Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 47)

Прямуючи до вокзалу, постійно озираюся через плече, а від раптового виття поліцейської сирени я без перебільшення підстрибую від страху. На платформі якнайближче тримаюся огорожі, пальці ковзають по залізному паркану — про всяк випадок, якщо мені потрібно буде міцно вхопитися. Розумію, це смішно, але тепер я відчуваю себе надзвичайно вразливою, коли побачила, хто він насправді. Тепер між нами не залишилося жодних таємниць.

Справа для мене мала б бути закритою. Увесь цей час я розмірковувала: щось маю пригадати, щось я проґавила. Але помиляюся. Я не бачила нічого важливого, не робила нічого жахливого. Я просто випадково опинилася на тій самій вулиці. Тепер мені це точно відомо, завдяки рудому чоловікові. Проте десь у глибині підсвідомості щось мене продовжує непокоїти.

Ані Ґаскілла, ані Райлі у відділку не виявилося; я надала свідчення знудженому офіцерові. Припускаю, що мої слова запишуть, додадуть до справи та забудуть, доки не знайдуть мене мертвою десь у канаві. Співбесіду мені призначено в іншому від будинку Скотта кінці міста, однак я все одно викликала таксі. Не буду ризикувати. Співбесіда пройшла як по маслу: сама робота набагато легша як на мою кваліфікацію, проте за останні два роки я сама, здається, скотилася набагато нижче. Треба все розпочати заново. Єдина величезна перешкода (попри мізерну зарплатню і скромність самої роботи) — доведеться постійно приїздити до Вітні, ходити цими вулицями, ризикуючи натрапити на Скотта або Анну з дитиною.

Здається, що наштовхуватися на людей у цій частині околиці — моє улюблене заняття. Саме це мені колись подобалося в нашому містечку: відчуття того, що мешкаєш на самій околиці Лондона. Можливо, не всіх знаєш особисто, але обличчя всі знайомі.

Я майже дістаюся вокзалу, саме йду повз «Корони», коли відчуваю, що хтось торкається моєї руки, я обертаюся, зісковзую із тротуару прямо на дорогу.

— Гей, гей! Пробачте, пробачте. — Знову він, цей рудий, із пляшкою пива в руці, вільну руку він здійняв благально. — Ви якась знервована, я правий? — посміхається він. Напевно, я виглядаю дуже переляканою, тому що його посмішка в’яне. — З вами все гаразд? Не хотів вас налякати.

Він каже, що раніше пішов з роботи, й запрошує мене випити з ним. Після вмовлянь я погоджуюся.

— Маю перед вами вибачитися, — кажу я, коли він — як виявилося, його кличуть Енді — приносить мені джин з тоніком, — за власну поведінку в потягу. Я маю на увазі минулого разу. В мене був важкий день.

— Облиш! — відповідає Енді. Він повільно та ліниво посміхається — здається, це вже не перша його пляшка. Ми сидимо одне проти одного на літній затильній веранді паба; тут безпечніше, ніж з боку вулиці. Можливо, саме відчуття безпеки додає мені відваги. Я наважуюся.

— Я хотіла тебе розпитати, що трапилося, — зізнаюся я. — Того вечора, коли ми познайомилися. Того вечора, коли Меґ… Того вечора, коли зникла жінка.

— Зрозуміло. А навіщо? Що ти від мене хочеш почути?

Я глибоко вдихаю, відчуваю, як палає обличчя. Не має значення, скільки разів ти сама собі в цьому зізнавалася, це завжди бентежить, завжди примушує щулитися.

— Я була п’яна в дим і нічого не пам’ятаю. Мені дещо потрібно з’ясувати. Просто хочу дізнатися, чи ти щось бачив, можливо, як я з кимось розмовляла, чи щось подібне… — Мені несила зустрітися з ним поглядами.

Він злегка підштовхує мою ногу своєю.

— Усе гаразд. Ти не зробила нічого поганого. — Я здіймаю очі, він посміхається. — Я ж також був п’яний. Ми трохи поспілкувалися в потягу, навіть уже не пам’ятаю про що. Потім ми обоє зійшли в Вітні, ти погано трималася на ногах. Підсковзнулася на сходах. Пригадуєш? Я допоміг тобі підвестися, а ти засмутилася та почервоніла — он як зараз! — Він сміється. — Ми гуляли разом, я запитав, чи не бажаєш ти піти до паба. Ти відповіла, що маєш зустрітися з чоловіком.

- І все?

— Ні. Невже ти насправді не пам’ятаєш? Це сталося трохи пізніше — не знаю, десь за півгодини? Я сидів в «Короні», але приятель зателефонував та сказав, що він сидить в барі з іншого боку залізничної колії, і я попрямував до переходу. Ти впала. Дещо забруднилася. Порізалася. Я трохи занепокоївся. Запропонував провести додому, якщо забажаєш, але ти нічого не чула. Ти була… ти була дуже засмучена. Я гадаю, що ти посварилася зі своїм хлопцем. Він саме йшов геть вулицею. Я запропонував, якщо ти захочеш, я його наздожену. Але ти відмовилася. Після цього він кудись поїхав. Він був… як сказати… він був не сам.

— А з жінкою?

Він киває, трохи вбирає голову в плечі.

— Так. Вони разом сідали в автівку. Я вирішив, що саме через це ви посварилися.

— А потім?

— А потім ти пішла геть. Ти виглядала дещо… спантеличено… і пішла геть. Постійно повторювала, що не потребуєш допомоги. Як я вже казав, що сам трохи був під мухою, тож просто поплентався у своїх справах. Пішов тунелем, зустрівся з приятелем у пабі. Ось і вся історія.

