Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 14)
— Ви з кимось спілкувалися? — Він наче прочитав мої думки. — Заходили до крамниць, барів…
— Я розмовляла з одним чоловіком на вокзалі! — бовкнула я голосно, майже радісно, ніби це неабияк усе змінювало. — А навіщо ви взагалі розпитуєте? Що відбувається?
Детектив Ґаскілл відкинувся на спинку стільця.
— Напевно, ви чули про зниклу жінку з Вітні — вона мешкає на Бленгейм-роуд, за кілька будинків від вашого колишнього чоловіка. Ми ходили по домівках, розпитували всіх сусідів, чи вони не бачили її того вечора. Чи не бачили або не чули чогось незвичайного. І в ході опитування спливло ваше ім’я. — Він ненадовго замовк, щоб ця новина «перетравилася». — Того вечора вас бачили на Бленгейм-роуд, приблизно у той самий час, коли місіс Гіпвелл, зникла жінка, вийшла з дому. Місіс Анна Ватсон запевняє, що бачила вас на вулиці, біля будинку місіс Гіпвелл, неподалік він власного будинку місіс Ватсон. Вона засвідчила про вашу дивну поведінку, вона занепокоїлася. Настільки занепокоїлася, що вирішила зателефонувати до поліції.
Серце билося, мов пташка в клітці. Я не могла розмовляти, оскільки єдине, що бачила перед собою, — саму себе, скрючену в підземному тунелі, із закривавленими руками.
— Я нічого не зробила, — відповіла я. — Ні в чому не винна. Просто… я просто хотіла побачити власного чоловіка…
— Вашого колишнього чоловіка, — знову виправив мене Ґаскілл. Він дістав з кишені світлину, показав мені. То була фотографія Меґан. — Ви бачили цю жінку в суботу ввечері? — спитав він. Я довго-довго дивлюся на знімок. Настільки ніяково почуваюся, коли ось у такий спосіб дивлюся на неї — на ідеальну білявку, за якою спостерігала, чиє життя сама вигадувала. Знімок був професійний, портретний, великим планом. Риси її обличчя виявилися трохи важчими, ніж я уявляла, не такими витонченими, як риси обличчя вигаданої мною Джесс. — Міс Ватсон! Ви бачили її?
Я не знала, чи бачила її. Відверто кажу — не знала. І досі не знаю.
— Не пригадую, — відповіла я.
— Що не пригадуєте? Що ви могли її бачили?
— Я… я не впевнена.
— У суботу ввечері ви вживали спиртні напої? — запитав він. — Перш ніж попрямувати до Вітні, ви вживали алкоголь?
Обличчя знову запалало від сорому.
— Так, — зізналася я.
— Місіс Ватсон — Анна Ватсон — свідчить, що ви здалися їй п’яною, коли вона побачила вас біля власного будинку. Ви були п’яні?
— Ні, - заперечила я, рішуче дивлячись в очі детективу, щоб не зустрічатися поглядом із Кеті. — Я пропустили лише кілька чарок після обіду, але п’яною не була.
Ґаскілл зітхнув. Він явно був розчарований. Озирнувся на Прищаву Шию, потім знову поглянув на мене. Повільно, неохоче підвівся, присунув стілець назад до столу.
— Якщо щось пригадаєте про суботній вечір, будь-яку інформацію, яка може стати у пригоді, будь ласка, зателефонуйте нам, — попросив він, простягуючи візитну картку.
Ґаскілл похмуро кивнув Кеті на прощання, я важко опустилася на диван. Я відчувала, що серцебиття уповільнюється, але серце знов несамовито закалатало, коли він спитав:
— Ви працюєте у сфері зв’язків з громадськістю, так? У «Гантинґдон Вайтлі»?
— Так, — відповіла я. — У «Вайтлі».
Він обов’язково перевірить і дізнається, що я збрехала. Мені слід навідатися до поліцейського відділку, щоб сказати правду. Тоді зізнаюсь йому у всьому: що втратила роботу, що ввечері в суботу була п’яна як чіп, що не маю жодного уявлення, коли повернулася додому. Розповім усе те, що слід було сказати ще вчора: він не там шукає. Обов’язково розповім йому, що, на мою думку, у Меґан Гіпвелл був роман.
Поліція вважає мене настирливою дівчиною. Уважають, що я стежу за сусідами, що я психічно хвора, з нестабільною психікою. Не слід було взагалі навідуватися до поліцейського відділку. Ще більше погіршила власне становище, а Скоттові, на мій погляд, навряд чи допомогла — а саме для цього я й навідалася сюди. Він потребує моєї допомоги, цілком очевидно, що поліція запідозрить його у зникненні дружини, а я знаю, що це неправда, тому що я знаю Скотта. Як би божевільно таке не звучало, але я насправді так відчуваю. Я бачила, як він до неї ставиться. Він не міг заподіяти їй шкоди.
Гаразд, я не лише задля Скотта звернулася до поліції. Треба було ще владнати всі непорозуміння з моєю брехнею. Про те, що я працюю у «Гантинґдон Вайтлі».
