Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 6)

Коли він нарешті зумів перевести подих, місіс Стіллман відступила на відстань витягнутої руки і сказала:

— Це щоб довести, що Пітер сказав неправду. Дуже важливо, щоб ви мені вірили.

— Я вам вірю. Та навіть якби не вірив, це не мало би значення.

— Просто хочу, аби ви знали, на що я здатна.

— Добре.

Вона стисла його праву руку обома долонями й поцілувала.

— Дякую, пане Остере. Я справді вірю, що ви — ​відповідь на всі наші проблеми.

Він пообіцяв подзвонити їй наступного вечора, а тоді ступив за поріг, спустився ліфтом і полишив будівлю. Коли він вийшов на вулицю, вже перевалило за північ.

4

Квінн уже чув про такі випадки, як у Пітера Стіллмана. В іншому житті, незабаром після народження сина, він рецензував книжку про дикого хлопчика з Аверона, і тому трохи дослідив цю тему. Наскільки він пам’ятав, найбільш ранній опис такого експерименту наводить іще Геродот: єгипетський фараон Псамтик у VII столітті до нашої ери наказав ізолювати двох немовлят і велів їхньому доглядачеві не вимовляти при них ані слова. За словами Геродота, хроніста, що, як відомо, уславився своєю ненадійністю, діти таки навчилися говорити, і їхнім першим словом стало «хліб» фрігійською. У Середньовіччі імператор Священної Римської імперії Фрідріх ІІ повторив цей експеримент у надії визначити істинну «природну мову людства», але діти померли ще до того, як вимовили хоч слово. І нарешті — ​це, напевно, таки легенда — ​Яків IV, король Шотландії початку ХVІ століття, заявив, що шотландські діти, ізольовані в такий спосіб, заговорили «дуже доброю давньогебрейською».

Утім, цікавилися цією темою не тільки безумці й ідеологи. Навіть тверезий і скептичний Монтень ретельно обдумував це питання у найважливішому своєму есеї, «Апології Раймунда Сабундського»: «Я гадаю, що дитина, зростаючи в цілковитій самоті, без спілкування з людьми (набратися такого досвіду не так легко), все-таки мала б якісь слова, щоб висловлювати свої думки. Сумнівно, щоб природа відмовила нам у засобі, який дала багатьом тваринам … Цікаво знати, якою мовою говорила б дитина? Усі припущення та гадки щодо цього не дуже переконують» [1].

Поза такими експериментами траплялася й випадкова ізоляція: діти губилися в лісах, моряки застрягали на диких островах, дітей вирощували вовки — ​а також жорстокі садисти-батьки, які замикали дітей, приковували до ліжка, били, мучили без найменшої причини, як не брати до уваги власного безумства. Квінн перечитав розлогий корпус текстів, присвячених таким історіям. Наприклад, шотландський моряк Александр Селкірк, якого дехто вважає прототипом Робінзона Крузо, прожив чотири роки на безлюдному острові біля узбережжя Чилі, і, за словами капітана корабля, який порятував його у 1708 році, «настільки забув мову, яку довго не використовував, що ми ледве його розуміли». Менше ніж за 20 років по тому до англійського королівського двору під особливий захист короля Георга І доставили Пітера з Ганновера, здичавілого хлопчика років чотирнадцяти, якого знайшли, нагого і німого, у лісах біля німецького містечка Гамельн. Його побачили і Свіфт, і Дефо, й ця зустріч надихнула останнього на памфлет «Розмежування простої природи» (1726). Утім, Пітер так і не навчився говорити, тож за кілька місяців його відправили за місто, де він і дожив до сімдесяти, не цікавлячись сексом, грошима й іншими земними справами. Був іще Віктор, здичавілий хлопчик із Аверона, знайдений у 1800 році. Під терплячим і пильним доглядом доктора Ітара Віктор опанував основи мовлення, але далі рівня маленької дитини так і не просунувся. Іще більшу славу здобув Каспар Гаузер, який з’явився одного вечора 1828 року у Нюрнберзі, вбраний у химерний костюм і здатний вимовити лише кілька осмислених слів. Він умів написати своє ім’я, але поводився, як мала дитина. Місто взяло над ним опіку і передало на утримання місцевому вчителеві; цілими днями він бавився на підлозі дерев’яними кониками, а їв тільки хліб і воду. Однак Каспар розвивався далі. Він навчився добре їздити верхи, був акуратний до одержимості, любив червоний і білий колір і, судячи з усіх розповідей, володів винятковою пам’яттю, особливо на імена й обличчя. Попри це, він не любив виходити надвір, уникав яскравого світла і, як і Пітер із Гановера, не виявляв зацікавлення ані сексом, ані грошима. Коли спогади про минуле поступово повернулися, він зумів згадати, що провів багато років на підлозі у темній кімнаті, а годував його чоловік, який ніколи з ним не говорив і уникав його погляду. Незабаром після того Каспара заколов озброєний кинджалом невідомий у громадському парку.

