеґарді жінки так панькаються з волоссям, що ладні втирати в нього сирі яйця, аби зберегти блиск. Мова не про красу. Я не хочу, щоб хтось затягнув тебе в провулок. Від тебе й сліду не лишиться, а тоді через кілька місяців опинишся в борделі.