Ребекка Куанг – Макова війна (страница 8)

— Уперед. Уперед!

Рикша набрав швидкості, тягнучи їх вибоїстими вулицями дедалі стрімкіше, аж доки позаду не стихли вигуки випадкових свідків.

— Кучер повівся розумно, — сказав учитель Фейжик, коли вони пробиралися розбитим шляхом. — Якщо скалічиш дитину, то мусиш платити за інвалідність до кінця її життя. А якщо вб’єш, то лише раз платиш за похорон. І то тільки в тому випадку, коли тебе спіймають. Якщо збив когось, краще переконайся, що він мертвий.

Жинь притиснулася до стінки й силкувалася стримати напад нудоти.

Сінеґард був задушливим містом, яке спантеличувало й лякало.

Але Сінеґардська академія виявилася ще прекраснішою, аніж її описували.

Рикша висадив їх біля підніжжя гори на краю міста. Жинь лишила речі вчителю Фейжику й, затамувавши подих, побігла до воріт.

Багато тижнів вона уявляла, як підійматиметься тут сходами. Уся країна знала, який вигляд має Академія, бо ж будівлю зображували на сувоях по всій території Нікані.

Та ці сувої навіть приблизно не передавали величі реальної будівлі. Звивистий кам’яний шлях огинав гірський схил, спіраллю закручуючись угору, до комплексу пагод, збудованих на послідовних ярусах. На найвищому ярусі височіла гробниця з вежею, увінчаною кам’яним драконом — символом Червоного Імператора. Біля гробниці, немов пасмо шовку, спадав мерехтливий водоспад.

Академія скидалася на палац богів. Це було легендарне місце. І на наступні п’ять років воно стане для Жинь домом.

Дівчині забракло слів.

Студент старшого віку, який представився Жинь та вчителю Фейжику як Тобі, влаштував їм екскурсію територією Академії. Тобі був високим лисим юнаком у чорній туніці з червоною нарукавною пов’язкою. З його вуст не сходила виразно знуджена посмішка — вона немовби вказувала, що він охоче займався б чимось іншим.

Згодом до них приєдналася струнка приваблива жінка, яка спершу сплутала вчителя Фейжика з носильником, але потім без вагань перепросила. Її син мав гарну статуру, і якби не обурення, що застигло на його обличчі, хлопця можна було б назвати привабливим.

— Академію збудували на місці колишнього монастиря. — Тобі жестом вказав їм піднятися вслід за ним кам’яними сходами до першого ярусу. — Коли Червоний Імператор об’єднав племена Нікані, храми та молитовні перетворили на класні кімнати. Першокурсники зобов’язані прибирати, тож невдовзі ви все тут знатимете. Ходімо далі, намагайтеся не відставати.

Навіть неприхована байдужість Тобі не могла відволікти їх від краси Академії, хоч він неабияк старався. Юнак підіймався кам’яними сходами швидко і вправно, не завдаючи собі клопоту бодай перевірити, чи гості за ним устигають. Жинь відстала, допомагаючи захеканому вчителю Фейжику піднятися небезпечно вузькими сходами.

Академія мала сім ярусів. Кожен вигин кам’яної стежки відкривав погляду новий комплекс будівель та тренувальних майданчиків, вкраплених поміж буйної зелені, яку, вочевидь, дбайливо ростили століттями. Гірський схил розрізав бурхливий струмок, майже навпіл розділяючи територію Академії.

— Бібліотека он там. До їдальні ось сюди. Новоприбулі студенти живуть на найнижчому ярусі. Нагорі мешкають викладачі. — Тобі дуже швидко тицьнув на декілька схожих кам’яних будівель.

— А це що? — запитала Жинь, вказуючи на, здавалося, поважну будівлю біля струмка.

Кутики вуст Тобі поповзли вгору.

— То сарай, дитино. — Вродливий хлопчина стиха реготнув.

Щоки Жинь спалахнули, вона вдала, ніби замилувалася краєвидом, що відкривався з тераси.

— До речі, звідки ти родом? — не дуже приязно поцікавився Тобі.

— Провінція Півня, — пробурмотіла Жинь.

— О, південь, — промовив Тобі так, немовби тепер йому щось стало зрозуміло. — Мабуть, багатоповерхові будівлі для тебе незвичні, та все ж спробуй не надто дивуватися.

Коли реєстраційні документи Жинь перевірили та прийняли, учитель Фейжик уже не мав причин лишатися тут. Вони попрощалися за воротами Академії.

— Я розумію, що тобі зараз страшно, — промовив учитель Фейжик.

Жинь силкувалася проковтнути величезну грудку, що стала їй у горлі, і стиснула зуби. У голові гуло, і вона знала, що дамба сліз прорветься під повіками, якщо вона цього не стримає.

— Мені не страшно, — наполягала дівчина.

Учитель лагідно всміхнувся.

— Звісно, що ні.

Жинь здалася й кинулася вперед, щоб обійняти вчителя. Вона зарилась обличчям у його туніку, аби ніхто не побачив її сліз. Учитель Фейжик поплескав її по плечу.

