Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 33)

— Ні, ні. Лишайся тут. Я зроблю.

Біля дверей він озирнувся до неї.

— Ти позбулася його? Цього сміття? — спитав він знову. Гелен кивнула. Повільно, відчуваючи напругу в грудях і задерев’янілість ніг, пішов униз сходами на кухню. Наповнив чайник і сидів за столом, із важким серцем. Ніколи ще не було, щоб Гелен йому брехала, але він був абсолютно впевнений, що цього разу вона сказала неправду.

Можливо, він мав був розлютитися, але переважно він був злий на Шона, тому що це була його помилка — привести її туди. Гелен навіть не мала би бути в цьому будинку! Вона має бути вдома, у ліжку свого чоловіка. І він не мав опинятися в такій принизливій ролі — у ролі прибиральника за своїм сином. І в неделікатній ситуації — коли спав у сусідній кімнаті зі своєю невісткою. Шкіра на його руці засвербіла під пов’язкою, і він, забувшись, почухав її.

І все ж, якщо бути чесним, і він завжди намагався таким бути, то хто він такий, щоб критикувати свого сина? Він згадав, як воно — бути молодим, коли тобою крутить біологія. Він зробив для себе поганий вибір, і йому й досі було за це соромно. Вибрав красуню — слабку, егоїстичну красуню, жінку, якій не вистачало самоконтролю практично ні в чому. Ненаситну жінку. Вона пішла самовбивчим шляхом, і єдине, що дивувало його тепер, коли він над тим замислювався — це те, як довго він це терпів. Патрік розумів те, чого так і не усвідомила Лорен — скільки разів вона була небезпечно близька до загибелі.

Він почув тупіт на сходах і озирнувся. Гелен стояла у дверях, досі в піжамі, боса.

— Тату? З вами все гаразд?

Він звівся на ноги, готовий зробити чай, але вона поклала руку йому на плече.

— Сідайте. Я заварю.

Він вибрав погано один раз, але не другий. Адже Гелен обрав він. Дочка колеги, тиха, проста й працьовита: він одразу побачив, що ця буде стійка, любляча й вірна. Шона довелося умовляти. Він закохався у жінку, з якою познайомився, коли ходив у стажерах, але Патрік розумів, що це не триватиме довго, і коли все затяглося довше, ніж мало бути — він поклав цьому край. Тепер він дивився на Гелен і розумів: він зробив хороший вибір для свого сина: Гелен була прямолінійна, скромна, розумна — їй геть нецікаві подробиці життя зірок і плітки, якими, як видається, живиться більшість жінок. Вона не витрачає час на телевізор чи романи, вона працює і не скаржиться. З нею легко, вона швидко всміхається.

— Будь ласка. — Вона всміхнулася йому зараз, передаючи чай. — Ой! — Вона різко вдихнула крізь зуби. — Воно має поганий вигляд.

Вона дивилася на його руку, яку він почухав і відірвав пов’язку. Шкіра під пластирем почервоніла й набрякла, рана була темна. Гелен принесла теплу воду, мило, антисептик, свіжі бинти. Вона обробила рану й знову перев’язала йому руку, і, коли вона скінчила, він потягнувся до неї й поцілував її в губи.

— Тату! — сказала вона й лагідно його відсторонила.

— Вибач, — сказав він. — Вибач.

Сором повернувся, він тепер його просто переповнював — і гнів теж.

Жінки принижували його не раз. Спочатку Лорен, потім Джинні й так далі. Але не Гелен. Звичайно, не Гелен? А все ж вона збрехала йому сьогодні. Він бачив це на її обличчі, на її відкритому обличчі, що не звикло до обману, і він здригнувся. Він знову подумав про сон, про Лорен, яка переверталася у воді; історія повторюється, тільки жінки дедалі гіршають.

Джинні сказала: час уже щось із цим усім робити.

— Легко тобі казати, — відповіла Нікі. — Ось і ти іншої заспівала, чи не так? Раніше я, бачте, повинна була тримати язика за зубами заради мого ж таки захисту. Тепер ти кажеш мені, щоб я кидала застереження на вітер?

Джинні нічого на це не сказала.

— Ну, хай там як, а я намагалася. Ти ж знаєш, я пробувала. Я показувала в правильному напрямку. Я ж залишила сестрі повідомлення, правда? І то вже не моя вина, що ніхто мене не слухає. О, це занадто тонко, еге ж? Занадто тонко! Ти хочеш, щоб я тут ходила й на все горло про це кричала? Подивися, куди тебе завели розмови!

Вони вже сперечалися про це всю ніч.

— Це не моя вина! Ти не можеш сказати, що я винна. Я ніколи не хотіла, щоб у Нел Ебботт були неприємності. Я сказала їй, що я знала, та й усе. Ніби ти мені про це казала. Тебе взагалі не перебалакаєш. Навіть не знаю, чому я взагалі морочу собі голову з тобою!

Джинні починала діяти їй на нерви. Вона просто не замовкала. І найгірше, ну, не найгірше, найгірше — це те, що вона ні хріна не спить останнім часом — а на другому місці було те, що сестриця, можливо, має рацію. Нікі знала це з самого початку, з того першого ранку, коли, сидячи біля вікна, вона відчула: ось іще одна. Ще хтось купатися пішов. Вона подумала про це тоді; вона навіть думала, чи не поговорити з Шоном Таунсендом. Але слушно притримала язика: вона бачила, як він відреагував, коли вона згадав про його матір, як загарчав від гніву, як з нього впала машкара люб’язності. Він був сином свого батька врешті-решт.

