Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 15)

— Відверто кажучи, вважаю, що вас взагалі це не стосується, — відповіла я, а потім додала, не даючи їй можливості заперечити: — Ви не могли би, будь ласка, принести келих води?

Ґаскілл підвівся й пішов з кабінету, хоча я сподівалася зовсім на інше. Райлі нічого не відповіла, лише продовжувала дивитися на мене з тінню посмішки на губах. Мені несила було витримати її погляд, я опустила очі, стала оглядати кабінет. Я знала, що існує певна тактика: вона продовжуватиме мовчати, щоб я відчула себе незручно, щоб порушила мовчання, навіть попри власне на те бажання.

— Мала дещо з ним обговорити, — відповіла я. — Особисті справи. — Слова мої пролунали помпезно та безглуздо.

Райлі зітхнула. Я прикусила губу, рішуче налаштована мовчати до повернення до кабінету Ґаскілла. Тільки-но він повернувся, поставив келих з мутною водою переді мною, Райлі промовила:

— Особисті справи? — спонукала вона на одкровення.

— Саме так.

Райлі з Ґаскіллом обмінялися поглядами, але я не була впевнена, чи то через роздратування, чи то через розвагу. Я відчувала, як спітніла верхня губа. Відсьорбнула води — затхла на смак. Ґаскілл порився в папірцях, що знаходилися перед ним, потім відсунув убік, ніби покінчив з ними, наче будь-що там написане більше його не цікавить.

— Міс Ватсон, ваша… е-е-е… теперішня дружина вашого колишнього чоловіка, місіс Анна Ватсон, непокоїться через вас. Вона розповіла нам, що ви не даєте її спокою, надокучаєте її чоловікові, вриваєтеся непроханою до них додому, а одного разу… — Ґаскілл знову зазирнув у власні записи, але втрутилася Райлі:

— А одного разу навіть увірвалися до будинку місіс та містера Ватсона та викрали їхню дитину, їхнє немовля.

Чорна діра розверзлася посередині кабінету та проковтнула мене.

— То неправда! — заволала я. — Я не крала… Такого не могло статися, це помилка. Я не… я не викрадала немовля.

Я дуже засмутилася, почала тремтіти та плакати, казала, що хочу піти. Райлі відставила стілець, підвелася, знизала плечима та вийшла з кабінету. Ґаскілл простягнув мені паперові серветки.

— Ви можете піти, коли вам заманеться. Ви же приходили побалакати з нами. — Він посміхнувся до мене, ніби за щось вибачаючись. Тієї миті він був мені дуже до вподоби, Хотілося схопити його за руку та потиснути, але я стрималася, бо така поведінка видалася би надто дивною. — Бачу, вам є що мені розповісти, — додав він, і я вподобала його ще більше за те, що він сказав «мені розповісти», а не «розповісти нам».

— Можливо, волієте зробити перерву, — запропонував він, підводячись і подивившись на двері, - розім’яти ноги, щось перекусити. А потім, коли будете готові, повернетесь і розкажете мені все-все.

Я планувала про все забути та повертатися додому. Уже крокувала до вокзалу, напоготові відсторонитися від усього. Потім почала розмірковувати про подорож потягом, про те, що катаюся туди-сюди по залізничній лінії, повз будинок — будинок Меґан та Скотта — щодня. Припустимо, що її ніколи не знайдуть? Невже до кінця життя буду гадати — я розумію, що таке малоймовірно, проте чи мої свідчення могли б їй допомогти? А якщо Скотта звинуватять у тому, що він заподіяв їй шкоди тільки на підставі того, що поліція й гадки не мала про «К»? А якщо вона зараз знаходиться у «К» в будинку, зв’язана, у підвалі, поранена, сходить кров’ю? Або взагалі вже похована в саду?

Я послухалася поради Ґаскілла: купила у крамниці на розі бутерброд із сиром та шинкою та пляшку води й попрямувала до єдиного парку в Вітні — а скоріше, до невеличкого клаптика землі, в оточенні будинків 1930-х років, який майже повністю перетворився на асфальтований спортивний майданчик. Я присіла на лаву на краєчку цього місця, спостерігаючи за матусями та няньками, які розпікали своїх малюків за те, що їдять пісок із пісочниці. Кілька років тому я тільки про це і мріяла. Мріяла, як буду навідуватися сюди — певна річ, не задля того, щоб з’їсти бутерброд із сиром та шинкою між допитами в поліції — мріяла, що водитиму сюди власну дитину. Мріяла про візочок, який придбаю для малюка, увесь час проводила у центрах «Непосида» та «Центр раннього розвитку», підбираючи чарівний одяг та розбираючи іграшки. Мріяла, як сидітиму тут, гойдаючи власне щастя на колінах.

Не склалося. Жоден лікар не міг пояснити мені, чому я не можу завагітніти. Я доволі молода, достатньо здорова. Коли ми намагалися зачати дитину, я не пиячила. Сперма чоловіка також була активною та життєздатною. Не сталося. У мене навіть викидня не було, я просто так не завагітніла. Одного разу ми зробили спробу ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення) — єдину, яку змогли собі дозволити. Вона (ця спроба) виявилася — як усі попереджали — неприємною та невдалою. Ніхто не попереджав мене, що ця спроба зламає нас. Проте сталося саме так. Тобто ця спроба зламала мене, а потім я зруйнувала те, що було між нами.

