Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 25)

Мені ж здавалося, що опис Луїзи, де Ліна ревла, як поранений звір, погано поєднується із зазвичай стриманою й іноді отруйно-саркастичною дівчиною, з якою ми зіткнулися. Мені було дивно, що її реакція на смерть подруги була настільки екстремальною, нутряною, коли її реакція на смерть матері настільки стримана. Чи можливо, що на Ліну настільки вплинуло горе Луїзи, переконання Луїзи, що Нел винна у смерті Кейті — що Ліна й сама в це повірила? Моєю шкірою побігли мурашки. Це не здається ймовірним, але що, коли, як і Луїза, Ліна звинувачувала свою матір у смерті Кейті? А раптом вона вирішила зробити щось через це?

Ну чому дорослі завжди запитують не про те? Таблетки. Розносилися з тими таблетками тепер. Та ті тупорилі таблетки для схуднення — я вже й забула, що купувала їх, це було так давно. А тепер вони вирішили, що ПІГУЛКИ — ЦЕ ВІДПОВІДЬ НА ВСЕ, і тому я мала піти в поліцейський відділок — із Джулією, яка тепер мій відповідальний дорослий. Сміхота. Вона, я б сказала, найменш придатна з усіх можливих дорослих у цій конкретній ситуації.

Вони повели мене в кімнату в глибині поліцейського відділку, не схожу на ту, що показують по телевізору, то був просто собі офіс. Ми всі сиділи за столом і ця жінка — сержант Морґан — ставила запитання. Здебільшого вона. Шон теж запитував дещо, але переважно вона.

Я сказала правду, що купила таблетки з маминої картки, бо Кейті попросила мене, і ніхто з нас не мав жодного уявлення, що вони для нас шкідливі. Чи принаймні я не знала, а якщо Кейті знала — то вона нічого мені про це не казала.

— Щось ти не дуже переймаєшся, — сказала сержант Морґан, — що вони, можливо, вплинули на негативний стан свідомості Кейті в кінці її життя?

Я мало не прикусила язик.

— Ні, — сказала я їй. — Цим я не переймаюся. Кейті зробила те, що вона зробила, не через якісь там таблетки.

— То чому ж?

Я мала знати, що вона до цього прискіпається, так що говорила й далі.

— Та вона, напевно, так уже багато їх не пила. Трохи, — може, чотири чи п’ять. Порахуйте таблетки, — сказала я Шонові. — Я впевнена, що в замовленні було тридцять п’ять штук. Порахуйте їх.

— Порахуємо, — сказав він. І запитав: — Ти постачала таблетки кому-небудь ще?

Я похитала головою, але він не відступався:

— Це дуже важливо, Ліно.

— Я знаю, — сказала я йому. — Це я єдиний раз купила їх. Зробила послугу подрузі. І все. Чесно.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Добре, — сказав він. — Річ у тім, що мені важко зрозуміти, чому взагалі Кейті захотіла приймати такі таблетки, — він подивився на мене, потім на Джулію, ніби вона могла знати відповідь. — Я б не сказав, що вона страждала на надмірну масу тіла.

— Ну, вона не була худа, — сказала я, і Джулія видала дивний звук, щось середнє між пирханням і сміхом, і коли я подивився на неї, вона глянула на мене з ненавистю.

— Невже люди таке їй казали? — запитала сержант Морґан. — У школі? Щось їй говорили про її вагу?

— Господи! — Як же складно тут було зберегти самовладання. — Ні. Кейті не ображали. Знаєте, що? Вона називала мене шпалою весь час. Вона мала звичку сміятися з мене, бо, розумієте… — Мені стало незручно, бо Шон дивився просто на мене, але все-таки я повинна була закінчити, — тому що в мене немає цицьок. Так що вона, бувало, дражнила мене шпалою, а я іноді у відповідь обзивала її коровою, але ми обидві робили це жартома.

До них не дійшло. Ніколи до них не доходить. А проблема була в тому, що я не могла нормально це пояснити. Іноді я навіть сама не розумію, як це: хоча вона не була струнка, це насправді не турбувало її. Вона ніколи не говорила про це, як усі. У мене й приводу не було, а от Джен, Еллі й Джоанна тільки про це й говорили. То в них низьковуглеводна дієта, то чистка організму, то голодування-хуювання яке-небудь. Але Кейті це не обходило, їй подобалося мати цицьки. Їй подобалося своє тіло, чи принаймні раніше так завжди було. А потім — я чесно не знаю, що це було — якийсь дурний коментар в Інстаграмі чи тупе зауваження якогось з наших неандертальців у школі, і вона раптом стала якось дивно цим перейматися. Отоді вона попросила мене таблетки. Але коли я одержала їх, вона, здається, уже це проїхала — і сказала, що вони все одно не допомагають.

Я думала, що допит скінчено. Я думала, що я виклала свою точку зору, а тут сержант Морґан раптом перескочила на інше, стала питати мене про той день, коли Луїза прийшла до нас щойно після того, як Кейті померла. Я сказала, типу, так, звичайно, я пам’ятаю той день. Це був один із найгірших днів у моєму житті. Мені досі погано від самої згадки про нього.

— Я ніколи нічого подібного не бачила, — сказала я їм, — як те, у якому стані Луїза була того дня.