Минуло багато років, відколи Квінн востаннє дозволив собі згадати ці історії. Тема дітей була для нього надто болюча, а особливо дітей, які страждали, зазнали знущань чи померли геть малими. Якщо Стіллман — ​чоловік із кинджалом, що приїхав мститися дитині, якій зруйнував життя, то Квінн хоче його спинити. Він розумів, що свого сина не оживить, але бодай іншого міг порятувати від смерті. Тепер, раптом отримавши таку можливість, він завмер просто посеред вулиці, а думка про майбутні перспективи нависла над ним, як страшний сон. Він згадав маленьку труну із тілом сина — ​у день похорону він бачив, як її опускають у землю. Оце ізоляція, — ​сказав він собі. Оце мовчанка. Можливо, ситуацію погіршувало й те, що його сина також звали Пітером.

5

На розі 72-ї вулиці й Медісон-авеню він зупинив таксі. Доки машина деренчала крізь парк у напрямку Вест-Сайду, Квінн дивився у вікно й думав, чи Пітер Стіллман, виходячи на повітря та світло, бачить ті ж дерева. Цікаво, чи Пітер бачить ті ж предмети, що й він, чи для нього цей світ — ​щось цілковито інше. А якщо дерево — ​не дерево, то що ж воно таке?

Коли таксист висадив його перед домом, Квінн усвідомив, що зголоднів. Після раннього сніданку у нього й ріски не було в роті. Аж дивно, як швидко промайнув час у квартирі Стіллманів. Якщо його підрахунки правильні, він пробув там понад чотирнадцять годин, але за відчуттями, візит тривав години три, щонайбільше чотири. Він стенув плечима і сказав собі:

— Треба навчитися частіше дивитися на годинник.

Він повторив свій маршрут по 107-й вулиці, звернув на Бродвеї наліво й рушив на північ, шукаючи, де б поїсти. Іти в бар і їсти у натовпі п’яних балакучих гостей не хотілося, хоча зазвичай така перспектива тішила. Він перейшов 112-ту вулицю, побачив, що «Забігайлівка Гайтс» ще відчинена, й вирішив зайти. Та була яскраво освітлена, але похмура, з великим стендом журналів із оголеними жінками при одній зі стін, окремим відділом для канцелярського приладдя та газет, кількома столиками для відвідувачів і довгим пластиковим шинквасом з барними стільцями. За шинквасом стояв високий пуерторіканець у білій картонній шапочці шеф-кухаря. До його обов’язків належало приготування їжі, переважно хрящуватих котлет для бургерів, позбавлених смаку сендвічів із блідими помідорами та прив’ялим салатом, мілкшейків, молочних напоїв із содовою й сиропом, а також булочок. Справа за касовим апаратом стояв бос, невисокий лисуватий чоловік із кучерявою шевелюрою і витатуюваним на руці концтабірним номером. Він був правителем царства цигарок, люльок і сигар. Він сидів і незворушно читав завтрашній ранковий номер «Щоденних новин», який випускали звечора, для сов.

О такій порі заклад був майже порожній. За заднім столиком сиділо двоє старих у обшарпаному одязі, один дуже товстий, а другий дуже худий, і ретельно вивчали форми для ставок на перегонах. На столі між ними стояло дві порожні кавові чашки. На передньому плані обличчям до стенду преси стояв юний студентик із відкритим журналом в руках і уважно розглядав фотографію голої жінки. Квінн сів за шинквас, замовив гамбургер і каву. Пуерторіканець взявся до роботи, через плече перемовляючись із Квінном.

— Чувак, а гру ти сьогодні бачив?

— Пропустив. Було щось добре?

— А сам як думаєш?

Квінн уже кілька років вів із цим чоловіком такі розмови, а імені його так і не дізнався. Якось вони розговорилися про бейсбол і відтоді говорили про нього щоразу, як Квінн туди приходив. Взимку обговорювали зміни у складі команд, прогнози і спогади. Під час сезону — ​завжди про останню гру. Вони обидва вболівали за «Метс», і ця безнадійна пристрасть їх пов’язала.

Чоловік за шинквасом струснув головою.

— У перші два заходи Кінґман забиває по очку. Бум, бум. Удар на славу, ледь не до місяця. Джонс нарешті зібрався й добре подає, все виглядає незле. Кінець дев’ятого інінга, рахунок 2:1. «Пітсбург» виставляє хлопців на другу і третю базу, один вибув, так що «Метс» виводять із майданчика запасних Аллена. Він виводить наступного, займає базу. «Метс» стягують кути, щоб зібрати сили на фініші, може, навіть дубля проб’ють, якщо влучать у середину. Виходить Пенья, посилає м’яч по землі, і просто Кінґману між ноги. Двоє забивають, і все, бай-бай, Нью-Йорк.

— Гівно цей Дейв Кінґман, — ​сказав Квінн, надкушуючи свій гамбургер.

— А от Форстера варто тримати на оці, — ​сказав чоловік за шинквасом.

— Здувся твій Форстер. Профукав потенціал. Клоун надутий. — ​Квінн жував обережно, обмацуючи їжу язиком на предмет кісток. — ​Хай би його вже відправили назад у Цинциннаті бандероллю.