Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 35)

Я подумала, як дивно, що батьки вважають, ніби знають своїх дітей, розуміють своїх дітей. Хіба вони не пам’ятають, які були у вісімнадцять, п’ятнадцять чи дванадцять років? Можливо, наявність дітей змушує забути, як бути дитиною. Я пам’ятаю тебе в сімнадцять років і себе в тринадцять, і я абсолютно впевнена, що наші батьки не мали ані найменшого уявлення про те, які ми.

— Я збрехала їй, — голос Ліни зламав мій хід думок. Вона не рухалася, і далі дивилася на воду.

— Кому збрехала? Кейті?

Вона похитала головою.

— Луїзі? Про що?

— Немає сенсу казати їй правду, — сказала Ліна. — Зараз немає. Про мене, хай хоч мене звинувачує. Принаймні я близько. Їй потрібно на когось звалити всю свою ненависть.

— Що ти маєш на увазі, Ліно? Про що ти?

Ліна подивилася на мене своїми холодними зеленими очима, і вона мала старший вигляд, ніж раніше. Була така, як ти того ранку, коли витягла мене з води. Змінена, втомлена.

— Я не погрожувала нікому розказати. Я ніколи не зробила б їй такого. Я любила її. Ніхто з вас, здається, не розуміє, як це, ви наче взагалі не знаєте, що таке любов. Я б заради неї що завгодно зробила.

— Коли не ти погрожувала їй, то…

Здається, я зрозуміла відповідь до того, як вона її вимовила.

— Це була мама, — сказала вона.

У кухні стало холодніше; якби я вірила в духів, то сказала б, що ти приєдналася до нас.

— Ми справді сперечалися, як я казала. Я не хотіла, щоб вона бачилася з ним. Вона сказала, що їй байдуже, що я думаю, їй немає різниці. Сказала, що я ще не дозріла, щоб зрозуміти, як це — бути у реальних стосунках. Я обізвала її повією, а вона мене — целкою. Дійшло майже до бійки. Дурної, жахливої. Коли Кейті пішла, я зрозуміла, що мама була у своїй кімнаті, прямо за стінкою двері — я думала, її не було вдома. Вона почула все. Вона сказала мені, що має поговорити з Луїзою про це. Я вмовляла її такого не робити, я сказала, що це поламало б усе життя Кейті. То, сказала вона, може, краще поговорити з Гелен Таунсенд, адже врешті-решт саме Марк чинить погано, а Гелен його начальниця. Вона сказала: може, тоді його звільнили б, але не нашкодили репутації Кейті. Я сказала їй, що це нерозумно, і вона зрозуміла, що це так. Вони ж не зможуть просто його звільнити — має бути офіційна заява. Влізе поліція. Дійде до суду. Буде розголос. І навіть якщо імені Кейті не буде в газетах, її батьки дізнаються, і вся школа знатиме… Таке не може залишатися таємним.

Вона зробила глибокий вдих, повільно видихнула.

— Я мамі тоді казала: Кейті радше готова буде померти, ніж пройти через таке.

Ліна потяглася до вікна, відчинила його, потім порилася в кишені своєї капюшонки й витягла пачку цигарок. Закурила й випустила дим у повітря.

— Я благала її. Я серйозно — саме благала — і мама сказала мені, що має подумати про це. Сказала, що я маю переконати Кейті припинити бачитися з ним, що цей роман — це зловживання службовим становищем, і такого бути не повинно. Вона пообіцяла мені, що наразі вона нічого не робитиме, дасть мені час переконати Кейті. — Вона загасила ледь запалену цигарку об підвіконня й викинула у воду.

— Я повірила їй. Я довіряла їй, — вона подивилася на мене знову. — Але потім днів за два по тому я побачила маму на шкільній автостоянці: вона розмовляла з містером Гендерсоном. Я не знаю, про що вони говорили, але розмова була не дружня, і я розуміла, що, напевно, мені треба сказати про це Кейті, про всяк випадок, щоб вона знала й була готова… — її голос затремтів, вона сковтнула. — Вона загинула через три дні.

Ліна шморгнула й витерла ніс тильним боком долоні.

— Річ у тому, що коли ми говорили про це потім, мама клялася, що навіть не згадувала про Кейті з Марком Гендерсоном. Сказала, що вони сперечалися про мене, про ті проблеми, які в мене були в класі.

— Так… Ліно, стривай, я не розумію. То ти кажеш, що твоя мама не погрожувала їм розголосом?

— Я й сама так і не зрозуміла. Вона клялася, що нічого не сказала, але вона почувалася винною, я бачила. Я знала, що це моя вина, але поводилася так, наче це все вона винна. Вона перестала купатися в річці, і вона стала одержима тим, щоб говорити правду, вона весь час тільки й говорила, як неправильно боятися подивитися правді в очі, як погано не дати людям дізнатися правду, говорила й говорила про це…

(Я не була впевнена, чи це химерно, чи цілком правдиво й послідовно. Ти не казала правди, ти ніколи такого не робила — твої історії не були правдою, вони були твоєю правдою, були тобою продумані. Чи мені не знати. Я перебувала на брудному боці твоєї правди велику частина свого життя.)

