Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 41)

— Блядь. Блядь!

— Годі.

— Він повернувся, побачив побиті вікна й дійшов слушного висновку: що Ліна Ебботт сказала нам дещо.

— А що потім — він пішов до неї додому, забрав її і привів до себе?

— Та звідки, нахрін, мені знати? — гаркнув Шон. — Це ми винні. Ми мали стежити за будинком, за нею… Через нас вона зникла.

Поліцейський — не той, якого я зустріла раніше — хотів зайти в дім зі мною. Він був молодий, може, років двадцяти п’яти, а з таким гладеньким ангельським обличчям здавався зовсім хлопчиком. Хоч який він був добрий, я наполягла, щоб він пішов. Я не хочу бути наодинці з чоловіком у будинку, незалежно від того, наскільки в нього безневинний вигляд.

Я пішла нагору й набрала собі ванну. Вода, вода, кругом вода. У мене не було великого бажання знову занурюватись у воду, але я не знала кращого способу відігрітися. Я сіла на край ванни, закусивши губу, щоб не цокотіти зубами, із телефоном у руці. Я набирала Ліну знову й знову, і далі чула її веселий голос, такий легкий, яким вона ніколи не говорила зі мною: «Залишіть, будь ласка, голосове повідомлення…»

Коли ванна наповнилася наполовину, я влізла туди, стиснувши зуби від паніки, серце в мене калатало. Усе гаразд, усе гаразд, усе гаразд. Ти так казала. Тієї ночі, коли ми були тут разом, коли ти поливала мене гарячою водою, заспокоювала мене. Усе гаразд, ти казала. Усе гаразд, Джуліє. Усе добре. Це було, звичайно, не так, але ж ти не знала. Ти думала, що в мене просто був жахливий день: мене висміювали, принижували, мені відмовив хлопчисько, у якого я закохана. І врешті-решт у мелодраматичному акті я пішла на Затон Утоплениць топитися.

Ти розсердилася, бо думала, що я зробила це, аби заподіяти тобі шкоду, щоб ти потрапила в халепу. Щоб мама мене більше любила, навіть більше, ніж раніше. Щоб змусити її відмовитися від тебе. Адже це ж ти була б винна, чи не так? Ти ображала мене, і ти повинна була стежити за мною, а це сталося при тобі, коли ти за мене відповідала.

Я повернула кран ногою і вся занурилась у воду; плечі, шия, голова. Я слухала звуки будинку, спотворені, приглушені, очуднені водою. Раптовий стукіт змусив мене вискочити на холодне повітря. Я прислухалася. Нічого. Мені здалося.

Але коли я знову лягла, то вже була впевнена, що почула рипіння сходів, кроки, повільні й рівні, у коридорі. Я сіла, випросталася, учепившись за край ванни. Знову рипіння. Дверна ручка повертається.

— Ліна? — гукнула я, і голос мій прозвучав по-дитячому, пронизливо, тонко. — Ліно, це ти?

У відповідь — тиша задзвеніла у вухах, і в ній мені почулися голоси.

Твій голос. Як по телефону, як той перший дзвінок. Після нашої сварки на поминках, коли ти поставила оте страшне запитання. Невдовзі після того — може, за тиждень-два — ти зателефонувала пізно вночі й залишила мені повідомлення. Ти була заплакана, твої слова невиразні, голос був ледь чутний. Ти сказала, що хочеш повернутися до Бекфорда, що збираєшся зустріти давнього друга. Ти мала поговорити з кимось, а я тобі нічим не допомогла. Я не думала про це тоді, мені було байдуже.

Тільки тепер я зрозуміла — і здригнулася, незважаючи на теплу воду. Увесь цей час я звинувачувала тебе, а все мало бути навпаки. Ти повернулася побачитися з давнім другом. Ти шукала розради, бо я відцуралася тебе, не хотіла говорити з тобою. І ти пішла до нього. Я підвела тебе, і підводила далі. Я сіла, міцно обхопивши руками коліна, і хвилі горя просто накочувалися на мене: я підвела тебе, я зробила тобі боляче, — а зовсім мене вбиває те, що ти так і не дізналася, чому. Ти все життя намагалася зрозуміти, чому я так ненавиділа тебе, а я тільки й мала, що розказати тобі, що сталося. Тільки й мала, що відповісти на твій дзвінок. А тепер уже пізно.

Почувся інший звук, голосніший — рипіння, шурхіт — і це вже була не фантазія. Хтось ходив будинком. Я вилізла з ванни, вдягнулася якомога тихіше. Це Ліна, казала я собі. Це вона. Це Ліна. Я прокралася верхніми кімнатами, але там не було нікого, у кожному дзеркалі моє перелякане обличчя перекривляє мене. Це не Ліна. Не Ліна.

Та це ж мала бути вона, але де ж? Мабуть, у кухні, напевно, голодна — я піду вниз, знайду її там, коли вона запхне голову в холодильник. Я навшпиньки спустилася сходами, пройшлася коридором, повз двері вітальні. І там краєм ока я побачила оте. Тінь. Фігуру. Хтось сидів на вікні.

Можливо все. Коли ви чуєте цокіт копит, то виглядаєте коня, але не можна скидати з рахунку й зебру. Ні, не можна. Саме тому, коли Шон узяв Келлі оглянути місце події в будинку Гендерсона, мене послали поговорити з Луїзою Віттекер про те «протистояння», яке в неї було з Ліною щойно перед зникненням дівчинки.

