Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 10)
О 18:30 він зайняв позицію перед платформою 24. Потяг прибував вчасно, і Квінн вирішив, що з позиції просто перед дверима має прекрасні шанси зауважити Стіллмана. Він вийняв фотографію з кишені і знову оглянув, особливу увагу приділяючи очам. Він десь вичитав, що очі — єдина частина обличчя, яка лишається незмінною з дитинства до старості. Достатньо спостережливий глядач, теоретично, може зазирнути у вічі хлопчику на фотографії і впізнати ту ж особу у старості. Квінн сумнівався, але більше нічого йому не лишалося — це його єдиний зв’язок із теперішнім. Стіллманове обличчя знову нічогісінько йому не сказало.
Потяг під’їхав, і його звуки прокотилися цілісіньким Квінновим тілом: хаотичний, недоладний шум влився у пульс, розганяючи кров різкими поштовхами. А тоді думки заполонив голос Пітера Стіллмана, рої слів без сенсу билися в черепі. Він зусиллям волі спробував опанувати себе. Але не помогло. Хай би що він чекав від себе тієї миті, цікавість не полишала.
Потяг був забитий, пасажири заповнили платформу і юрмою повалили до нього. Нервово поплескуючи себе по стегну червоним записником, Квінн навшпиньках вдивлявся в натовп. Уже за мить людський потік оповив його зусібіч: чоловіки і жінки, малі та старі, підлітки й немовлята, багаті і бідні, чорні чоловіки і білі жінки, білі чоловіки і чорні жінки, орієнтали й араби, чоловіки у коричневому, сірому, синьому й зеленому, жінки в червоному, білому, жовтому й рожевому, діти у кедах, діти у черевичках, діти у ковбойських чоботях, люди товсті і худі, люди високі й низькі, кожен неподібний на інших, кожен невід’ємний від власної самості. Квінн дивився на них усіх, прикипівши до місця, ніби ціле його існування звузилося до самих тільки очей. Щоразу, як до нього наближався старший чоловік, він готувався, що це й виявиться Стіллман.
Вони з’являлися і зникали надто швидко, щоб він дозволив собі потішитися розчаруванням, але у кожному немолодому обличчі він, здається, бачив провісника того, яким буде Стіллман, і очікування стрімко мінялися з кожним новим обличчям, ніби нагромадження старших чоловіків звістувало неминучу появу Стіллмана власною особою. Квіннові на мить сяйнула думка: «То от що це таке — ремесло детектива». А поза тим він ні про що не думав. Він спостерігав. Непорушний серед рухливої юрми, він стояв і спостерігав.
Квінн побачив Стіллмана, коли розійшлася десь половина пасажирів. Схожість із фотографією була безпомильна. Ні, той не облисів, хай би що там собі надумав Квінн. Нерозчесане біле волосся подекуди стирчало віхтями. Високий, худий, трохи згорблений, йому було явно за шістдесят. Він був вбраний не за сезоном у довге старомодне коричневе пальто і трохи човгав ногами при ході. Вираз обличчя в нього був безжурний — чи то про щось замислився, чи то відключився. Навколо він не дивився, ніби його нічого не цікавило. При ньому була тільки шкіряна валіза, обв’язана ременем — колись дуже гарна, а тепер обшарпана. На шляху до виходу йому довелося кілька разів поставити валізу на землю, щоб перепочити. Здається, рух давався важко, він не розумів, як поводитися у натовпі — чи то наздоганяти, чи то дати іншим пройти.
Квінн відступив на якийсь метр, наготувавшись швидко звернути, за обставинами, чи то направо, чи то наліво. Вирішив, що триматиметься на належній відстані, щоб Стіллман не помітив хвоста.
Дійшовши до виходу з платформи, Стіллман знову поставив валізу і спинився. У ту мить Квінн дозволив собі зиркнути вправо від Стіллмана й обвести поглядом решту натовпу, аби пересвідчитися, що він не помилився. Те, що сталося, не мало жодних раціональних пояснень. Простісінько за Стіллманом, за якісь кілька сантиметрів від його правого плеча, спинився інший чоловік, вийняв із кишені запальничку й закурив. Обличчя в нього було точнісінько таке ж, як у Стіллмана. Квіннові на мить здалося, що це ілюзія, така собі аура від електромагнітних потоків у Стіллмановому тілі. Аж ні, другий Стіллман рухався, дихав, кліпав очима; його дії явно не залежали від першого Стіллмана. Другий Стіллман виглядав на багатія: вбраний у дорогий синій костюм, черевики лищать, біла шевелюра розчесана, а в очах хитринка, наче він точно знає, що у світі до чого. У нього теж була тільки одна валіза — елеґантна чорна валіза десь такого ж розміру, як у іншого Стіллмана.
Квінн скам’янів. Хай би що він зараз зробив, це буде помилка. Хай би що він обрав — а обирати треба — це буде випадковість, покора обставинам. Непевність переслідуватиме його до кінця. У ту мить два Стіллмани знову рушили, перший направо, другий наліво. Квіннові хотілося розірватися навпіл, як амебі, й кинутися на два боки одночасно. «Давай, роби щось, — сказав він собі, — негайно, йолопе».
