Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 9)

Дарк передбачав: якщо від Потопу до будівництва Вавилонської вежі минуло 340 років, то й від прибуття «Мейфлавер» у Плімут до сповнення обіту мине стільки ж. Адже саме пуритани, новий обраний народ, у своїх долонях тримають долю людства. На відміну від гебреїв, які підвели Бога, відмовившись визнати його сина, англійці-переселенці напишуть останній розділ в історії, перш ніж небеса і земля нарешті зімкнуться. Як Ной у ковчегу, вони перетнули безкраїй океанічний потоп, щоб здійснити свою священну місію.

Раз ідеться про 340 років, то, за Дарковими підрахунками, поселенці виконають першу частину своєї місії до 1960 року. Вони закладуть підвалини для справжньої роботи, якій ще тільки судилося початися: будівництва нової Вавилонської вежі. Дарк писав, що він уже бачив добрі знаки у Бостоні, де, як ніде у світі, головним будівельним матеріалом стала цегла, з якої, як зазначено у третьому рядку Буття 11, будували й Вавилонську вежу. Він упевнено стверджував, що у році Божому 1960-му до небес потягнеться нова Вавилонська вежа, символ воскресіння людського духу. Історія писатиметься задом наперед. Те, що впале, піднесеться; зламане знову стане цілим. Завершена вежа буде така велика, що в неї зможуть поміститися всі мешканці Нового світу. На кожного чекатиме окрема кімната, і коли він туди зайде, то забуде все, що знав. Мине сорок днів і сорок ночей, і з кімнати вийде нова людина, носій Божої мови, готова заселити другий, цього разу вічний рай.

Так завершується Стіллманів огляд брошури Генрі Дарка, датованої 26 грудня 1690 року, тобто сімдесятою річницею висадки «Мейфлавер».

Квінн зітхнув і закрив книжку. Читальна зала була порожня. Він нахилився, опустив голову на руки й заплющив очі.

— Тисяча дев’ятсот шістдесятий, — ​сказав він уголос.

Він спробував уявити Генрі Дарка, але не зумів. Перед очима палав вогонь, заграва із книжок. А тоді плин думок урвав спогад: це у 1960 році Стіллман замкнув свого сина.

Квінн відкрив свій червоний записник і зручно вмостив на колінах. Але щойно зібрався щось записати, як вирішив, що з нього досить. Він закрив червоний записник, встав і повернув Стіллманову книжку бібліотекарю. Підкурив перед сходами, вийшов із бібліотеки й рушив назустріч травневому пообіддю.

7

На Центральний вокзал він прийшов завчасно. Стіллманів потяг мав прибути о 18:41, але Квінн потребував часу, аби вивчити географію цього місця й пересвідчитися, що Стіллманові не вдасться вислизнути непоміченим. Вийшовши зі станції метро й зайшовши до великої зали, він побачив, що тільки-но перевалило за четверту. Станція вже почала наповнюватися людом, як то бувало у годину пік. Протискаючись проти течії натовпу, Квінн обійшов пронумеровані ворота у пошуку прихованих сходів, непозначених виходів і темних ніш. Він дійшов висновку, що той, хто хоче зникнути, може зробити це без проблем. Лишалося сподіватися, що Стіллмана не попередили. А якщо попередили, і Стіллман вислизне, то, значить, відповідальність лежить на Вірджинії Стіллман. Більше нікому. Його заспокоювала думка, що на випадок, якщо все піде не так, є запасний план. Якщо Стіллман не з’явиться, Квінн рушить прямо по 69-й вулиці й затисне Вірджинію Стіллман у кут.

Блукаючи вокзалом, він раз у раз нагадував собі, ким буцімто є. Бути Полом Остером, почав розуміти він, не так уже й неприємно. Його тіло, розум і думки не змінилися, але почувався він так, ніби вислизнув зі своєї самості і вже не мусить гибіти під тягарем власної свідомості. Здавалося б, це — ​дрібний трюк, витівочка з іменем, але стало незрівнянно легше і вільніше. Він розумів ілюзорність стану, але все одно відчував певну втіху. Насправді він не втратив себе, а тільки прикидався іншим і міг за бажання повернутися до іпостасі Квінна. Так, у постаті Пола Остера є мета — ​мета, яка набувала дедалі більшої ваги, — ​і це виправдовувало таку шараду і звільняло від необхідності виправдовуватися за брехню. Він ототожнив Остера з тим, щоб робити у світі добро.

Отже, він блукав вокзалом у іпостасі Пола Остера й чекав на появу Стіллмана. Він підвів погляд на склепіння величезної зали й уважно придивився до розписів, що зображали зоряне небо. Лампочки імітували зорі, лінії складалися у сузір’я. Квінн зроду не розумів зв’язку між сузір’ями та їхніми назвами. У дитинстві він багато годин вдивлявся в нічне небо, намагаючись звести докупи кластери вогників із ведмедями, биками, стрільцями й водоліями. Йому так ніколи й не вдалося, і він почувався по-дурному, ніби в центрі його мозку була сліпа пляма. Цікаво, чи Остерові в дитинстві повелося більше.

