Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 27)

Я повернулася у кабінет і знову сіла на підлогу, зібрала записи, які витягла, і почала розкладати їх, намагаючись дати якийсь лад. Намагалася розібратись у твоїй розповіді. Коли я знову знайшла фото Кейті з Ліною, то зупинилася. Під самим підборіддям Ліни було розмазане чорнило. Я перевернула фотографію. З того боку було написано одне речення твоєю рукою. Я прочитала його вголос: Іноді небажані жінки самі себе позбувалися.

У кімнаті стало темно. Я підняла голову — і крик застряг у моєму горлі. Я не чула її, не чула її ні біля дверей, ні у вітальні, вона виникла там раптово, просто у дверях, затуливши світло, на те місце, де я сиділа, падала тінь — профіль Нел. Тоді тінь зробила крок, і я побачила Ліну, із брудом на обличчі, брудними руками, сплутаним, диким волоссям.

— З ким ви розмовляєте? — спитала вона. Вона підстрибувала з однієї ноги на другу, і вигляд мала збуджений, маніакальний.

— Я не розмовляю, я…

— Ні, ви розмовляли, — захихотіла вона. — Я чула. З ким… — і тут вона замовкла, і її усмішка зникла, щойно вона помітила фото.

— Що ви робите з цим?

— Я просто читала… Я хотіла…

Я не встигла й слова мовити, як вона вже підскочила, опинилася просто наді мною — і я зіщулилася. Вона кинулася до мене й вихопила фотографію з моїх рук.

— Що ви робите з цим?

Вона тремтіла, її зуби стискалися, обличчя червоніло від гніву. Я підвелася.

— Яке вам до цього діло!

Вона відвернулася від мене, поклала фотографію Кейті на стіл і розгладила її долонею.

— Яке ви маєте право це робити? — запитала вона, повертаючись до мене обличчям, голос її тремтів. — Як ви можете ритися в її речах, чіпати їх? Хто вам дозволяв?!

Вона зробила крок до мене, копнувши ногою чарку з горілкою на підлозі — та підскочила й розбилася об стіну. Ліна впала на коліна й почала збирати папери, які я перебирала.

— Ви не повинні торкатися цього! — Вона майже плювалася від люті. — Це вас геть не стосується!

— Ліно, — сказала я. — Не треба!

Вона різко смикнулася, важко видихнула від болю: стала рукою на шматок скла, потекла кров. Вона схопила жмут паперів і притисла до грудей.

— Іди сюди, — просила я її, намагаючись забрати папери. — У тебе кров.

— Відійдіть від мене!

Вона складала папери на стіл. Я не могла відвести очей від великої плями крові на верхньому аркуші й слів, надрукованих під нею: Пролог — жирним шрифтом, і нижче: Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула.

До горла мені підкотився істеричний сміх; я вибухнула ним так голосно, що Ліна здригнулася. Вона була здивована. Я сміялася дедалі сильніше, дивлячись на лютий вираз її красивого обличчя, на кров, що капала з її пальців на підлогу.

Я сміялася, аж доки з очей потекли сльози і розмили все, наче я занурилася під воду.

1993 рік 

Серпень

Роббі залишив мене на вікні. Я допила горілку. Я ще ніколи не була п’яна і не розуміла, як швидко настає оце падіння — від захвату до відчаю, згори вниз. Надія, здавалося, раптово зникла, світ спохмурнів. Я не могла ясно мислити, але відчувала, що мій хід думки має сенс. Річка — це вихід. Треба йти до річки.

Уявлення не маю, чого я хотіла, коли я попленталася від стежки, понад берегом, понад течією. Я ішла наосліп; ніч здавалася чорнішою, ніж будь-коли, безмісячною, мовчазною. Навіть річка була тиха, гладенька, ковзка, як рептилія, вона повзла поряд зі мною. Я не боялася. Що я відчувала? Приниження, сором. Провину. Я дивилася на нього, я спостерігала за ним, спостерігала за ним із тобою, і він побачив мене.

Від Млина до затону милі, мабуть, зо дві, тож я дійшла не одразу. Я й за кращих часів не відзначалася прудкістю, а в темряві, у такому стані, я була ще повільніша. Так що, мабуть, ти не йшла просто за мною. Але врешті-решт ти прийшла.

Я вже була у воді. Пам’ятаю холод навколо кісточок, потім навколо колін, потім тихе занурення у темряву. Холод зник, усе моє тіло тепер горіло до самої шиї, виходу не було, і ніхто мене не бачив. Я була схована, я зникала, не займаючи занадто багато місця, не займаючи жодного місця взагалі.

Жар гудів у моєму тілі, він розвіявся і холод повернувся, але не на шкірі, а всередині, у кістках — холод, важкий, як свинець. Я втомилася, до берега, здавалося, було дуже далеко, і я не була певна, що зможу дістатися назад. Я рухалася, била ногами, але не діставала до дна, тож я подумала, що, може, просто трохи мене понесе вода, безтурботну, невидиму.

І мене несло. Вода накривала моє лице, щось пробігало по мені, м’яке, як жіноче волосся. Мені стисло груди, я вдихнула, ковтаючи воду. Десь далеко я почула жіночий крик. Ліббі, казала ти, її можна іноді почути вночі, як вона благає… Я щосили боролася, але щось стискало мені ребра; я відчула її руку на моєму волоссі, раптово й різко, і вона потягла мене на глибину. Тільки відьми випливають.