Він рушив наліво, услід за другим Стіллманом, хоча не мав на те вагомих причин. Пройшов кроків дев’ять-десять, спинився. Щось йому підказувало, що він про свої дії ще пожалкує. Його вела злість і бажання помститися другому Стіллманові за те, що сплутав йому карти. Він розвернувся й побачив, що перший Стіллман плентається у протилежний бік. Ясно ж, що це — той, хто йому потрібен. Оця от обшарпана істота, зламана, відірвана від світу навколо — ясно ж, що це і є Стіллман-безумець. Квінн глибоко вдихнув, видихнув так, що груди затрепетали, і вдихнув знову. Ні в чому не можна бути певним: ані зараз, ані взагалі ніколи. Він рушив за першим Стіллманом, сповільнившись і достосувавши крок до ритму старого, і довів його до метро.
Була майже сьома, натовп уже порідшав. Стіллман рухався, мов у тумані, але, здається, знав, куди прямує. Професор рушив просто до ескалатора, купив квиток у кіоску внизу і почав терпляче чекати на платформі на шатл до Таймс-Сквер. Раніше Квінн боявся, що його помітять, але страх почав розвіюватися. Він ще не бачив особи, яка настільки глибоко поринула б у свої думки. Навіть якби він став просто перед Стіллманом, той навряд чи його зауважив би.
Вони доїхали до Вест-Сайду шатлом, пройшли вогкими коридорами станції на 42-й вулиці і спустилися сходами до швидкісних міських електричок. Хвилин за сім-вісім вони сіли на експрес до Бродвею, промчали дві довгі зупинки на північ і зійшли на 96-й вулиці. Повільно здолавши останні сходинки, на яких Стіллманові кілька разів довелося ставити валізу й переводити подих, вони вийшли на розі й поринули у бузковий вечір. Стіллман рухався рішуче. Більше не спиняючись перепочити, він рушив по Бродвею східним боком вулиці. Кілька хвилин Квінн перебував у нераціональній певності, що Стіллман прямує до його дому на 107-й. Та перш ніж ця химерна думка перейшла у паніку, Стіллман спинився на розі 99-ї, дочекався, коли сигнал світлофора з червоного зміниться на зелений, і перейшов на протилежний бік Бродвею. Десь на середині кварталу знаходився такий собі готель «Гармонія», розсадник бліх для голоти й бідноти. Квінн не раз проходив повз нього і добре знав, що навколо завжди ошиваються пияки й волоцюги. Він здивувався, коли Стіллман відкрив двері і зайшов у фоє. Він чомусь думав, що старий знайде собі комфортабельніше житло. Квінн прикипів до скляних дверей, спостерігаючи, як професор підходить до рецепції, щось записує у книзі гостей — безсумнівно, своє ім’я — бере валізу і зникає у ліфті. Він зрозумів, що саме тут Стіллман вирішив зупинитися.
Квінн прочекав надворі ще дві години, крокуючи вздовж кварталу, в надії, що Стіллман вийде повечеряти в якійсь із місцевих кав’ярень. Але старий не з’являвся, і Квінн нарешті вирішив, що той, мабуть, ліг спати. Він подзвонив Вірджинії Стіллман із телефона-автомата на розі, вичерпно відзвітувався й рушив додому, на 107-му вулицю.
8
Наступного ранку — і ще багато ранків після того — Квінн вмощувався на лавочці посеред роздільного острівця на розі Бродвею і 99-ї. Приходив рано, не пізніше сьомої, і займав позицію з кавою у картонній чашці та булкою з маслом. Розгорнувши на колінах газету, він не зводив погляду зі скляних дверей готелю. Стіллман зазвичай виходив перед восьмою, начепивши довге коричневе пальто. В руках у нього була велика старосвітська тканинна сумка. За два тижні він ні разу не відхилявся від свого ритуалу. Старий блукав вулицями дільниці, просувався повільно, часом по міліметру, спинявся, рушав ізнову, спинявся ще раз, мовби кожен крок потрібно було зважити й відміряти, перш ніж він займе місце серед загальної суми кроків. Квіннові тяжко було так рухатися. Він звик ходити швидко, і всі ці паузи, зупинки й човгання стомлювали, бо порушували природний ритм тіла. Він був як заєць у гонитві за черепахою, тож мусив раз у раз собі нагадувати сповільнюватися.
Для Квінна лишалося загадкою, чим же Стіллман займався під час цих прогулянок. Він, звісно, бачив усе на власні очі й сумлінно записував у червоний записник. Але значення Стіллманових вчинків лишалося нез’ясованим. Стіллман, здається, не мав конкретної мети й навіть не розумів, де він. Та все ж, мовби дотримуючись продуманого плану, він не виходив за межі чітко окресленої дільниці, на півночі обмеженої 110-ю вулицею, на півдні — 72-ю, на заході — Ріверсайд-парком, а на сході — Амстердам-авеню. Хай би якими плутаними були його маршрути, щодня нові, цих кордонів Стіллман не перетинав. Така точність збивала Квінна з пантелику, адже поза тим здавалося, що плану у старого нема.