— Так із ким же? Із ким, дівчисько? Із ким мені говорити? Не з поліціянткою. Навіть не пропонуй. Вони всі однакі! Вона піде прямо до свого шефа, а то ж як? Не з поліціянткою, то з ким же? Із сестрою Нел? Сестра в Нікі особливої впевненості не викликала. А от дівчинка — вона інакша. Вона ж лише дитина, мовила Джинні, але Нікі відказала: «Ну й що? У неї в одному мізинці більше рішучості й наполегливості, ніж у половини людей у цьому місті».

Так, вона буде говорити з дівчинкою. Тільки вона ще не знала, що ж їй сказати.

У Нікі ще були сторінки з книжки Нел. Ті, над якими вони працювали разом. Вона може показати їх дівчинці. Вони були надруковані, не написані від руки, — але, звичайно, Ліна впізнає слова її матері, її стиль? Звичайно, вони не все робили так, як вважала Нікі. Це було однією з причин, чому вони припинили спільну роботу. Мистецькі розбіжності. Нел пішла геть роздратована й сказала, що якщо Нікі не може сказати правди, то вони просто гають час, утім, що вона знає правду? Усі вони просто розповідають історії.

— Ти ще тут? — спитала Джінні. — Я думала, ти збираєшся поговорити з дівчинкою.

А Нікі відповіла:

— Добре. Притримай там свою перуку. Поговорю. Тільки пізніше. Я зроблю це, коли буду готова.

Іноді їй хотілося, щоб Джинні заткнула пельку, а іноді вона найдужче хотіла б, щоб сестра сиділа з нею тут, у кімнаті, дивилася з нею у вікно. Їм би постаріти разом, діючи як слід на нерви одна одній, а не сваритися в ефірі, як оце зараз.

Нікі була б рада уявляти Джинні не такою, якою вона її бачила, коли та востаннє прийшла до цієї квартири. Це було лише за кілька днів до того, як Джинні залишила Бекфорд назавжди, і вона була бліда від шоку й тремтіла від страху. Вона прийшла й сказала Нікі, що її викликав до себе Патрік Таунсенд. Він сказав Джинні, що якщо та й далі говоритиме те саме, що раніше, якщо й далі ставитиме ті самі запитання й намагатиметься зруйнувати його репутацію, то він подбає, аби вона постраждала. «Не від мене, — сказав він, — не буду я об тебе бруднитися. Я підряджу когось на брудну роботу. І не одного. Я організую, щоб їх було кілька — і по черзі. Ти ж розумієш, я знаю людей, чи не так, Джин? Ти ж не сумніваєшся, що я знаю людей, які б радо таке зробили, еге ж, дівчинко?»

Джинні стояла просто в цій кімнаті й узяла з Нікі обіцянку, клятву, що та нікому не розповість і нічого з цього приводу не робитиме.

— Ми нічого не можемо зробити зараз. Краще б я нічого тобі не казала…

— А як же… хлопець?.. — сказала Нікі. — А з ним що робитимеш?

Джинні витерла сльози з очей.

— Я знаю. Я розумію. Мені погано навіть від самої думки про це, але ми просто мусимо залишити його. Будь спокійна, нічого не кажи. Тому що те, чим Патрік погрожував мені, Нікі, він готовий зробити і з тобою. Він словами не розкидається.

Джинні поїхала через два дні. Вона не повернулася.

Скажи чесно. Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося?

Я прокинулася із цим голосом у голові. Це було в середині дня. Я не можу спати вночі, цей будинок гойдається, як човен, і звук води оглушливий. Удень це чомусь не так важко.

Хай там як, а я, напевно, заснула, тому що прокинулася з голосом у голові, який питав: Хіба тобі хоч на трохи це не сподобалося? Чи, може, не «сподобалося», а «було приємно»? Чи «хотілося»? Не можу зараз згадати. Я тільки пам’ятаю, як висмикнула руку з твоєї руки й занесла для удару — і вираз твого спантеличеного обличчя.

Я попленталася коридором у ванну і ввімкнула душ. Я надто втомилася, щоб роздягатися, так що я просто сиділа там, тоді як ванна кімната наповнювалася парою. Потім я вимкнула воду, пішла до раковини й умилася. Коли я підняла голову, то побачила, як на запітнілому дзеркалі проступили дві літери: «Л» і «С». Я так злякалася, що скрикнула. Я почула, як відчинилися двері в Ліни, як вона постукала до ванної.

— Що там? Що у вас відбувається, Джуліє?

Я сердито відчинила двері.

— Що ти робиш?! — запитала я. — Що ти намагаєшся зробити зі мною?

Я показала на дзеркало.

— Що? — Вигляд у неї був роздратований. — Що таке?

— Ти дуже добре знаєш, Ліно. Я не знаю, що ти собі думаєш, що намагаєшся зробити, але…

Вона розвернулася до мене спиною й пішла, сказавши:

— Господи, ну ви й ненормальна!

Я стояла, дивлячись на ті літери. Я не вигадую, вони, безумовно, там були: «Л. С.». Такі штуки ти робила весь час: залишала мені написи від привидів на дзеркалі чи малювала маленькі пентаграми червоним лаком для нігтів на моїх дверях. Ти робила це, щоб налякати мене. Ти любила зводити мене з глузду, і, мабуть, розповідала їй про це. Певно, що розповідала — от і вона тепер це робить.