І то була не Ліббі, звичайно, це була ти, ти мене гукала. І ти хапала мене за волосся, тягла вниз. Я пручалася. Ти тягла мене в воду чи з води? Ти вчепилася у мій одяг, у мою шкіру, подряпавши мені шию і руки — на додачу до тих подряпин, які Роббі залишив у мене на ногах.

Зрештою ми опинилися на березі, я стояла на колінах, задихалася, і ти — наді мною, ти кричиш.

— Ах ти суко, ти дурна жирна суко, що ж ти наробила?! Що ж ти робиш?!

Ти впала на коліна й пригорнула мене, і тут відчула запах алкоголю від мене і знову почала кричати:

— Тобі тринадцять, Джуліє! Тобі не можна пити, не можна… Що ж ти робиш?! — Твої кістляві пальці вп’ялися у мої руки, ти мене різко потрусила. — Чому ти це зробила? Нащо? На зло мені, чи що? Щоб мама з татом сердилися на мене? Господи, Джуліє, та що ж я тобі зробила?

Ти відвела мене додому, потягла мене нагору, набрала ванну. Я пручалася, але ти мене силоміць роздягла й засунула в гарячу воду. Незважаючи на спеку, мене всю тіпало. Я не лягала. Я сиділа, зіщулившись, і мій живіт згорнувся у тугий і незручний рулон, а ти набирала гарячу воду руками й поливала мене.

— Господи, Джуліє. Ти ж маленька дівчинка. Тобі не можна було… Не треба було…

У тебе, схоже, не було слів. Ти витерла мені обличчя рушником. Усміхнулася. Ти намагалася бути доброю.

— Усе гаразд. Усе нормально, Джуліє. Усе добре. Вибач, що я накричала на тебе. І — вибач, що він тебе образив. Але ж чого ти чекала, Джуліє? От чесно, чого ти очікувала?

Я дозволяю тобі купати мене, твої руки набагато лагідніші, ніж тоді на затоні. Цікаво, як ти можеш так спокійно сприймати це зараз, я думала, ти будеш злішою. Не тільки на мене, а й узагалі щодо мене. Я, мабуть, перебільшую, чи, може, ти просто не хочеш думати про це.

Ти взяла з мене обіцянку, що я нічого не розповім батькам про те, що сталося.

— Пообіцяй мені, Джуліє. Ти не скажеш їм, ти нікому не розповіси про це. Добре? Ніколи. Нам не можна говорити про це, добре? Тому що… Тому що тоді в нас усіх будуть неприємності. Добре? Тільки не кажи про це. Якщо ми не будемо говорити про це, то воно ніби й не сталося. Нічого не сталося, добре? Нічого не сталося. Пообіцяй мені. Обіцяй мені, Джуліє, що ти ніколи не розповідатимеш про це.

Я дотримала своєї обіцянки. А ти — ні.

2015 рік

Дорогою до супермаркету Гелен проїхала повз Джоша Віттекера на велосипеді. Він був весь мокрий і в брудному одязі; вона пригальмувала і відчинила вікно.

— У тебе все гаразд? — гукнула вона, і він махнув рукою і вишкірився на неї — невдала спроба всміхнутися, вирішила вона. Вона їхала повільно, спостерігаючи за ним у дзеркало заднього огляду. Він їхав повільно, повертаючи кермо так і сяк, раз у раз озирався через плече, зводячись на педалях.

Він завжди був дивакуватим малюком, і недавня трагедія посилила це. Патрік разів зо два брав його на риболовлю кілька разів після того, як Кейті загинула — роблячи приємність Луїзі з Алеком, щоб у них був час на себе. Вони сиділи на річці кілька годин, і Патрік казав, що весь той час малий відмовчувався.

— Їм необхідно забрати його звідси, — сказав їй Патрік. — Вони повинні виїхати.

— Але ж ви не поїхали, — тихо відповіла вона, і він кивнув.

— Це інша річ, — сказав він. — Я мусив залишитися. У мене були справи.

Після того, як він пішов у відставку, він залишався заради них — заради неї і Шона. Навіть уже не заради них, а просто поруч з ними, тому що в нього тільки й було, що вони, будинок, річка. Але час минав. Ніхто не казав нічого, тому що такою вже вони були сім’єю, але Патрікові не було добре.

Гелен чула, як він усе кашляє вночі, вона бачила вранці, як йому боляче рухатися. Найгірше було те, що вона знала: це не тільки фізичне. У нього все життя була така ясна голова, а тепер він став забудькуватим, іноді геть усе плутав. Міг узяти її машину й забути, де він залишив її, або ж повернути її повною якогось мотлоху, як оце днями. Сміття, яке він прибрав? Дрібнички, які він підібрав? Трофеї? Вона не питала, чи й не хотіла знати. Вона боялася за нього.

Вона боялася і за себе теж, якщо вже бути абсолютно чесною. Вона останнім часом була геть розгублена, розосереджена, поводилася нерозумно. Іноді їй здавалося, що божеволіє. Втрачає контроль над ситуацією.

Вона сама не була на себе схожа. Гелен зазвичай була практична, раціональна, рішуча. Вона ретельно продумувала різні варіанти, потім діяла. Людина лівої півкулі, як казав про неї свекор. Але останнім часом вона була сама не своя. Події останнього року вибили її з сідла, збили з курсу. Тепер вона вже ставила під сумнів те у своєму житті, що раніше вважала беззаперечним: свій шлюб, своє сімейне життя, навіть свій професіоналізм.