Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 31)

Він рушає на Мангеттен — ​так далеко від Чорного ще ніколи не відходив — ​витісняючи роздратування рухом і сподіваючись, що втома заспокоїть. Прямує на північ, поринувши у думки й не завдаючи собі клопоту звертати увагу на речі навколо. На Іст‑26-й вулиці розв’язується лівий шнурок, і саме тоді, коли він нахиляється його зав’язати, присівши на коліно, на нього падає небо. Адже кого він тієї миті бачить, як не майбутню місіс Синю! Вона йде до нього вулицею, тримаючи під правий лікоть чоловіка, якого Синій ніколи не бачив, і з осяйною усмішкою заворожено слухає, що той їй розповідає. Якусь мить Синій такий розгублений, що навіть не знає, чи нахилити голову і сховати обличчя, чи, навпаки, випростатися і привітатися з жінкою, що, як він зараз розуміє — ​раптове і несподіване усвідомлення, мовби двері захряснули — ​ніколи не стане його дружиною. Виявляється, ні те, ні те йому не вдається — ​він спершу нахиляє голову, але за секунду розуміє, що все ж хоче, аби вона його впізнала. Тоді бачить, що вона, зачарована розповіддю супутника, його не помітить, і рвучко підводиться з тротуару, коли до них залишається неповні два метри. Колишня майбутня місіс Синя ойкає, ніби перед нею привид, ще до того, як встигає зрозуміти, хто це. Синій вимовляє її ім’я, мовби чужим голосом, і вона завмирає, прикута до місця. На її обличчі проступає шок, а потім вираз стрімко змінюється на лють.

Ти! — ​коже йому вона. — ​Ти!

Не встигає він і слова вимовити, як вона відпускає руку свого супутника й починає гамселити Синього у груди кулаками, кричати, як ненормальна, і звинувачувати його у всіх смертних гріхах. А Синій тільки й може, що знову і знову повторювати її ім’я, мовби у безнадійній спробі розділити жінку, яку любив, і дикого звіра, який на нього нападає. Він почувається цілковито беззахисним, і коли її напад не припиняється, він починає вітати кожен новий удар як справедливу кару за свою поведінку. Утім, кінець сцені кладе інший чоловік — ​у Синього навіть виникає спокуса зацідити йому у щелепу, ось тільки він такий приголомшений, що не встигає зреагувати вчасно, й коли вдається спохопитися, той уже веде заплакану колишню майбутню місіс Синю геть, за ріг, і на тому все закінчується.

Ця коротка сцена, така несподівана й така приголомшлива, вивертає Синього навиворіт. Коли вдається взяти себе в руки й повернутися додому, він розуміє, що пустив своє життя коту під хвіст. Вона невинна, каже він собі, — ​він її хоче винити, але не може. Від нього не було ні слуху, ні духу, може, його й серед живих не було — ​чи ж можна її звинувачувати в тому, що їй хотілося жити? На очі Синьому навертаються сльози, але горе затьмарює злість на себе — ​за те, що він такий йолоп. Він профукав усі шанси на щастя, й раз так, можна сказати, що це — ​початок кінця.

Синій повертається до своєї кімнати на Орандж-стрит, лягає на ліжко й починає зважувати можливості. Врешті повертається до стіни, де його погляд падає на фотографію того патологоанатома з Філадельфії, Золотого. Він думає про похмуру пустку нерозв’язаної справи і спочилу в безіменній могилі дитину, розглядає хлопчикову посмертну маску й починає обмірковувати одну ідею. Можливо, з Чорним можна зблизитися, — ​думає він, — ​не виказуючи при цьому себе. Він може вжити певних кроків, запустити певні плани, може, навіть не один, а два чи три. Час почати з чистого аркуша.

Наступний звіт треба подати післязавтра, тож щоб відправити його вчасно, він береться за роботу. Останні кілька місяців звіти ставали дедалі лаконічніші — ​він наводив сухі факти й нічого більше у абзаці-двох, і цього разу теж не відступається від тієї моделі. Але внизу сторінки додає загадкову фразу, як таку собі перевірку, спробу змусити Білого порушити мовчанку: Чорний, здається, захворів. Боюся, помирає. Він запечатує звіт і каже собі, що це — ​тільки початок.

За два дні по тому Синій рано-вранці мчить до Бруклінської пошти, величезного замку, з якого видно Мангеттенський міст. Синій відправляє всі свої звіти на поштову скриньку № 1001, і тепер мовби випадково проходить повз неї й непомітно зазирає перевірити, чи не прийшов звіт. Прийшов. Чи бодай там є якийсь лист, самотній білий конверт під кутом у 45 градусів до вузького віконечка — ​і Синій не має підстав вважати, що лист не його. Тоді починає повільно обходити залу по колу. Він чекатиме там, доки не з’явиться Білий чи той, хто на нього працює, не зводячи погляду з колосальної стіни пронумерованих скриньок із різними комбінаціями, і в кожній — ​якийсь інший секрет. Люди приходять і йдуть, відкривають скриньки і закривають, а Синій все бродить колами, інколи спиняючись абиде, а тоді рушаючи далі. Йому все видається бурим, ніби осіння погода прокралася до кімнати знадвору; приємно пахне цигарковим димом. Після кількох годин він відчуває голод, але не піддається на поклик шлунка: зараз чи ніколи, треба триматися. Синій спостерігає за всіма, хто підходить до скриньок, затримуючи погляд на тих, хто наближається до № 1001, свідомий того, що по звіт може прийти й не сам Білий, а взагалі будь-хто — ​старша пані, мала дитина — ​отже, потрібно зберігати пильність. Проте всі можливості так і лишаються нереалізовані, адже скриньки ніхто не торкається, хоча Синій сплітає історії про кожного, що до неї наближається, намагаючись уявити, як та особа пов’язана з Білим чи Чорним, яку роль він чи вона відіграє у справі і таке інше — ​і мусить по одній відкидати ці оповідки, жбурляти їх назад у пітьму забуття.

