Пола Хокинс – Глибоко під водою (страница 23)

— Тут одна світла голова вирішила поглянути на відбитки на пляшечці з таблетками й порівняти з тими, що на камері — ну, розумієте, на отій, пошкодженій…

— Так, ми пам’ятаємо про зіпсовану камеру, — мовив Шон.

— Так от — вони однакові. І передусім це не Нел Ебботт, і не Кейті Віттекер. Хтось тримав у руках обидва ці об’єкти.

— Луїза, — сказав Шон. — Це має бути Луїза Віттекер.

Марк застібав валізу, коли прибув детектив. Цього разу інший, ще одна жінка, трохи старша, і не така красива.

— Сержант Ерін Морґан, — сказала вона, тиснучи руку. — Чи можу я з вами трохи поговорити?

Він не запрошував її всередину. У будинку стояв розгардіяш, та й узагалі зараз Маркові не хотілося нікого туди впускати.

— Я тут у відпустку збираюся, — сказав він. — Їду в Единбург увечері, до нареченої. Ми разом вирушаємо на кілька днів в Іспанію.

— Я ненадовго, — сказала сержант Морґан, глянувши через його плече в будинок.

Він зачинив передні двері. Розмовляли на ґанку.

Він гадав, що мова знову буде про Нел Ебботт. Адже він урешті-решт один з останніх, хто бачив її живою. Він зустрів її біля пабу, вони трохи поговорили, а потім він бачив, як вона рушила в бік Млина. Він був готовий до цієї розмови. А от до такого — ні.

— Я знаю, ви вже говорили про це, але є кілька речей, які ми повинні уточнити, — сказала поліціянтка, — щодо подій, які призвели до смерті Кейті Віттекер.

У Марка загупало серце, рот наповнився слиною.

— Що, гм… із тим?

— Я розумію, що ви мали підстави втручатися у суперечку між Ліною Ебботт і Кейті приблизно за місяць до загибелі Кейті?

У горлі в Марка пересохло. Він щосили ковтнув.

— То була не суперечка, — сказав він. Він підняв руку, затуляючи очі від сонця. — Чому… вибачте, чому про це йдеться знову? Смерть Кейті була, я так думав, кваліфікована як самогубство…

— Так, — перебила сержант, — так це було, і це не змінилося. Однак ми прийшли розібратися, чи були якісь, можливо, гм, обставини смерті Кейті, невідомі нам раніше, що могли б потребувати подальшого розслідування.

Марк різко розвернувся, відчинивши двері з такою силою, що вони знову налетіли на нього, коли він вскочив у передпокій. Лещата зімкнулися на його черепі, серце калатало, він мав вийти з-під сонця.

— Містере Гендерсоне? Що з вами?

— Зі мною усе гаразд. — Його очі адаптовувалися до темряви коридору, він знову озирнувся на неї. — Усе добре. Тільки трохи голова заболіла, і все. Від яскравого сонця…

— Може, вип’єте склянку води? — з усмішкою спитала сержант Морґан.

— Ні, — відказав він, розуміючи навіть, коли говорив, який похмурий у нього голос. — Ні, усе гаразд.

Запала мовчанка.

— Суперечка, містере Гендерсоне? Між Ліною і Кейті?

Марк похитав головою.

— То була не суперечка… Я весь час так казав поліції. Мені не треба було їх рознімати. Ну… принаймні не так, як казали. Кейті й Ліна були дуже близькі, вони могли бути збуджені й галасливі, як багато дівчат цього віку — дітей цього віку.

Детектив і далі стояла на сонці на ґанку — тепер як безликий контур, тінь. Маркові так було краще.

— Деякі з учителів Кейті стверджують, що вона наче стала менш уважною, можливо, трохи стриманішою, ніж зазвичай, за кілька тижнів до смерті. Чи пригадуєте ви щось таке?

— Ні, — сказав Марк. Він повільно кліпнув. — Ні. Я так не думаю. Мені не здається, що вона змінилася. Я жодної зміни не помітив. Я не бачив, щоб щось таке настало. Ми — ніхто з нас — не бачили цього.

Його голос був тихим і напруженим, і детектив це зауважила.

— Мені шкода нагадувати про це вам знову, — сказала вона. — Я розумію, як жахливо…

— Мені здається, ви навіть не уявляєте. Я бачив цю дівчинку щодня. Вона була така юна й світла… Одна з моїх найкращих учениць. Ми всі дуже… любили її.

Він дещо затнувся на слові «любили».

— Я дуже вам співчуваю, правда. Але річ у тому, що деякі нові факти вийшли на світло, і нам треба придивитися до них.

Марк кивнув, щосили намагаючись почути її за стукотом крові в вухах. Усе його тіло було дуже холодне, ніби хтось облив його бензином.

— Містере Гендерсоне, ми зрозуміли, що Кейті, імовірно, уживала препарат, щось під назвою рімато. Чи чули ви про це?

Марк придивився до неї. Тепер він хотів бачити її очі, хотів прочитати вираз її обличчя.

— Ні… Я… Я думав, що тоді казали, що вона не вживала нічого? Так казала поліція у той час. Рімато? Що це? Це… наркотик?

Морган похитала головою.

— Це таблетки для схуднення, — сказала вона.