Вона перетнула всю країну, щоб дістатися місця, про яке мріяла роками, але знайшла тут лише вороже бентежне місто, де вихідців із півдня зневажають. Дому не було ані в Тікані, ані в Сінеґарді. Куди б вона не помандрувала, куди б не втекла, вона лише сирота війни, їй ніде нема місця.

Жинь почувалася страшенно самотньою.

— Я не хочу, щоб ви їхали, — сказала вона.

Усмішка вчителя Фейжика потьмяніла.

— Ох, Жинь.

— Мені тут не подобається, — несподівано випалила вона. — Ненавиджу це місто. Те, як вони говорять, навіть отой дурнуватий учень. Немовби вважають, що я не повинна тут бути.

— Звісно, вважають, — відповів учитель Фейжик. — Ти сирота війни. Та ще й з півдня. Ти не мала б скласти Кедзю. Воєначальникам подобається говорити, що Кедзю забезпечує в Нікані рівні можливості, однак система влаштована таким чином, щоб бідні й неписьменні лишалися там, де їм належить бути. Ти ображаєш їх самою своєю присутністю.

Учитель Фейжик схопив Жинь за плечі й ледь нахилив до себе, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.

— Жинь, послухай. Сінеґард — жорстоке місто. Академія буде ще жорстокішою. Ти навчатимешся разом із дітьми Воєначальників. Дітьми, які займалися бойовими мистецтвами, відколи навчилися ходити. Вони зроблять тебе вигнанкою, бо ти не схожа на них. Це нормально. Але не дозволяй позбавити себе мужності. Що б вони не говорили, ти заслуговуєш бути тут. Затямила?

Жинь кивнула.

— Перший день навчання буде ніби удар під дих, — продов­жив учитель Фейжик. — Цілком імовірно, що другий буде ще гіршим. Навчання видасться тобі важчим за підготовку до Кедзю. Але якщо хтось і може тут вижити, то це ти. Не забувай, що ти зробила заради того, щоб сюди потрапити. — Учитель випростався. — І ніколи не повертайся на південь. Ти заслуговуєш на кращу долю.

Коли вчитель Фейжик зник із поля зору, Жинь затисла перенісся, аби позбутися пекучого відчуття в очах. Вона не могла дозволити, щоб нові однокласники побачили, як вона плаче.

Жинь була сама в місті, де не мала друзів і заледве розуміла тутешню мову, сама в Академії. І тепер сумнівалася, що хотіла б тут навчатися.

«Він веде тебе до вівтаря. Він старий та жирний, і від нього тхне потом. Він дивиться на тебе і облизує губи…»

Жинь здригнулася, міцно замружилася й розплющила очі.

Сінеґард страшний і незнайомий. Але це не мало значення. Їй нікуди більше йти.

Жинь розправила плечі й рушила через ворота Академії назад.

Тут краще. Байдуже, як усе складеться, але тут у тисячу разів краще, ніж у Тікані.

— А потім вона запитала, чи в сараї теж є класна кімната, — звіддаля почувся голос із боку черги на реєстрацію. — Бачили б ви її одяг.

У Жинь побігли мурахи по шиї. То був хлопець із екскурсії.

Вона розвернулася.

Він і справді був вродливий, неможливо вродливий, з великими мигдалеподібними очима та чітко окресленими вустами, приваб­ливими навіть попри те, що він викривив їх у презирливій посмішці. Шкіра порцеляново-біла — за таку будь-яка сінеґардка ладна була б убити, — а шовковисте волосся майже таке ж довге, як колись у Жинь.

Він перехопив її погляд і голосно зареготав, немовби взагалі її не бачив.

— А її вчитель, я вам точно кажу, один із тих старих невдах, які не спромоглися знайти роботу в місті і скніють, намагаючись нашкребти на життя працею в магістратах. Коли ми підіймалися сходами, він так голосно хекав, що я думав: богу душу віддасть.

Жинь терпіла словесну наругу від Фанів роками. Обрáзи від цього хлопця заледве дошкулили їй. Проте лихословити про вчителя Фейжика, який привіз її з Тікані, врятував від нікчемного майбутнього в силуваному шлюбі… цього вона пробачити не могла.

Жинь підійшла на два кроки до хлопця й зацідила йому в обличчя.

Кулак із приємним ляскотом вцілив йому в око. Хлопець позад­кував і, наштовхнувшись на студентів позаду, мало не гепнувся на землю.

— Ну ти й сучка! — хрипко скрикнув він, а потім випрямився й кинувся на неї.

Жинь позадкувала, виставивши поперед себе кулаки.

— Годі!

Між ними вигулькнув учень у темній мантії й розвів руки в боки, щоб розборонити їх. А коли хлопець усе одно рвонувся вперед, той швидко схопив його за зап’ясток і заламав суперникові руку за спину.

Знерухомлений, хлопчина завмер.

— Ви правил не знаєте? — голос учня був низьким, спокійним та наказовим. — Жодних бійок.

Хлопець нічого не сказав, лише вишкірився в похмурій зневажливій посмішці. На Жинь несподівано накотило бажання розплакатися.