Одразу пополудні, в ту мить, коли на пошті стає людно через наплив працівників, що вирішили в обідню перерву відправити листа, придбати марки чи полагодити якусь справу, двері відкриває чоловік у масці. Синій його спершу навіть не зауважує, стільки людей проходять крізь ці двері одночасно, але коли той відділяється від натовпу й рушає до пронумерованих поштових скриньок, детектив нарешті звертає увагу на маску: діти носять такі на Геловін, маска гумова й зображає якесь огидне страховисько із рваними ранами на лобі, кров’ю з очей та іклами. В іншому той цілковито звичайний (сіре твідове пальто, червоний шарф на шиї), але Синій із першого погляду відчуває, що чоловік у масці — ​це Білий. Коли чоловік простує до скриньки № 1001, це відчуття переростає у певність. Водночас Синьому здається, що чоловік мовби й не зовсім присутній: він його бачить, але більш ніж імовірно, що інші — ​ні. Тут Синій, утім, помиляється, бо коли чоловік у масці перетинає величезну залу з мармуровою підлогою, чимало людей заходяться сміхом і тицяють у нього пальцями. Хтозна, на краще це чи на гірше. Чоловік у масці підходить до скриньки № 1001, вертить туди-сюди коліщатко для підбору номера й відкриває. Щойно Синій пересвідчується, що це саме той, хто йому потрібен, він починає просуватися у тому напрямку, сам до кінця не певен, що збирається зробити. У глибині душі він, безперечно, хоче того схопити і зірвати маску. Але чоловік надто пильний, тож, поклавши конверт у кишеню й закривши скриньку, він швидко роззирається, зауважує, що до нього наближається Синій, і кидається навтьоки до дверей. Синій мчить за ним у надії наздогнати і схопити, але на якусь мить загрузає у натовпі біля дверей, і коли пробивається назовні, чоловік у масці вже летить униз сходами, приземляється на тротуарі й біжить геть вулицею. Синій не здається і навіть вірить, що його наздоганяє, але тут чоловік добігає до перехрестя, де автобус саме від’їздить від зупинки, й заскакує всередину — ​а Синій лишається з носом, задиханий, і завмирає, як ідіот.

За два дні по тому, коли Синій отримує поштою чек, Білий нарешті додає кілька слів від себе. «Більше жодних вибриків», — ​сказано у записці, отже, звісточка така собі, але Синій усе одно радий, що її отримав, радий, що пробив стіну мовчанки. Йому, щоправда, невтямки, про останній звіт у записці йдеться — ​чи про інцидент на пошті. Гаразд усе обдумавши, він вирішує, що байдуже. Так чи так, ключ до справи — ​дія. Він і далі мусить порушувати хід подій — ​тут трохи підштовхнути, там дрібку розхитати, торсати кожну загадку, доки структура не ослабне, й тоді якогось дня ціла ця гнила справа врешті розсиплеться.

Протягом наступних тижнів Синій кілька разів повертається на пошту в надії знову побачити Білого. Тільки нічого не виходить. Чи то Білий встигає забрати звіт іще до його приходу, чи то не з’являється взагалі. Ця зала на пошті відчинена цілодобово, тож вибору в Синього особливо нема. Білий бачить його, як облупленого, і вдруге тієї ж помилки не повторить. Він просто дочекається, доки Синій піде, перш ніж перевірити скриньку, тож якщо Синій не збирається ціле життя стирчати на пошті, він більше не заскочить Білого зненацька.

Картина значно складніша, ніж Синій собі уявляв. Він уже майже рік гадав, що, по суті, вільний. Він робив свою роботу, на добре чи на зле, дивився вперед, штудіював Чорного, чекав, коли той підставиться, і не здавався, а при цьому навіть не замислювався, що діється в нього за спиною. Тепер, після пригоди з чоловіком у масці й подальших перешкод, Синій не знає, що й думати. Цілком імовірно, що за ним теж стежать, спостерігають так само, як він — ​за Чорним. Якщо так і є, то він ніколи не був вільним. Він від початку стримів посередині — ​попереду перешкода, позаду бар’єр. Як не дивно, це нагадує йому цитату з «Волдена», й він береться гортати записник, аби відтворити точне формулювання — ​він доволі-таки певен, що десь її виписав. Ось, знайшов: «Ми — ​не там, де є, а у фальшивому становищі. Через власні слабкощі ми припускаємо, наче бачимо стан справи й наше місце у ній, а отже, перебуваємо у двох становищах одночасно, і вибратися вдвічі складніше». Це видається Синьому логічним, і хоча становище починає його трохи лякати, можливо, ще не пізно щось змінити.