Вона кивнула, а потім запитала — серйозно так, стурбовано:

— Коли Луїза сказала твоїй матері, що вона не заспокоїться, доки не побачить, коли Нел поплатиться, як ви сприйняли це? Що, як ти думаєш, вона мала на увазі?

Отоді вже я не витримала.

— Та нічого вона, блядь, не мала на увазі — ви що, здуріли?!

— Ліно! — сердито подивися на мене Шон. — Добирай вирази, будь ласка.

— Ну, вибачте, будь ласка, але ради Бога! У Луїзи тоді щойно дочка померла, вона навіть сама не знала, що каже. Вона з глузду з’їхала.

Я вже збиралася йти, але Шон попросив мене залишитися.

— Але я не зобов’язана, так? Мене ж не заарештовано, ні?

— Ні, Ліно, звичайно, ні, — сказав він.

Я стала говорити з ним, бо він розумів.

— Стривайте, Луїза несерйозно це все казала. У неї була істерика. У неї поїхав дах. Ви ж пам’ятаєте, правда? Яка вона тоді була? Я маю на увазі, звичайно, вона всякого наговорила нам, і ми всі, мабуть, ми всі трохи побожеволіли після того, як Кейті померла. Але — заради Бога! — Луїза не завдавала мамі шкоди. Чесно кажучи, я думаю, що коли б вона мала тоді пістолет чи ніж, то вона, мабуть, на маму з цим кинулася б. Але такого не було.

Я хотіла сказати всю правду. Я справді хотіла. Не жінці-детективу, навіть не Джулії, насправді, а Шонові — хотіла. Але не змогла. Це було б зрадою, і після того, що я вже зробила, я не могла зрадити Кейті. Так що я сказала все, що могла:

— Луїза нічого не зробила моїй мамі, окей? Не було такого. Мама зробила свій вибір.

Я встала й зібралася іти, але сержант Морґан ще не скінчила. Вона подивилася на мене з таким дивним виразом обличчя, наче не повірила жодному моєму слову, а потім сказала:

— Знаєш, що мені здається дуже дивним, Ліно? Щось ти не надто цікавишся тим, чому Кейті зробила те, що вона зробила, і тим, чому твоя мати зробила те, що вона зробила. Коли хтось помирає у такий спосіб, у всіх виникає запитання: чому? Чому вони це зробили? Чому вони обірвали власне життя, коли в них є стільки всього, заради чого варто жити? Але от ти не цікавишся. І єдина причина — єдина причина, яка спадає мені на думку, це те, що ти вже знаєш.

Шон узяв мене за руку й вивів із кімнати, перш ніж я встигла щось сказати.

Джулія хотіла підвезти мене додому, але я сказала їй, що хотіла би пройтися. Це не було правдою, але а) я не хотіла сидіти з нею наодинці в машині, і б) я побачила Джоша на велосипеді по другий бік дороги, він катався по колу, і я розуміла, що він чекає на мене.

— Йо, Джоше? — сказала я, коли він проїхав повз. Коли йому було приблизно дев’ять чи десять років, він почав вітатися «Йо!» а не «привіт!», і ми з Кейті ніколи не давали йому забути про це. Зазвичай він сміється на таке вітання, але цього разу не став. Вигляд у нього був переляканий.

— Що сталося, Джоше? Що трапилося?

— Про що вони тебе запитували? — пошепки запитав він.

— Нічого, не хвилюйся. Вони знайшли якісь таблетки, які пила Кейті, і думають, що вони — таблетки, я маю на увазі — могли якось бути пов’язані з тим… з тим, що сталося. Це не так, звичайно. Не хвилюйся. — Я його трохи пригорнула, а він відсторонився — він ніколи так не робить. Зазвичай він, навпаки, радів будь-якому приводу пообійматися зі мною чи потримати мене за руку.

— А про мою маму питали?

— Ні. Ну тобто, взагалі, так. Трохи. А що таке?

— Я не знаю, — сказав він, але не дивився на мене.

— Що таке, Джоше?

— Я думаю, ми повинні розповісти, — сказав він.

Я відчула перші краплі теплого дощу на руках і подивилася на небо. Було страшенно темно, насувалася гроза.

— Ні, Джоше, — сказала я. — Ні. Не будемо розповідати.

— Ліно, ми повинні.

— Ні! — сказала я знову, і схопила його за руку сильніше, ніж хотіла, і він вискнув, як цуценя, якому наступили на хвіст.

— Ми обіцяли. Ти обіцяв.

Він похитав головою, і тому я впилася нігтями в його руку.

Він закричав:

— Але яка з цього користь тепер?!

Я відпустила його руку й поклала руки йому на плечі. Я змусила його дивитися мені в очі. — Обіцянка є обіцянка, Джоше. Я серйозно. Не кажи нікому.

Він мав рацію, на свій лад, тепер із цього не було жодної користі. Яка там користь… Але все-таки я не могла зрадити її. І якби вони знали про Кейті, вони б стали питати, що сталося потім, а я не хочу, щоб хто-небудь знав про те, що ми зробили — ми з мамою. І що ми зробили, і чого не зробили…

Я не хотіла залишати Джоша отак, і зовсім не хотіла йти додому, тому я лагідно пригорнула його, а потім взяла за руку.

— Ходімо, — сказала я йому. — Ходім зі мною. Я знаю, що ми можемо зробити, щоб нам стало краще.

Він почервонів, а я засміялася.