Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 16)
І пташці ні зерна погодовати діток,—
Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню!
Де треба руки гріть, там треба і огню. Та вже з вас не один орав під небесами,
А як на землю зліз, пійшов в старці з торбами!
Харьков,
' 25 сентября 1819 года
ПИСУЛЬКА до того,
КОТРИЙ ЩО БОЖОГО МІСЯЦЯ «УКРАЇНСЬКОГО ГІНЦЯ» («УКРАИНСК[ИЙ] ВЕСТНИК»)
ПО ВСІХ УСЮДАХ РОЗСИЛАЄ
Йовграпе!1
Бажав , єси казки? На!.. От тобі «Солопій та Хівря»! Не здивуй сам, та нехай вибачить і громада, коли казка не до шмиги і не вподобається, Сам бачив єси, а деяким і не повилазило, що я закляк та захирів так, що й голови не підведу, та ще, може, й доведеться вистояти добрий ка-лантир у домовині,— от як іноді трапляється з старшиною чотирнадцятого класу у нас на станціях!..2 А вже сам здоров, Йовграпе, знаєш, що лежачи не в Юрусалим заїдеш: лежачи, я ж кажу, яка вже там у хріна робота? Воно, Йовграпе, лежачи добре тілько панам: їм скрізь спірно йде робота; бо хоч і лежні часом нападуть, то вони все-таки дарма години не згають. Гукнуть: «Давай!» — ! дають! А коли нема? То б’ють!.. Кого? Оце кого! Уже ж не себе по кендюсі... Ну, а коли биття обридне? Так що ж:?.і То карти мнуть, та усе ж таки не гуляють! Та ще й пани; Йовграпе, не всі такі робочі та трудящі; бо інший, сором і сказать... паном уродивсь, паном охрестивсь, паном зріс і звіковав, а далебі, не тобі що... і клезнуть мужика не вміє!.. Отака чудасія!.. Такий у нас, Йовграпе, і під Харковом недалечко: ось... хоч би й... хіба нищечком скажу... Ба ні!.. Не хочу... Не хочу!.. Далебі, не скажу!.. Гріх!., Я у його хліб-сіль їв, а теперечки б оскаржив його перед громадою* що він і в картах нічогісінько не шупить, і мужиків чубить не втне! —Та й з нас, Йовгра-пе, з тобою не яка робота. Ще ж то тобі, мовляв, і сяк і так, бо тобі іноді дещо і через дзвінку перелізе3, а я такий собі пришелепковатий удався, що й сієї дурниці не теє... як його... не втну! Воно-то я трохи і д картах слебезую, бо таки, з першого погляду, як тільки побачу, що з° одним оком, то таки зараз і вгадаю, їцо то, мабуть, щонайстарший дурень. Я так часом, Йовграпе, і людей розмірковую: як тільки зуздрю кого, що свої притаманні-родимі ще не повилазили, а вже( дивиться в одно чуже жодному під ніс, мов його недобачає, то я таки, далебі, що і вгадую, що то, мабуть, щонайперший дурбас... Ой!.. Щось я дуже голосно, Йовграпе, брязнув!.. Коли б лишень ножиці на столі не обізвались! Та вже ж, матері їх ковінька!.. Чи будуть бить, то нехай б’ють! Уже мене і не такі били, та й ті небагацько скурали; уже, я ж кажу, мені гірше не буде; я вже й так п’ю добру повну! От — лежу, та стогну, та ялозюсь із знахарями, мов кіт з оселедцем. Іще раз тобі, Йовграпе, кажу, що лежачи — не яка робота. Ось «Пана та Собаку» і сидячи написав, та й то деяким панам, може, так догодив, як Рябко своєму. Що ж матимеш, Йовграпе, чинити? Дурням, як кажуть, сам бог не вгодить. Та вже то воно — гріх казати; бо мого Рябка у самому Пянтенбурсі, та й скрізь у Московщині гладили не супротив шерсті, і таки трахтовалй, неначе кого й доброго; так, отже бач, все-таки у деяких підпанків шапки на лисинах загорілись!.. А я тут не тільки що... Ні прйщо... абощо!.. Та бодай вони так хотіли, на світі жить, як мене кортіло з ними гризтись... От що! Цур їм! пек їм! Осина їм марина! То доброго, мовляв, полай і покартай, то він тобі ще й подякує; а ледачому що? Ти йому образи, а він . тобі луб’я! Ти його в плуг, а він собі в луг! Нехай вони тямляться, Йовграпе. Ледачого, мовляв наш Оногірій, не зачіпай, і рук не каляй. Горбатого, сказано, хіба могила справить. Не поможе, я ж кажу, бабі кадило, коли вже бабу сказило! От так-то, Йовграпе-козаче! Лихо й з правдою, лихо і з брехнею! За правду б’ють, за брехню вірн не дають: отака ловися!.. Що чоловік тобі і з глуздом не збереться, як^на світі і обертаться! Що ж робить? Мовчать? Та ’джеж і мовчу... Коли б уже їм заціпило! — Я ж то й кажу, Йовграпе, що нема його на світі, як з своєю рівнею — з мужиком: чи то полаяться, чи то поскубтись, чи то побиться, чи й помириться, то все воно-таки, сказано, свій брат. Я ж то од того оце і на Солопія напався... Аджеж панів нема Солопіїв? Як твоя на се думка,
Йовграпе? Ти письменніший від мене; ти багацько дечого в книжках роздовбав; ти вже таки бував в бувальцях; бував, як кажуть, на коні і під конемскажи ж, будь ласкав, приятелю, чи нема, на лихо, часом сього мення між панами, щоб мені, хай бог боронить, не взять іноді гріха на душу? А то, як що... то опанує мене лиха та нещаслива година! Бог його святий зна: може, не тут споминаючи, і між панами вирветься не один Солоп’яга! Бо вже у мене щось недурно свербить на голові чуприна!., Ей!.. Та будуть же лупить, скажені!.. Та вже ж, сількось, нехай б’ють; уже з мене, Йовграпе, небагацько олії виб’ють! Аби лишень мені, господи, з кирпатою порахо-ваться!.. А кирпата не за горами; а там сховаюсь в домовину та й покажу їм з-за пазухи отаку здоровецьку дулю!.. Ну, Йовграпе! Нічого довго роздабарьовать: бери казку. Що буде, те й буде, а буде те, що бог нам дасть. Бери «Солопія» та й неси до друкарні: хай там твій Микола друкує як знає. Коли, я ж кажу, вовка лякаться, то й в ліс не ходить. Не такий і чорт страшний, як його малюютьі
Харьков,
26 сентября 1819 года
ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО
Mes jours sont le tissu d’un contraste etormant:
Je ne vis qu’en pleurant, et je pleure en riant!
