Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 39)

Я припинила плакати. У моїй голові ти буркнула: «У тебе зараз немає на це часу, Джуліє!» — і я всміхнулася: «Я знаю». І вголос сказала: «Я знаю. Мені тепер усе одно, що думає Роббі, мене не хвилює, що він прожив усе життя, вважаючи, що не зробив нічого поганого — так ото й живуть подібні чоловіки. Та й яка різниця, що він собі думає? Він для мене ніхто. Мені була важлива ти, знала ти чи не знала — і те, що я карала тебе все життя ні за що ні про що. А тепер я навіть не маю змоги вибачитися перед тобою».

Повернувшись до Бекфорда, я зупинила машину на мості, спустилася вниз по вкритих мохом сходинках і пішла над річкою. Був ранок, у повітрі стояла прохолода, здіймався легкий вітерець. Не ідеальний день для купання, але я чекала так довго, і я хотіла бути там, з тобою. То був тепер єдиний спосіб мені наблизитися до тебе, єдине, що мені залишилося.

Я роззулася й постояла на березі в джинсах і футболці. Пішла вперед, нога за ногою. Я заплющила очі, тихо ахнула, коли мої ноги занурилися у прохолодний мул, але я не зупинилася. Я йшла далі, і коли вода зімкнулася над моєю головою, я з жахом зрозуміла, що це приємно. Справді.

Кров проступала крізь пов’язку на руці Марка. Він не надто постарався зупинити кров і, хоч як не стримував себе, все одно щосили стискав кермо. Щелепа у нього нила, і виразний, сліпучий біль пульсував за очима. Лещата повернулися і знову здавили скроні; Марк відчував, як кров проштовхується судинами в голові, майже чув потріскування черепа. Двічі йому доводилося зупиняти машину на узбіччі, бо його нудило.

Він уявлення не мав, куди тікати. Спочатку їхав на північ, знову до Единбурга, але на півдорозі передумав. Чи не чекатимуть, що він саме так і їхатиме? Може, на в’їзді в місто будуть блокпости, прожектори в обличчя, грубі руки, що тягтимуть його з машини, тихі голоси, які шепочуть: «далі буде ще гірше»? Набагато гірше. Він розвернувся на інший шлях. Він не міг думати, коли в нього так розколювалася голова. Він мав зупинитися, віддихатися, усе обміркувати. Він звернув із шосе і поїхав у бік моря.

Усе, чого він боявся, ставало дійсністю. Він бачив, як майбутнє розгортається перед ним, він прокручував у свідомості його знову й знову: поліція біля дверей, журналісти, які вигукують запитання до нього, коли його тягнуть до машини з накритою ковдрою головою. Вікна вставлено нові — і їх знову поб’ють. Написи на стінах, екскременти, вкинуті у поштову скриньку. Суд. О Боже, суд. Обличчя його батьків, коли Ліна виголошує свої звинувачення, запитання суду: коли, де, скільки разів? Ганьба. Вирок. Тюрма. Усе, про що він попереджав Кейті, усе, що, як він тоді сказав їй, чекає там на нього. Він не переживе цього. Він сам сказав їй, що він цього не переживе.

Тієї п’ятниці ввечері у червні він на неї не чекав. Вона мала йти кудись на день народження, що від нього ніяк не могла відкрутитися. Він згадав, як відчинив двері, відчуваючи приплив задоволення, яке він завжди діставав, дивлячись на неї. А потім побачив її обличчя. Тривожне, підозріле. Його бачили ввечері на шкільній автостоянці за розмовою з Нел Ебботт. Про що вони говорили? Чому він говорив з Нел узагалі?

— Мене бачили? Хто? — здивувався він: думав, що вона ревнує.

Кейті відвернулася, потираючи рукою потилицю, як вона робила, коли нервувала чи соромилася.

— Kей? У чому річ?

— Вона знає, — тихо сказала Кейті, не дивлячись на нього, і земля під його ногами розступилася, кидаючи його в порожнечу. Він схопив її за руку, розвертаючи обличчям до себе.

— Я думаю, що Нел Ебботт знає.

І тут усе й посипалося — те, про що вона брехала йому, приховувала від нього. Ліна ось уже кілька місяців знала, брат Кейті теж.

— Господи! Господи, Кейті, як ти могла мені цього не сказати? Як ти могла… Господи!

Він ніколи раніше не кричав на неї, він бачив, яка вона перелякана, нажахана й засмучена, і все ж не міг стриматися.

— Ти розумієш, що вони зроблять зі мною? Ти, бля, розумієш, як це — сідати до в’язниці як сексуальний злочинець?

— Ти не злочинець! — плакала вона.

Він знову схопив її (і відчув приплив бажання, навіть зараз, одночасно із соромом за це).

— Але я — злочинець! Саме такий. Ти мене таким зробила!

Він сказав Кейті, щоб ішла геть, але вона відмовилася. Вона просила, благала. Вона поклялася йому, що Ліна ніколи не розповість. Ліна ніколи нікому нічого про це не скаже. «Ліна любить мене, вона ніколи б не завдала мені болю.» Вона переконала Джоша, що все уже скінчено, що нічого такого й не було, що нема про що хвилюватися, а якщо він розповість, то розіб’є серце батькам. А Нел?