Мені знадобився певний час, щоб дістати мужності піти до поліцейського відділку. Я вже хотіла десяток разів повернути назад, але врешті-решт увійшла. Спитала чергового сержанта, чи я можу поспілкуватися з детективом Ґаскіллом, він провів мене в задушливу приймальню, де я чекала понад годину, поки за мною хтось вийде. На той час я вже спітніла та тремтіла, немов жінка дорогою на ешафот. Мене завели до іншого кабінету, ще меншого та більш душного, без жодного вікна. Ще десять хвилин я просиділа на самоті, поки не з’явився Ґаскілл з якоюсь жінкою, також у цивільному. Ґаскілл ввічливо зі мною привітався і взагалі не здивувався моєму візиту. Представив свою колежанку-детектива — сержанта Райлі. Вона молодша за мене, висока, худорлява, темноволоса, привабливі виразні риси обличчя, чимось нагадувала лисичку. На мою посмішку вона не відповіла.
Ми всі сіли, але продовжували мовчати; поліціянти очікувально дивилися на мене.
— Я пригадала того чоловіка, — промовила я. — Я вам уже розповідала про чоловіка на вокзалі. Можу його описати. — Райлі трохи здивовано підвела брови, посунулася на стільці. — Середній на зріст, середньої статури, рудаве волосся. Я підсковзнулася на сходах, він притримав мене за руку. — Ґаскілл нахилився вперед, поставив лікті на стіл, стиснув руки перед ротом. — Був вдягнений… Мені здається, у блакитну сорочку.
Це не зовсім правда. Я таки пам’ятаю чоловіка, майже впевнена, що в нього рудаве волосся, мені здається, що він мені посміхався чи то глузував з мене, коли я сиділа у потягу. Гадаю, що він зійшов з потяга у Вітні, напевно, розмовляв зі мною. Можливо, я підсковзнулася на сходах. Я пам’ятаю такий випадок, але не можу визначити достеменно, чи він стався в суботу ввечері чи колись у інший час. Я часто посковзаюся, на багатьох сходах. І я гадки не маю, у що він був одягнений.
На детективів моя розповідь не справила жодного враження. Райлі ледь помітно похитала головою. Ґаскілл розвів руками, поклав їх на стіл долонями догори.
— Гаразд, міс Ватсон, саме через цю історію ви до нас завітали? — спитав він. У його голосі ані тіні гніву, він майже підбадьорював. На жаль, тут ще присутня ця Райлі. Я би могла розмовляти з Ґаскіллом, могла б йому довіритися.
— Я більше не працюю у «Гантинґдон Вайтлі», — зізналася я.
— Ось воно як, — він відкинувся на спинку свого стільця, виглядаючи вже більш зацікавленим.
— Звільнилася три місяці тому. Моя сусідка — насправді вона і є власницею квартири… я нічого їй не повідомила. Я зараз шукаю іншу роботу. Не хотіла, щоб вона дізналася, оскільки тоді буде перейматися через орендну платню. У мене є гроші. Я спроможна платити, але… Хай там як, вчора я збрехала про свою роботу і зараз за це вибачаюся.
Райлі нахилилася уперед і фальшиво посміхнулася.
— Зрозуміло. Більше ви не працюєте у «Гантинґдон Вайтлі». Ви взагалі ніде не працюєте, чи не так? Ви безробітна?
Я кивнула.
— Зрозуміло. Тож… ви не наймаєтеся на роботу, нічого такого?
— Ні.
— А… ваша сусідка, невже вона не помітила, що ви щодня не ходите на роботу?
— Я ходжу. Маю на увазі, я не ходжу в контору, але щодня їду до Лондона, як зазвичай, у той самий час, тож вона… Щоб вона не дізналася. — Райлі подивилася на Ґаскілла; він не зводить з мене очей, у його вигляді помітна тінь невдоволення. — Дивно звучить, знаю… — промовила я й замовкла, оскільки це звучить не дивно, це схоже на божевілля, коли промовляєш подібне вголос.
— Зрозуміло. Тож ви вдавали, ніби щодня їздите на роботу? — запитує в мене Райлі, її брови також з’єдналися в одну лінію, ніби вона насправді хвилювалася за мене. Наче вважала, що я взагалі з глузду з’їхала. Я нічого не відповіла, навіть не кивнула — нічого, продовжувала мовчати. — Дозвольте запитати, міс Ватсон, чому ви звільнилися?
Не було жодного сенсу брехати. Якщо вони до цієї розмови ще не мали наміру перевірити мою трудову книжку, тепер, чорт забирай, зроблять це обов’язково.
— Це мене було звільнено, — зізналася я.
— Вас було звільнено, — повторила Райлі з ноткою задоволення в голосі. Було зрозуміло, що саме на таку відповідь вона й сподівалася. — Через що?
Я зітхнула й звернулася до Ґаскілла:
— Невже це настільки важливо? Невже має значення, через що я кинула роботу?
Ґаскілл мовчав, уважно вчитуючись у записи, які підштовхнула до нього Райлі, проте ледь помітно похитав головою. Райлі змінила тему.
— Міс Ватсон, хочу поставити вам питання про вечір суботи. — Я подивилася на Ґаскілла: «ми вже з вами мали подібну розмову», але він на мене не дивився.
— Будь ласка, — відповіла я. Постійно торкалася потилиці, перевіряючи свої забиті місця. Не могла сидіти, не смикаючись.
— Розкажіть мені, навіщо ввечері в суботу ви пішли на Бленгейм-роуд. Навіщо ви хотіли поспілкуватися з колишнім чоловіком?