Коли здиралася сходами у квартиру, відчувала, що бачу тінь над собою, чую кроки попереду. Хтось чекає на наступних сходах. Зрозуміло, що там нікого немає, в квартирі також нікого немає: усе виглядає недоторканим, пахне порожнечею, однак я перевіряю кожну кімнату — під своїм та Кеті ліжками, в шафі, в буфеті на кухні, де навіть дитині не сховатися.

Урешті-решт, після трьох обходів квартири, я зупиняюся. Здіймаюся нагору, сідаю на ліжко, розмірковуючи про нашу з Енді розмову, то те, що його історія збігається з моїми власними спогадами. Ніякого тобі відкриття! Ми з Томом посварилися на вулиці, я підсковзнулася й поранилася, він пішов геть, потім вони з Анною сіли в автівку. Пізніше він поїхав мене шукати, але я вже пішла. Напевно, я викликала таксі чи то сіла у потяг.

Я сиджу на ліжку, дивлюся у вікно та розмірковую про те, чому мені не стає краще. Напевно тому, що я досі не маю відповідей. Напевно тому, що, хоч мої спогади й збігаються з тим, що пам’ятають інші, бракує якоїсь деталі. І тут мені спадає на думку: Анна. І річ не тільки в тому, що Том нічого не згадував про те, що їхав кудись на автівці з дружиною, але ж я сама бачила, як вона йде геть, сідає в автівку, проте була вона без дитини. А де ж тоді була Еві, коли все це відбувалося?

Субота, 17 серпня 2013 року

Мені потрібно поговорити з Томом, щоб в голові навести лад, оскільки що більше я розмірковую над цим, то менше бачу сенсу — і не можу припинити ще раз і ще раз прокручувати все в пам’яті. Хай там як, я стривожена, оскільки минуло вже два дні відтоді, як я залишила йому повідомлення, а він досі зі мною не зв’язався. Учора він не відповів на дзвінок, сьогодні весь день не бере слухавку. Щось негаразд, мені несила позбутися відчуття, що це якимось чином пов’язано з Анною.

Я знаю, що він неодмінно захоче зі мною поговорити, коли почує, що сталося у Скотта. Знаю, що він обов’язково захотів би мені допомогти. Не можу позбутися спогадів про те, як він того дня їхав в автівці, що між нами відбувалося. Тож беру телефон, набираю його номер, в животі саме так, як було раніше, пурхають метелики — сподівання почути його голос, такий високий, як і кілька років тому.

— Слухаю!

— Томе, це я.

— Так.

Напевно, Анна десь поруч, він не хоче називати моє ім’я. Я трохи чекаю, даючи йому час перейти в іншу кімнату, подалі від неї. Чую, як він зітхає.

— Ну, в чому річ?

— Я… я хотіла з тобою поговорити… Як я вже писала в записці, я…

— Що? — в голосі роздратування.

— Кілька днів тому я залишала тобі записку. Мені здавалося, що ми маємо поговорити…

— Я нічого не отримував. — Ще більш важке зітхання. — Дідько! Ось чому вона розлютилася. — Анна, напевно, отримала записку й нічого йому не сказала. — Що тобі треба?

Кортить покласти слухавку, знову набрати номер, почати розмову ще раз. Сказати, як було приємно побачити його в понеділок, коли ми поїхали до лісу.

— Я лише хотіла тебе дещо спитати.

— Що? — перериває він. У голосі звучить справжня досада.

— Усе гаразд?

— Що тобі потрібно, Рейчел? — Усе минуло, вся та ніжність, що виникла тиждень тому. Я кляну себе за те, що залишила записку — вочевидь, він скочив через неї в халепу.

— Я хотіла розпитати про той вечір — вечір, коли зникла Меґан Гіпвелл.

— О господи! Ми вже це обговорювали — невже все забула?

— Я просто…

— Ти була п’яна, — відповідає він різко та голосно. — Я наказав тобі йти додому. Ти не послухала. Попленталася геть. Я кружляв вулицями, шукав тебе, але знайти не міг.

— А де була Анна?

— Вдома.

— З дитиною?

— З Еві, так, з Еві.

— Вона не сиділа з тобою в автівці?

— Ні.

— Але…

— Господи боже! Вона збиралася кудись піти, а я мав сидіти з дитиною. Але раптом з’явилася ти, тож вона повернулася та скасувала зустрічі. А я витратив ще кілька годин свого життя, розшукуючи тебе.

Даремно я зателефонувала. Тільки-но замерехтіла надія і знову розбилася вщент, у нутрощах ніби холодне лезо провертається.

— Гаразд, — кажу я. — Просто я все пригадую інакше… Томе, коли ти мене побачив, в мене було щось забите? Чи була я… В мене був поріз на голові?

Ще одне важке зітхання.

— Я здивований, що ти взагалі щось пам’ятаєш, Рейчел. Ти була п’яна в дим. Брудна, смердюча. Йшла хитаючись. — Горло стиснув спазм, коли він промовив ці слова. Я і раніше чула від нього подібне, в наші погані давні часи, в найгірші дні, коли він утомився від мене, був по горло ситий. Коли я викликала в нього огиду. Він втомлено продовжує: — Ти впала на вулиці, плакала, була розхристана, у безладі. Невже це важливо? — Я не можу знайти потрібні слова для відповіді, надто довго мовчу. Він веде далі: — Слухай, мені час іти. Будь ласка, більше не телефонуй. Ми вже це проходили. Скільки ще разів мені потрібно тебе благати? Не дзвони, не залишай записок, не приходь сюди. Анна через це засмучується. Домовились?