Найстрашніше в безплідності те, що від неї ніде подітися. Особливо тоді, коли тобі за тридцять. Усі мої подруги мали дітей, подруги подруг мали дітей, повсюди вагітні, святкувалися народження та перший рік малюків. Мене постійно про це запитували. Мама, подружки, колеги на роботі. Коли вже настане моя черга подарувати малюка? Якоїсь миті те, що в нас з Томом немає дітей, стало жаданою темою для обговорення в суботу за обідом, і не лише приватно — між мною та Томом, а у більш загальних масштабах. Якими методами ми користуємося? Що нам слід робити. А чи не слід тобі схаменутися на першому келиху? Я все ще була молодою, попереду багато часу, але ця невдача закутала мене, мов у мантію. Невдача мене приголомшила, потягнула на дно, я втратила надію. Тоді я ображалася на те, що всі вважали винною саме мене, що саме через мене нічого не виходить. Проте, враховуючи ту швидкість, з якою йому вдалося запліднити Анну, стає зрозуміло, що у Тома із заплідненням проблем немає. Я помилялася, коли натякала, що ми маємо розділити відповідальність, — у всьому винна лише я.

Лара, моя краща подруга ще з університету, за два роки народила двох дітей: першого хлопчика, потім дівчинку. Мені вони не сподобалися. Я не хотіла нічого про них знати та чути. Не бажала бути поряд з ними. Через таку мою поведінку Лара припинила зі мною спілкуватися. Зі мною працювала дівчина, яка — мимохідь, ніби розповідала про видалення апендициту чи видалення зуба мудрості, - нещодавно зробила аборт, медикаментозний аборт, й запевняла, що він менш травматичний, ніж хірургічне переривання вагітності, яке вона зробила, коли вчилася в університеті. Після цієї історії я не змогла з нею розмовляти, ледь витримувала її присутність. У конторі стало незручно працювати, сторонні люди почали помічати.

Том, на відміну від мене, відчував себе інакше. По-перше, він у цьому не винен, і в будь-якому разі йому дитина не була настільки потрібна, як мені. Він хотів стати татом, насправді хотів — впевнена, що він мріяв про те, як стане ганяти м’яча надворі із сином або носити донечку на плечах у парку. Але він гадав, що й без дітей ми би чудово змогли прожити. Постійно казав: ми щасливі, чому ми не можемо просто залишатися щасливими? Я почала його дратувати. Він ніколи не розумів, як може бракувати того, чого ти ніколи не мав? Як можна за цим сумувати?

Я відчувала себе такою самотньою у своєму стражданні. Я усамітнилася, почала потроху випивати, потім більше, а врешті взагалі стала відлюдницею: кому подобається бути поряд з п’яницею? Я втрачала та пиячила, пиячила та втрачала. Мені подобалася моя робота, проте карколомної кар’єри я не зробила, а якщо б і зробила, будемо відверті: жінок досі цінують лише за дві речі — за вроду та роль матері. Я не красуня і не можу мати дітей, то що з мене виходить? Нікчема.

Не можу власне пияцтво виправдовувати посередньою зовнішністю та неможливістю мати дітей — не можу звинуватити ані батьків, ані власне дитинство, дядька-кривдника чи якусь жахливу трагедію. Сама в усьому винна. Я п’яниця — мені завжди подобалося випити. Але я стала більш засмученою, а смуток через певний час починає дратувати і саму людину, й усіх оточуючих. А потім я з охочої випити перетворилася на п’яницю. А більшого роздратування годі й уявити.

Тепер я не так болісно сприймаю все, що стосується дітей. З того часу, як лишилася сама, мені стало легше. Була змушена змиритися. Читала книги та статті, зрозуміла, що якось маю з цим жити. Існують цілі стратегії, є надія. Якщо я дам собі раду, кину пиячити, існує можливість усиновити дитину. Мені ще й тридцяти чотирьох немає — нічого не скінчилося. Я відчуваю себе набагато краще, ніж кілька років тому, коли кидала візок і вибігала із супермаркету, якщо там юрмилися матусі з дітлахами. Не могла відвідувати ось такі парки, сидіти біля майданчиків, спостерігати, як щокаті малюки скочуються з гірки. Часом, коли настрій був гірше не можна, коли бажання ставало нестерпним, мені здавалося, що я втрачаю розум.

Напевно, так на деякий час і сталося. Того дня, про який мене запитують у поліцейському відділку, я, скоріш за все, збожеволіла. Новина, яку одного разу повідомив Том, щось у мені перемкнула, я покотилася вниз. Точніше сказати — написав: я прочитала це на його сторінці Фейсбуку того ранку. Потрясінням для мене це не стало, я вже знала, що в неї буде дитина, він мені розповів, до того ж я й сама її бачила, помітила ті рожеві фіранки в дитячій кімнаті. Тож я знала, що вона скоро народиться. Але раніше я вважала дитину лише її дитиною. Допоки одного дня не побачила його фотографію з новонародженою дівчинкою: він дивився на неї та посміхався, а під знімком написав: «Ось через що вся ця метушня! Ніколи нікого так не любив! Найщасливіший день мого життя!» Я думала про те, навіщо він це написав — адже він знав, що я це побачу, прочитаю ці слова, вони мене вб’ють, проте все одно написав. Йому байдуже. Батьки опікуються лише власними дітьми. Діти є центром батьківського всесвіту, і лише вони мають для них значення. Більше ніхто не вартий уваги, нічиї більше страждання чи то радість — жодне з цього не є першорядним.