— Але вона цього не зробила, ні? Вона ніколи нікому не говорила, не писала про Марка Гендерсона, у своїй… історії про Кейті, там немає жодної згадки про нього.

Ліна похитала головою.

— Ні, бо я б їй не дала. Ми сварилися і сварилися, і я все казала їй, що була б рада побачити цей шматок лайна за ґратами, але це розбило б серце Кейті. І це означало б, що вона зробила те, що вона зробила, марно, — вона сковтнула. — Я маю на увазі, я знаю. Я знаю, що Кейті зробила дурницю, блядь, абсолютно безглуздо вчинила, але ж вона померла, щоб захистити його. І якби ми пішли в поліцію, це означало б, що її смерть нічого не означає. Але мама просто продовжувала говорити про правду, про те, як це безвідповідально — просто лишити все як є. Вона була… Я не знаю.

Вона звела очі на мене, її погляд був такий самий холодний, як той, яким вона дивилася на Луїзу, і сказала:

— Ви дізналися б про це все, Джуліє, якби хоч раз поговорили з нею.

— Ліно, вибач, я дуже шкодую про це, але досі не розумію, чому…

— Знаєте, звідки мені видно, чи моя мати вбила себе? Знаєте, звідки я знаю точно? — я похитала головою. — Тому що в той день, коли вона померла, ми посварилися. Почалося через дрібниці, а закінчилося на Кейті — як і все. Я кричала на неї, називала її поганою матір’ю і казала, що якби вона була хорошою матір’ю, то вона могла б допомогти нам, допомогти Кейті, і тоді нічого такого не сталося б. І вона розповіла мені, що вона намагалася допомогти Кейті, що вона одного разу бачила, як вона верталася додому пізно, і зупинилася, запропонувала підвезти її. Сказала, що Кейті була дуже засмучена і не зізнавалася, чому, і мама сказала: «Ти не маєш проходити через це самостійно. Я можу тобі допомогти. І твої мама й тато можуть допомогти тобі». Коли я запитала її, чому вона ніколи не казала мені про це, вона не пояснила. Я запитала її, коли це сталося, і вона сказала, серед літа — двадцять першого червня. Кейті пішла на затон у ту ніч. Саме мама безглуздо підштовхнула її за межу, сама того не розуміючи. Ну а Кейті, виходить, штовхнула за межу маму…

Хвиля смутку накрила мене з такою силою, що мені здалося, ніби я впаду зі стільця. Це правда, Нел? Після всього цього ти дійсно стрибнула, і ти зробила це, бо почувалася винною, була у відчаї. Ти була у відчаї, тому що не мала до кого звернутися — не до розгніваної, засмученої дочки і, звичайно, не до мене, бо ти розуміла: якщо зателефонуєш — я не відповім. Ти була в розпачі, Нел? Ти стрибнула?

Я відчувала, як Ліна дивиться на мене, і розуміла, що вона бачить мій сором і те, що я врешті-решт усе зрозуміла — усвідомила й свою провину. Але в її обличчі не було ні переможності, ні задоволення, вона просто була дуже втомлена.

— Я не казала цього всього поліції, бо не хочу, щоб хтось про це знав. Я не хочу, щоб її звинувачували — на додачу до того, що вже є, не хочу. Вона робила це не з ненависті. І вона чимало страждала, чи не так? Вона страждала через те, через що страждати не повинна, адже це не її вина. Не її і не моя, — вона злегка сумно всміхнулася мені. — І не ваша. І не Луїзи, ні Джоша. Ми всі не винні.

Я спробувала обійняти її, але вона відштовхнула мене.

— Ні, — сказала вона. — Будь ласка, я просто… — Вона затихла. Підняла голову. — Мені треба побути самій. Просто трохи піду прогуляюся.

Я її відпустила.

Нікі зробила, як сказала їй Джинні, — пішла поговорити з Ліною Ебботт. Стало прохолодніше, повіяло ранньою осінню, так що вона закуталась у своє чорне пальто, всунула ті сторінки у внутрішню кишеню й пішла до Млина. Але, опинившись там, вона побачила біля будинку й інших людей, а в юрбі їй бути не хотілося. Особливо після того, що сказала ця Віттекер: мовляв, вона дбає тільки про гроші й наживається на чужому горі людей — і це було повною неправдою. Вона ніколи не шукала саме цього — коли б люди тільки слухали. Вона трохи постояла під будинком, подивилася, але ноги в неї боліли, а в голові гуло — тож вона розвернулася і пішла додому. Іноді вона почувалася на свій вік, інколи на вік своєї матері. Сил на цей день у неї не було, вона не була готова до боротьби. Повернувшись до своєї кімнати, вона задрімала у своєму кріслі, потім прокинулась і подумала: а чи не побачила вона, як Ліна прямує до затону — але, може, це був сон або передчуття. Пізніше, однак, набагато пізніше, у темряві, вона вже не сумнівалася, що бачила цю дівчинку, яка, мов привид, ішла через площу, як цілеспрямований привид, трохи погойдуючись на ходу. Нікі відчувала, де перед нею розступалося повітря, чула гудіння її енергії аж у своїй темній кімнатчині — і ця сила її підняла, скинула геть прожиті роки. У цієї дівчинки була місія. У її животі горів вогонь — то була небезпечна дівчина. До такої не підходь.