Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 5)

— Є лише один спосіб це з’ясувати.

— Як би це пояснити… Це був найпростіший спосіб видобути Пітера з лікарні і дати йому шанс зажити нормальнішим життям.

— А ви не могли стати його легальною опікункою?

— Бюрократична процедура складна. А крім того, Пітер уже повнолітній.

— Себто це з вашого боку величезна самопожертва?

— Та ні. Я вже була одружена раніше, з катастрофічними наслідками. Нового шлюбу вже не хотілося. А Пітер бодай надає моєму життю сенсу.

— Це правда, що Стіллмана звільнять?

— Завтра. Він прибуде на центральний вокзал увечері.

— І ви вважаєте, що він загрожує Пітерові. Це просто підозри — ​чи у вас є докази?

— І те, і те. Стіллмана збиралися випустити ще два роки тому. Але він написав Пітерові листа, який я передала в поліцію. У лікарні вирішили, що він ще не готовий вийти на свободу.

— І що було в листі?

— Маячня безумця. Він називав Пітера виплодком диявола і писав, що день спокути гряде.

— Лист у вас лишився?

— Ні, я віддала його поліції два роки тому.

— А копія?

— На жаль, ні. Думаєте, це важливо?

— Можливо.

— Я можу спробувати добути вам копію, якщо хочете.

— І після того, наскільки розумію, листів не було?

— Не було. І тепер вирішили, що Стіллман готовий вийти на свободу. Таке офіційне рішення, і я не можу їх спинити. А я думаю, що Стіллман просто зробив висновки. Він зрозумів, що після листів і погроз його тільки замкнуть надовше.

— Тому ви й боїтеся.

— Так.

— Але ви не знаєте, які в нього плани.

— Саме так.

— І що ви хочете, щоб я зробив?

— Я хочу, щоб ви уважно за ним стежили. Я хочу, аби ви з’ясували, що він задумав. Я хочу, щоб ви не підпустили його до Пітера.

— Іншими словами, щоб я висів у нього на хвості.

— Мабуть, що так.

— Ви мусите розуміти, що я не можу не пускати Стіллмана в цю будівлю. Я можу тільки попередити вас. І можу піти за ним услід.

— Розумію. Аби тільки Пітер не був беззахисним.

— Гаразд. Як часто мені виходити з вами на контакт?

— Я хочу, щоб ви звітували мені щодня. Скажімо, телефонували близько десятої-одинадцятої вечора.

— Без проблем.

— Щось іще?

— У мене є ще кілька запитань. Наприклад, мені цікаво, звідки ви довідалися, що Стіллман прибуде завтра на Центральний вокзал.

— Знати такі речі — ​мій обов’язок, пане Остере. Ставки зависокі, щоб пустити справу на самопас. І якщо за Стіллманом не почати стежити, щойно прибуде, він може розчинитися. Я не хочу, щоб так сталося.

— Яким потягом він прибуває?

— Потягом о 18:41 із Поукіпзі.

— У вас, напевно, є фотографія Стіллмана?

— Так, звичайно.

— А ще про Пітера. Мені цікаво, навіщо ви йому про це взагалі розповіли. Може, краще було це від нього приховати?

— Я б так і зробила, але Пітер підслухав по паралельному телефону, коли мені сповістили, що його батька випускають. Я нічого не могла вдіяти. Пітер, буває, впирається рогом, і тоді найкраще бути з ним чесною.

— І останнє питання. Хто вам мене порадив?

— Чоловік пані Сааведри, Майкл. Він служив у поліції. З довідок виходить, що ви — ​найкращий у місті кандидат для такої роботи.

— Спасибі за комплімент.

— З того, що я поки бачу, пане Остере, я й не сумніваюся: ми знайшли саме ту людину.

Квінн вирішив, що це знак, і підвівся. Він зітхнув із полегшею, коли нарешті розім’яв ноги. Все пройшло добре, значно краще, ніж він сподівався, але тепер у нього розболілася голова, а тіло нило від утоми, якої він не відчував уже багато років. Якщо він затримається тут іще трохи, то, напевно, себе викаже.

— Мій тариф — ​сто доларів за день плюс витрати, — ​сказав він. — ​Якщо дасте аванс, то це слугуватиме доказом, що я на вас працюю, й дасть мені право тримати в таємниці отриману від вас інформацію. Отже, все, що між нами відбудеться, буде суворо конфіденційне.

Вірджинія Стіллман посміхнулася лише їй знаному жарту. А може, просто зреагувала на двозначність в останньому реченні.

Квінн ні в чому не міг бути певен — ​ані тоді, ані в тому, що сталося у наступні дні й тижні.

— Скільки вам потрібно? — ​спитала вона.

— Байдуже, на ваш розсуд.

— П’ятсот?

— Цього більш ніж досить.

— Гаразд, я зараз принесу чекову книжку. — ​Вірджинія Стіллман підвелася і знову посміхнулася Квіннові. — ​Зараз принесу вам фото Пітерового батька. Здається, я пам’ятаю, де воно лежить.

Квінн подякував і сказав, що зачекає. Він провів її поглядом і знову піймав себе на тому, що уявляє, як вона виглядає без одягу. Вона з ним заграє — ​чи це його власний розум знову веде на слизьке? Він вирішив відкласти ці роздуми і повернутися до теми пізніше.

Вірджинія Стіллман знову зайшла до кімнати і сказала:

— Ось ваш чек. Сподіваюся, я все виписала правильно.

Так, так, подумав Квінн, розглядаючи чек, все чікі-пікі. Він потішився власній кмітливості. Чек, звичайно, був виписаний на ім’я Пола Остера, а отже, Квінна не можна притягнути до відповідальності за те, що він прикидається приватним детективом без ліцензії. Безвідповідальність додала йому впевненості. Неважливо, що не зможе отримати гроші за цим чеком. Уже тоді було зрозуміло, що займається цим не заради грошей. Він поклав чек у внутрішню нагрудну кишеню куртки.

— На жаль, новіших нема, — ​сказала Вірджинія Стіллман. — ​Світлині більше двадцяти років. Боюся, це найкраща.

Квінн поглянув на Стіллманове обличчя в надії на раптове просвітлення, потік потаємного знання, яке поможе йому зрозуміти цього чоловіка. Але зображення нічого йому не сказало. Портрет — ​та й годі. Він порозглядав його ще мить і дійшов висновку, що на його місці міг бути будь-хто.

— Я роздивлюся її уважніше, коли доберуся додому, — ​сказав він, вкладаючи фото до тієї ж кишені, куди вже потрапив чек. — ​Минуло багато років, але я певен, що його впізнаю завтра на вокзалі.

— Сподіваюся, впізнаєте, — ​сказала Вірджинія Стіллман. — ​Справа пильна, я на вас покладаюся.

— Не хвилюйтеся, — ​сказав Квінн. — ​Я ще нікого не підводив.

Вона провела його до дверей. Вони кілька секунд простояли у тиші, не знаючи, чи потрібно ще щось додати, чи вже можна прощатися. І в ту паузу Вірджинія Стіллман раптом обійняла Квінна, знайшла його губи своїми і пристрасно поцілувала, вганяючи язик глибоко йому в рот. Квінна це настільки спантеличило, що він майже не отримав від поцілунку задоволення.