Коли я прийшла до Віттекерів, відчинив Джош — напевно, він так завжди робить. І теж, здається, як завжди, він стривожився, коли побачив мене.

— Що сталося? — запитав він. — Ліну знайшли?

Я похитала головою.

— Ще ні. Але не хвилюйся…

Він відвернувся від мене, його плечі опустилися. Я пішла за ним у будинок. Під сходами він повернув до мене обличчя.

— Це вона через маму втекла? — запитав він, почервонівши.

— Чому ти про це питаєш, Джоше?

— Через мою маму їй погано, — відповів він похмуро. — Тепер, коли Ліниної мами не стало, вона звинувачує Ліну в усьому. Це нерозумно. Це така ж моя вина, як і її, але вона звинувачує її в усьому. І тепер Ліна пішла, — сказав він, підвищивши голос. — Вона пішла!

— З ким ти розмовляєш, Джоше? — гукнула згори Луїза. Син на це нічого не сказав, так що відповіла я.

— Це я, місіс Віттекер. Сержант Морґан. Можна, я підійду до вас?

Луїза була вдягнена в сірий спортивний костюм, який бачив кращі дні. Її волосся було зібране ззаду, обличчя потемніле.

— Він злий на мене, — сказала вона замість привітання. — Він звинувачує мене в тому, що Ліна втекла. Він вважає, що це я винна.

Я піднялася до неї сходами.

— Він звинувачує мене, я звинувачую Нел, я звинувачую Ліну, і отак по колу й ходимо.

Я зупинилася у дверях спальні. У кімнаті не було нічого, крім порожнього, без постелі, ліжка, порожньої шафи. На бузкових стінах лишалися сліди квапливо відліпленої липкої стрічки. Луїза втомлено всміхнулася.

— Заходьте, я майже закінчила.

Вона опустилася на коліна, повертаючись до тої справи, яку я, напевно, перервала: вона складала книжки в картонні коробки. Я присіла поруч із нею, щоб допомогти, але не встигла я взяти першу книжку, як вона твердо зупинила мене.

— Ні, дякую. Я воліла б зробити це сама.

Я встала.

— Я не хочу бути неввічливою, — сказала вона. — Я просто не хочу, щоб інші люди торкалися її речей. Це нерозумно, чи не так? — сказала вона, дивлячись на мене блискучими очима. — Але я хочу, щоб їх не займав ніхто, крім неї. Я хочу, аби щось лишилося від неї на обкладинках, на постелі, на гребінці… — вона зупинилася і зробила глибокий вдих. — Я, здається, не дуже рухаюся вперед. Ні йду вперед, ні залишаю щось позаду…

— Я не вважаю, що хтось буде очікувати цього від вас, — сказала я тихо. — Не…

— Не зараз? Отже, в якийсь момент я почуватимуся не так, як зараз. Але люди, здається, не розуміють, що я не хочу почуватися по-іншому. Як я можу не почуватися так? Моя печаль — це правильно. Вона… не заважка, вона не руйнує мене. Мій гнів чистий, він зміцнює мене. Ну… — вона зітхнула. — Тільки тепер мій син думає, що я відповідальна за зникнення Ліни. Іноді я гадаю, чи він не думає, що я штовхнула Нел Ебботт із тієї скелі, — вона схлипнула. — Хай там як, а він вважає, що я винна, що Ліна залишилася отак. Без матері. Самотньою.

Я стояла посеред кімнати, акуратно склавши руки, щоб нічого не чіпати. Наче я на місці злочину й не хочу нічого порушувати.

— Вона без матері, — сказала я, — але чи без батька? Ви правда вважаєте, що Ліна не знає, хто її батько? Ви не знаєте, вони з Кейті ніколи не говорили про це?

Луїза похитала головою:

— Я впевнена, що вона не знає. Так завжди говорила Нел. На мою думку, це дивно. Як багато батьківських рішень Нел, це не тільки дивно, а й безвідповідально: я маю на увазі, а раптом якась генетична проблема, хвороба чи що? І це несправедливо стосовно Ліни в будь-якому разі — не дати дитині навіть можливості дізнатися, хто її батько. Коли я тиснула на неї — а я тиснула на неї ще тоді, коли ми були у кращих стосунках — вона казала, що то була пригода на одну ніч, коли вона вперше приїхала до Нью-Йорка. Вона стверджувала, що не знає його прізвища. Коли я потім подумала про це, то зрозуміла, що це, напевно, брехня, тому що я бачила фотографію Нел, коли вона щойно в’їхала у свою першу квартиру в Брукліні: а там футболка в неї вже на животі напинається…

Луїза перестала складати книжки. Вона похитала головою.

— Так що в цьому сенсі Джош має рацію. Вона сирота. Немає рідні, крім тітки. Чи я більше нікого не знаю. А коханці… — Вона пригнічено посміхнулася. — Нел одного разу сказала мені, що вона спить лише з одруженими чоловіками, тому що вони скромні й невибагливі, вони дають їй жити своїм життям. Її романи були таємними. Я ніколи не сумнівалася, що чоловіки в неї були, але вона ніколи не розповідала подробиць, нічого не демонструвала. Її бачили лише саму. Зовсім одну чи з дочкою, — вона злегка зітхнула. — Єдина людина, думаю, до якої Ліна виявляє хоч трохи симпатії — це Шон. — Вона злегка зашарілася, коли вимовила його ім’я, навіть трохи відвернулася від мене, ніби сказала щось зайве.