— Я навіть не впевнена, чи вона знає, — промовила Кейті. — Ліна казала, що вона могла щось випадково почути… — вона затихла, і він по очах бачив: то була неправда. Він не міг повірити їй, не міг повірити жодному її слову. Цій красуні, яка причарувала, зачаклувала його, не можна довіряти.

Усе скінчено, сказав він їй і, побачивши, як вона перемінюється на лиці, випручався з її обіймів, відштовхнув, спочатку легенько, потім сильніше.

— Ні! Послухай, послухай мене! Мені не можна бачити тебе більше, отак не можна. Не взагалі не можна, розумієш? Це кінець. Цього ніколи не було. Нічого між нами немає — і ніколи не було!

— Будь ласка, Марку, не кажи такого, будь ласка! — Вона ридала так сильно, що ледве дихала, і його серце розривалося. — Будь ласка, не кажи такого. Я кохаю тебе…

Він відчув, що втрачає силу, він дозволив їй себе пригорнути, поцілувати, він відчув, що рішучість залишає його. Вона притулилася до нього, і він раптово, чітко відчув на собі інший дотик: чоловічі тіла навалюються на його розбите, покалічене, зґвалтоване тіло; він побачив цей образ і намагався прогнати його від себе.

— Ні! Ні! Ти хоч трохи собі уявляєш, що ти наробила? Ти зламала моє життя, розумієш? Коли це випливе нагору — коли ця сука донесе в поліцію — а вона донесе — моє життя скінчиться. Ти знаєш, що роблять з такими, як я, у в’язниці? Ти знаєш, чи не так? Як ти думаєш, я це переживу? Ні. Моє життя буде скінчене! — він побачив страх і біль на її обличчі й додав: — І це станеться через тебе.

Коли її тіло виловили із затону, Марк карав себе. Кілька днів він насилу міг встати з ліжка, і все одно мав іти в люди, до школи, і бачити там її порожній стілець, горе на обличчях її друзів і батьків, а при цьому не виказувати власного. Він, той, хто найбільше любив її, не міг сумувати за нею так, як вона на те заслуговувала. Йому не можна було сумувати так, як він на те заслуговував, тому що, хоча він карався за сказане їй у гніві, але він знав, що насправді не винен у тому. Він ні в чому не винен — як це може бути? Хіба людина вільна в тому, кого кохати?

Марк почув глухий удар і підскочив, виїхав на середину дороги, потім вирівнявся і з’їхав до узбіччя, посипаного гравієм. Подивися у дзеркало заднього огляду. Він думав, що налетів на щось, але там нічого не було, тільки порожній асфальт. Він глибоко зітхнув і знову стиснув кермо, скривившись від болю в руці. Він увімкнув радіо, виставив звук на максимум.

Він досі не уявляв, що робити з Ліною. Його першою думкою було поїхати на північ в Единбург, лишити автомобіль на стоянці, а потім — поромом на континент. Вони знайдуть її доволі скоро. Ну знайдуть колись урешті-решт. Може, йому від того й жахливо, але він повинен був постійно нагадувати собі: це не його вина. Вона накинулася на нього, а не навпаки. І коли він відбивався, захищався, вона просто знову й знову накидалася на нього, кричала, дряпала, запускала в нього пазурі. Він упав, розпластався на підлозі в кухні, торба відлетіла в інший куток. І з неї випав, немов за велінням божества, із хворобливим почуттям гумору, той браслет. Браслет, який він витяг зі столу Гелен Таунсенд, оця річ, наділена силою, якою він іще до ладу не зрозумів, як скористатися, ковзнула по підлозі між ними.

Ліна подивилася на нього, як на прибульця. Обличчя в неї було таке, неначе той браслет засвітився зеленим криптонітом[5]. А потім розгубленість минула, і вона знову насіла на нього, тільки тепер уже з кухонними ножицями в руці, і вона розмахувала цією зброєю перед його лицем, шиєю, зовсім не жартуючи. Він підняв руки, захищаючись — і вона різонула його по руці. Тепер ця рана потужно, швидко запульсувала в ритмі його серця.

Бум, бум, бум. Він знову перевірив задній огляд — нікого позаду — і натиснув на гальма. Почувся огидний, приємний глухий звук биття її тіла об метал, і знову стало тихо.

Він знову відвів машину на узбіччя, уже не для того, щоб блювати, а щоб поплакати. Над собою, над своїм розбитим життям. Він ридав, здригався від досади й відчаю, він знову й знову бив правою рукою по керму, доки вона заболіла так само, як і ліва.

Кейті було п’ятнадцять років і два місяці, коли вони вперше переспали. Ще десять місяців — і це було б законно. Їхнє особисте життя тоді було б недоторканне — принаймні з точку зору закону. Могло б бути, що в нього б дорогою з роботи кидалися камінням, що хтось обзивав би його поганими словами, але він міг би жити з цим. Вони могли б жити з цим. Сука-блядь, лише десять місяців! Вони повинні були почекати. Він мав би наполягти на тому, щоб чекати. Це Кейті не терпілося, це Кейті не могла втриматися, саме Кейті наполягала на цьому, хотіла віддатися йому, немає сумніву. А тепер її немає, а він має за це заплатити.