Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 48)

У слухавці короткі гудки.

Неділя, 18 серпня 2013 року

Я всю ніч просиділа у вітальні з увімкненим телевізором за компанію. Страх находив та слабшав. Сила находила та слабшала. Здавалося, ніби я повернулася назад у часі, рана, якої він завдав багато років тому, знов відкрилася й почала кровоточити. Знаю, це безглуздя. Я, ідіотка, вирішила, що в нас із ним щось знову вийде лише на підставі однієї-єдиної розмови, кількох хвилин, які я прийняла за ніжність. Насправді, то були лише сентиментальність та відчуття провини. Проте мені досі боляче. Я дозволила собі відчувати біль, остільки в іншому випадку, якщо я онімію — біль ніколи не минеться.

Я була ідіоткою, коли дозволила собі вважати, що між нами зі Скоттом існує зв’язок, що я можу йому допомогти. Тож я ідіотка. Я вже звикла до цього. Але ж я маю припинити поводитися як ідіотка, чи не так? Досить! Я пролежала у вітальні всю ніч, обіцяючи собі, що обов’язково маю у всьому розібратися. Поїду звідси геть, далеко-далеко. Знайду нову роботу. Поверну собі дівоче прізвище, розірву всі зв’язки з Томом, щоб ніхто не зміг мене знайти. Якщо хтось наважиться шукати.

Спала я мало. Лежала на дивані, складала плани, щоразу, майже засинаючи, чула голос Тома в голові, так чітко, ніби він сидів поруч, притиснувши губи до мого вуха: «Ти була п’яна в дим. Брудна, смердюча»… і одразу ж прокидалася, мене, ніби хвилею, охоплював сором. Сором, а ще найсильніше відчуття дежавю, тому що я вже чула ці слова, саме ці слова.

А потім я постійно прокручувала у голові спогади: прокинулася, а подушка в крові, всередині рота болить, ніби я прикусила щоку, нігті брудні, голова гуде, із ванної кімнати з’являється Том, на обличчі водночас біль і гнів — і мене відразу ж охоплює страх.

— Що сталося?

Том демонструє мені синці на руці, на грудях — там, де я його вдарила.

— Я не вірю, Томе. Я ніколи тебе не била. Я взагалі нікого в житті не била.

— Ти була п’яна в дим, Рейчел. Ти пам’ятаєш, що вчора накоїла? Що говорила? — А потім він мені сам розповідав, а мені однаково несила було повірити, бо те, що він розповідав, узагалі на мене не схоже. Взагалі нічого. А ця історія з ключкою для гольфа, з діркою в стіні — сірою дірою, схожою на сліпе око, яке стежить за мною, коли б я не проходила повз. Я ніяк не можу примирити жорстокість, про яку він говорив, зі страхом, який пам’ятаю.

Чи то мені здається, що пам’ятаю. Незабаром я навчилася не питати про те, що зробила, сперечалася, коли йому кортіло поділитися інформацією, оскільки не бажала знати подробиці, не бажала чути найжахливіше: що казала та робила, коли була ось такою — п’яною, брудною та смердючою. Іноді він погрожував записати мене на відео, обіцяв потім показати. Але так і не спромігся. Слабка втіха!

Незабаром я затямила урок: коли прокидаєшся в такому стані, не питай, що сталося, просто проси вибачення, вибачайся за те, що зробила, за те, ким ти є. Обіцяй більше ніколи-ніколи так не вчиняти.

Але зараз мені не шкода. Відверто зізнаюся, не шкода. Маю дякувати Скоттові за це: зараз мені так страшно, що я не можу серед ночі піти й купити випити. Мені так страшно, що я не втримаюся, тому що тоді я стаю уразливою.

Я маю бути сильною, усе задля власної мети.

Повіки знову важчають, голова опускається на груди. Прикручую телевізор майже на мінімум, повертаюся до спинки дивана обличчям, пригортаюся, натягую на себе пухову ковдру і засинаю. Я це відчуваю — зараз провалюся в сон, а потім раптом — удар, до мене наближається земля, я сіпаюся, серце застрягає в горлі. Я побачила це. Я побачила це.

Я в тунелі, він мчав за мною, один ляпас по губах, а потім він замахнувся, у нього в руках ключі, пекучий біль, коли зазублений метал розбив мені голову.

Анна

Субота, 17 серпня 2013 року

Ненавиджу себе за те, що розрюмсалася, — це так жалюгідно! Але я відчуваю себе виснаженою, останні кілька тижнів були надто важкими для мене. Ми з Томом ще раз посварилися — неминуче! — через Рейчел.

Припускаю, що ця чвара давно назрівала. Я катувала себе через записку, через той факт, що він збрехав мені про їхню зустріч. Я продовжую запевнювати себе, що це цілковита дурня, але я не в змозі позбутися відчуття, що між ними щось відбувається. Мені знову і знову крає серце питання: після всього, що вона накоїла йому — нам, — як він міг? Як він міг навіть припуститися думки про те, щоб знову бути з нею? Я маю на увазі: якщо поглянути на нас — на неї та на мене, поставивши поряд, — жоден чоловік у світі не обрав би з нас двох Рейчел. І це навіть незважаючи на всі її витівки.

Але потім я думаю: таке іноді трапляється, чи не так? Люди, з якими у вас пов’язаний певний проміжок життя, не хочуть вас відпускати, і як би ви не намагалися — вам несила виплутатися, несила звільнитися. Можливо, через певний час ви припиняєте навіть намагатися.