L’amour, pour tan-t le coeurs Tobjet de plus doux
pharmes
Fut pour le mien la source et des maux, et des larmes!
Pour adoucir mon sort et mes regrets cisants!
En poussant des soupirs, j’ecris des vers plaisants,
Qu’ils sont droles, ma fol, ces destins que les notres!
En vouJanl larmoyer je fais rire les autres! 20
Автор «Т[юхтія] та Ч[ваиъка]»
Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує: Гарасько як звелів *,— він так і компонує.
Чи справжки, чи на жарт що тільки написав,
То так на дев’ять рік те в бодню і запхав;
А на десятий рік, як вийме й прочитає,—
Побачить сам здоров, що там ладу біс має,
То в грубу так-таки і впре шпаргалля все!..
От брат його, Чванько, слабкий уже на се!
Що начеркав, те так в друкарню і несе!
Але громада їх однако поважає:
Того ні сном не зна, другого не читає!
Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох?
Та глузду, Fpix казать, скупенько у обох!..
Так перший же хоч тим за працю надолужить, -
Що в дев’ять рік хоч раз теплом собі услужить;
Другий — такий дурний, що з холоду дрижить,
А книжок же його з півсажня так лежить...
Харьков,
1 ноября 1819 года
ДЕЩО ПРО ТОГО ГАРАСЬКА
Воно то, бач, оце по-нашому Гарасько, а по-москов-ській, либонь, Г о р а ц і й.— О! Вже вони хоч що переко-версають по-своєму! Там-то вже гтредивенна їм мова! — От часом траггиться так, що стоїш перед ним з добру годину, а він тобі січе та рубає!.. Що ж? — Хрін його й слівце второпає, що він там верзе та паплює! От тілько бу-цім-то й дочуваєш, що «вот-с», та «што-с», та «да-с», та «нет-с», та «гзварю-кажу», «гаварю-кажу», а що він там гаворить-кжке, того, далебі, що і з попом не розбереш! От хоч бя, наприклад, і се, ща колись, ще за царя Олексія Михайловича1, князь Гагін та боярин Хлопов2 про нашого гетьмана-дряпичку, Брюховецького 3, листами його царському величеству лепортовали: «Иван Мартынович,— писали,— есть честный человек! (Еге!., чесний — як капітанська мазниця!) и годится' быть гетманом, понеже он, хотя не учен, да умен и — ужасть как вороват и исправен!» Ну, дей його честі!:„ Хай його халепа з такою честю! Ну, та се, бач, воно так виходить по-нашому, а по-москоФсмшг інше діло: по-нашому б то «ворона-т и й» злачиться «з л о д іїй к о в а ти й», а по їх — «с ку-с н и й, с п р и т н и й». Звісно, кожний хрещений народ говорить по-евоєму: в Туреччині — по-турецькому, в Німеччині — по-німецькому; тільки вже наш пречистянський дяк у книжці начитав, що коли вже злодій, то скрізь злодій, і у Німеччині злодій, і у Туреччині злодій; ну, а може, деінде і не так... Бог його святий знає! Ще б щось сказав, бо язик дуже свербить, та цур їм!.. У нас, бач,
уся старшина московська: чи то далеко до пені? Бог з ними!.. Возьмеш, як то кажуть, личком, а оддаси ремінцем!
Я то тілько, знаєш, хотів дещо розчовпать про того Г а р а с ь к а. Одже ж то він уже подавно сказав: що коли вже луципер підцькує кого базграги вірші, то нехай же, каже, наялозить та й «попит premat in annum» 21. Він-to оце сказав, бач, по-литвинській, бо він був собі на лихо литвин, а по-нашому б то воно значиться от що: що, коли вже хто що скумпоновав та й написав, то нехай же куди запровторить так, щоб тільки миші та пацюки про те знали.
Одже ж, щоб не збрехать, я таки іноді на сього Га-раська не дуже-то вважаю... Мені про його і байдуже! Бо інше діло у Литві, а інша річ у Москві. У литвинів, може, колись воно й добре було, а у нас теї погані, віршомазів, стільки наплодилось, як у доброго попа дітей; що якби кожний ховав на дев’ять рік*— що за одну годину пером надрига, то нігде б чоловікові було і кватиру нанять за паперами!
Ви, дурні, я ж кажу, на те та не вважайте;
Людей питайтеся, а свій ви розум майте;
Не вам Гарасько свій указ скомпоновав:
Він сам розумний був, розумним і писав.
Пишіть і на вербі нас грушами трахтуйте,