По той бік зали більшу частину східної стіни займала реклама «Кодака», виконана у не по-земному яскравих кольорах. Того місяця плакати зображали вуличку в якомусь рибальському селі в Новій Англії — ​чи не Нантакеті. Бруківку й різнобарвні квіти у вазонках під вікнами заливало прегарне весняне світло, а ген внизу вулиці виднівся океан — ​білі хвилі на синій-пресиній воді. Квінну згадалося, як вони з дружиною з’їздили на Нантакет — ​давним-давно, у перший місяць вагітності, коли його син ще був крихітним горішком у неї в животі. Спогади були болісні, тож він спробував їх притлумити. «Поглянь на це очима Остера, — ​сказав він собі, — ​а про інше не думай». Він знову відшукав поглядом фотографію і з полегшею зрозумів, що тепер думає про китів, експедиції, які вирушали з Нантакета у минулому столітті, Мелвілла й перші сторінки «Мобі Діка». Звідти його розум перескочив на колись бачений опис останніх років життя Мелвілла: мовчазний старигань працював на нью-йоркській митниці, ніким не читаний, усіма забутий. А потім перед очима раптом надзвичайно чітко постали вікно Бартльбі і глуха цегляна стіна за ним.

Хтось поплескав його по руці, й коли Квінн рвучко розвернувся, то побачив невисокого тихого чоловіка, що простягав йому зелену і червону кулькові ручки. До ручок був пришпилений маленький білий прапорець, на одному боці якого писалося: «Продаж товарів на благо ГЛУХОНІМИХ. Платіть, скільки схочете. Спасибі за допомогу». На іншому боці прапорця розмістилася абетка жестової мови — ​«НАВЧИСЯ РОЗМОВЛЯТИ З ДРУЗЯМИ» — ​де кожній із двадцяти шести літер відповідав певний жест. Квінн сягнув у кишеню і дав чоловікові долар. Глухонімий коротко кивнув і пішов далі, лишивши Квінна з ручкою в руках.

Тим часом перевалило за п’яту. Квінн вирішив, що в іншій точці буде менш вразливий, і перебрався до зали очікування. Зазвичай це безрадісне місце давало прихисток людям, яким більше нікуди податися, але зараз, у розпал години пік, його окупували чоловіки та жінки з портфелями, книжками й газетами. Квіннові ледве вдалося знайти сидіння. Поблукавши хвилини дві-три, він нарешті вмостився на одній із лавок, втиснувшись між чоловіком у синьому костюмі й повненькою молодичкою. Чоловік читав спортивну секцію «Таймс», і Квінн скосив очі, щоб прочитати, як «Метс» учора продули. Він дочитав абзацу до третього чи й четвертого, коли чоловік повільно повернувся, зміряв його лютим поглядом і відсмикнув газету.

Після того стався дивний інцидент. Квінн перевів погляд на дівчину справа — ​ану ж бо знайдеться якесь читво. Він вирішив, що їй років двадцять. На її лівій щоці під товстим шаром рожевої пудри виднілося кілька прищиків, а у роті потріскувала жувальна гумка. Зате вона читала книжку у яскравій м’якій обкладинці, і Квінн злегка нахилився, щоб побачити назву. На його подив, це виявився твір його пера — ​«Згуба самогубців» Вільяма Вілсона, перший роман із циклу про Макса Ворка. Квінн часто уявляв таку ситуацію: несподівана втіха від зустрічі зі своїм читачем. Він навіть уявляв, як зав’яжеться розмова: незнайомець розхвалює роман, він тримається гордо, але скромно, а тоді неохоче, як і належить авторові, погоджується підписати книжку, «раз ви наполягаєте». Аж ось ця сцена таки сталася наяву — ​а він розчарований, ба навіть розлючений. Дівчина, що сиділа поряд, йому не подобалася, і його ображало, що вона недбало гортає сторінки, які коштували стількох зусиль. Хотілося вирвати книжку їй із рук і втекти.

Він знову придивився до обличчя дівчини, намагаючись почути слова, які вона подумки промовляє, коли очі бігають рядками. Мабуть, витріщався надто довго, бо вона роздратовано повернулася:

— Якісь проблеми, містере?

Квінн кволо посміхнувся.

— Жодних, просто цікаво, чи вам подобається книжка.

Дівчина стенула плечима.

— Читала кращі, читала гірші.

Квінн був готовий на тому й завершити розмову, але щось змусило його продовжити. Не встиг він підвестися і піти, як із вуст зірвалося:

— Вам цікаво?

Дівчина знову стенула плечима й гучно луснула бульку.

— Типу того. Була така сцена, що детектив заблукав. Ото було страшно.

— А детектив розумний?

— Так, розумний. Тільки базікає забагато.

— Ви б хотіли більше дії?

— Мабуть.

— Якщо вам не подобається, то чого ж читаєте далі?

— Не знаю, — ​і вона знову стенула плечима. — ​Мабуть, щоб згаяти час. Та й яке кому діло. Це книжка, та й усе.

Він уже наготувався сказати дівчині, хто він такий, але зрозумів, що це нічого не змінить. Він п’ять років приховував особу Вільяма Вілсона, тож не розкриє її й зараз, а придуркуватій незнайомці — ​й поготів. Попри це, пригода вразила його самолюбство, і він розпачливо спробував проковтнути образу. Щоб не дати дівчині ляпаса, він рвучко встав і пішов геть.