У четвер вона приходила, стукала у двері, гукала Тома. Я скаженіла, але відчинити не наважилася. Коли поряд з тобою дитина, стаєш вразливою, слабкою. Якби я була сама, я би дала їй відсіч, я би з нею розібралася. Але ж вдома Еві, я не можу ризикувати. Гадки не маю, що Рейчел замислила.

Мені відомо, навіщо вона припхалася. Вона розлютилася, що я розповіла про неї поліції. Даю голову собі відтяти: вона припленталася рюмсати та благати Тома, щоб він наказав мені дати їй спокій. Вона залишила йому записку: «Нам необхідно поговорити, будь ласка, зателефонуй мені якнайшвидше, це важливо» («важливо» тричі підкреслено) — яку я одразу викинула у смітник. Трохи пізніше її дістала, поклала в шухляду приліжкової тумбочки, разом із роздрукованим листом із погрозами, що вона надіслала електронною поштою, та зошитом, де я нотую всі її дзвінки та зустрічі з нею. Журнал її надокучань. Мої докази на той випадок, якщо знадобляться. Я зателефонувала детективу Райлі, залишила повідомлення, що Рейчел знову з’явилася на обрії. Поліціянтка досі не передзвонила.

Слід було розповісти про записку, адресовану Тому, розумію, що слід було, але я не хотіла, щоб він переймався через те, що я звернулась до поліції. Тож я сховала її в шухляду та стала сподіватися, що вона про неї забула. Звичайно ж, Рейчел нічого не забула. Сьогодні ввечері телефонувала йому. Він весь кипів від гніву після їхньої розмови.

— Що там, чорт забирай, у тій записці? — накинувся він на мене.

Я відповіла, що викинула її.

— Навіть не уявляла, що ти захочеш її прочитати, — зазначила я. — Гадала, що ти так само, як я, волієш, щоб її більше не було в нашому житті.

Він закотив очі.

— Тобі прекрасно відомо, що річ не в записці. Певна річ, я хочу, щоб Рейчел зникла. Але в останню чергу я бажаю, щоб ти почала слухати мої телефонні дзвінки та викидати мою пошту. Ти… — він зітхнув.

— Що я?

— Нічого. Просто… раніше ти такою не була.

Це удар під дих, удар нижче за пояс. Як не безглуздо, я розридалася, кинулася нагору, в ванну кімнату. Чекала, поки він підніметься, заспокоїть мене, поцілує, залагодить провину, як завжди робить, але минуло півгодини, коли він прогукав знизу:

— Піду на кілька годин до спортзали, — і не встигла я нічого відповісти, як почула, що грюкнули вхідні двері.

А тепер я поводжуся саме так, як раніше поводилася вона: допиваю півпляшки червоного вина, що залишилося вчора після вечері, пхаю ніс в його комп’ютер. Набагато легше зрозуміти її поведінку, коли почуваєшся так, як зараз почуваюся я. Ніщо так не болить та не крає серце, як підозра.

Нарешті я зламала пароль на його комп’ютері: це «Бленгейм». Ось такий нудний та незавидний — лише назва вулиці, на якій ми мешкаємо. Не знаходжу ані викривальних листів, ані огидних знімків чи то палких листів. Півгодини я читаю його електронне листування, пов’язане з роботою, воно так дурманить, що навіть притупляє біль від ревнощів, потім закриваю ноутбук, відкладаю його вбік. Почуваю деяке пожвавлення завдяки вину та нудному вмісту Томового комп’ютера. Запевнила себе, що просто повелася по-дурному.

Йду нагору почистити зуби — не хочу, щоб він дізнався, що я знову зловживала вином, — а потім вирішую поміняти білизну на ліжку. Обприскаю подушки італійськими парфумами фірми «Аква ді Парма», вдягну ту чорну шовкову сорочку, що він минулого року подарував мені на день народження, і, коли він повернеться, ми помиримося.

Коли застилаю простирадлами ліжко, ледь не падаю, перечепившись через чорну сумку, запхану під ліжко: це його спортивна сумка. Він забув свою сумку, з якою ходить до спортзали. Минула вже година відтоді, як він пішов, а він досі по неї не повернувся. Усередині все холоне. Напевно, він тільки хотів піти до зали, а натомість вирішив піти до паба. Можливо, у нього в шафці ще одна форма. А можливо, він зараз із нею в ліжку.

Мене нудить. Я опускаюся навколішки та перетрушую його сумку. Усі речі тут, чисті та готові до вжитку: його цифровий аудіоплеєр «Еппл», єдині кросівки, в яких він бігає. І ще дещо: мобільний телефон. Якого я ніколи раніше не бачила.

Я сідаю на ліжко з телефоном у руці, серце калатає. Хочу його увімкнути — несила втриматися, однак я впевнена: тільки-но увімкну — одразу ж про це пошкодую, тому що незнайомий телефон може означати тільки щось погане. Ніхто не триматиме мобільні телефони в спортивний сумці, якщо тільки чогось не приховує. І раптом мій внутрішній голос говорить: «Поклади його на місце, просто забудь про нього», проте я не можу. Щосили тисну на кнопку «Увімкнути», чекаю, поки спалахне екран. І чекаю. І чекаю. Телефон не вмикається. Полегшення, немов знеболювальне, затоплює все моє тіло.