— Кейті не мала надмірної ваги, — сказав він, навіть у той момент розуміючи, як це по-дурному звучить. — Але вони говорять про це весь час, чи не так? Дівчатка-підлітки. Про вагу. І не тільки підлітки. Дорослі жінки також. Моя наречена весь час про це говорить.

Правда, хоча й не вся правда. Тому що його наречена — уже не його наречена, вона вже не бідкається йому про свою вагу і не чекає його, щоб він її взяв із собою до Малаги. У своєму останньому електронному листі, відправленому кілька місяців тому, вона бажала йому нещастя, казала, що ніколи не пробачить йому того, як він до неї поставився.

Але що ж він такого жахливого зробив? Якби він був справді жахливим чоловіком, холодним, жорстоким, бездушним, він би її дурив і вдавав, що не такий. Це було б у його інтересах урешті-решт. Але він не був поганою людиною. Річ була тільки в тому, що, коли він когось кохав, то кохав повністю — а що тут поганого?

Коли детектив пішла, він ходив по хаті, висував шухляди, гортав книжки, дивився. Шукав там щось, чого, він дуже добре знав, не знайде. У ніч після літнього сонцестояння, розлючений і переляканий, він розвів багаття у садку й укинув туди поштівки, листи, книжку. Інші подарунки. Якби він подивився у заднє вікно зараз, то ще міг би помітити її, оту пляму випаленої землі, де він знищив усі її сліди.

Коли він висунув шухляду в вітальні, він точно знав, що там побачить, бо робив це не вперше. Він шукав і шукав, чи не пропустив щось — іноді від страху, часто від горя. Але тієї першої ночі він узявся до справи ґрунтовно.

Ще були фотографії, він знав, у кабінеті директора в школі. Папка. Закрита зараз, але й досі зберігається. Він мав ключ від адміністративної частини, і він точно знав, де шукати. І він хотів дещо взяти, йому потрібно було взяти це з собою. Це не банальність, це необхідність, відчував він, адже майбутнє раптом стало дуже непевним. Він ніколи не думав про це досі, але він передчував, що коли він поверне ключ у задніх дверях, замкне будинок, то вже ніколи не зробить цього знову. Можливо, він не повернеться. Можливо, настав час йому зникнути, почати все з початку.

Він поїхав до школи, поставив машину на порожній стоянці. Іноді Гелен Таунсенд працювала там під час шкільних канікул, але сьогодні не було жодних ознак її машини. Він був сам. Він відімкнув будівлю й попрямував повз учительську до кабінету Гелен. Її двері були зачинені, але коли він смикнув ручку, то виявилося, що вони не замкнені.

Він штовхнув двері, вдихаючи неприємний хімічний дух засобу для чищення килимів. Пройшов через кабінет до шафи і висунув верхню шухляду. Вона була порожня, а нижча шухляда — замкнена. Він із гіркою досадою зрозумів, що хтось усе попереставляв і що насправді він тепер не знає точно, куди дивитися, тож, можливо, він даремно приїхав. Марк вискочив у коридор, щоб перевірити, чи він досі сам — так і було, його червоний «воксгол» залишався єдиним автомобілем на стоянці — і повернувся до директорської. Намагаючись не порушити що-небудь, він висував шухляди столу Гелен одну за одною, шукав ключі від шафи. Він їх не знайшов, але знайшов ще дещо: дрібничку, яку він не міг собі уявити на Гелен. Річ, яка видавалася йому наче знайомою. Браслет — срібний з оніксовою застібкою, на якій були вигравіювані ініціали «С. Дж. А.»

Він сидів і довго дивився на нього. Він геть не міг здогадатися, що означає цей браслет і його наявність тут. Він нічого не означав. Він нічого не міг означати. Марк поклав браслет назад у стіл, припинив свій пошук і повернувся до машини. Він лишив ключ у замку запалювання, і коли він завів двигуна — тут і згадав, де він бачив той браслет раніше. Він бачив його на Нел біля пабу. Вони перекинулися кількома словами. Він дивився, як вона йде в бік Млина. Але до цього, перш ніж вона пішла від нього, вона крутила щось на зап’ясті, коли вони говорили, і то був цей браслет. Він повернувся, пішов у кабінет Гелен, висунув шухляду, узяв браслет і поклав його в кишеню. Він розумів: якби хтось спитав його, навіщо він це робить, то він не зміг би пояснити.

Це було, подумав він, щось таке, ніби він на глибині хапається за щось, за будь-що, рятуючись. Здавалося, він потягнувся до рятувального круга, а натомість у руці опинилися водорості, але він все одно за них вхопився.

Хлопчик — Джош — стояв біля дому, коли ми приїхали, наче маленький солдатик на чатах, блідий і пильний. Він привітався із Шоном увічливо, більш підозріливо дивлячись на мене. Він тримав у руках складаний ножик, нервово відкриваючи й закриваючи лезо пальцями.

— Чи твоя мама вдома, Джоше? — запитав його Шон, і він кивнув.

— Чому ви хочете знову поговорити з нами? — запитав він, і його голос смикнувся, став різким писком. Він відкашлявся.

— Нам просто потрібно перевірити дещо, — сказав Шон. — Нічого страшного.