Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 96)

Того року день народження Фергюсона припав на середу. Йому виповнилося вісімнадцять, і він отримав право вживати алкоголь в будь-якому барі чи ресторані Нью-Йорка, одружуватися без дозволу своїх батьків, гинути за свою країну, бути підсудним – але не голосувати на муніципальних, штатівських та загальнонаціональних виборах. Наступного дня, четвертого березня, він прийшов додому зі школи й виявив у поштовій скриньці листа від Емі. «Любий Арчі, йшлося в ньому, міцно цілую тебе в день твого народження. Скоро, мій милий. Скоро, дуже скоро – якщо тобі й досі цікаво. Я всіляко намагалася не думати про тебе, але не змогла. Нинішня зима така холодна, особливо в цій кімнаті з розчиненими вікнами. Я просто замерзаю! З любов’ю, Емі».

Не здогадуючись, що означає «скоро», а тим паче «дуже скоро», Фергюсон не втямив, що хотіла сказати Емі, хоча тон листа видався йому вельми оптимістичним. В нього з’явилася спокуса відповісти бурхливим емоційним листом, але потім він вирішив почекати, допоки вирішиться питання з коледжем, що мало статися аж в середині наступного місяця. Якщо ж до того часу Емі надішле іще одного листа, то він відповість негайно, але вона не написала, і стан невизначеності продовжився. Фергюсону здавалося, що він виявляв силу характеру, хоча згодом, аналізуючи свої дії з висоти прожитих років, він збагнув, що просто виявляв впертість. Гордовиту впертість, яку він зрештою змушений був кваліфікувати як впертість тупу й віслючу.

Сьомого березня двісті співробітників поліції штату напали на 525-х демонстрантів, які виступали за громадянські права в місті Сельма і збиралися перетнути місток імені Едмунда Петтуса й піти маршем на Монтгомері, протестуючи проти дискримінації в сфері виборчих прав. Відтоді та дата назавжди залишилася в історії під назвою «Кривава неділя».

Наступного ранку морські піхотинці США висадилися у В’єтнамі. Два батальйони, відряджені для захисту військово-повітряної бази в Данангу, стали першими бойовими підрозділами розквартированими в тій країні. Кількість американських військових у В’єтнамі сягнула 23 тисяч. До кінця липня ця цифра зросте до 125 тисяч, а призовні квоти збільшаться вдвічі.

Одинадцятого березня священика Джеймса Дж. Ріба з Бостона, штат Массачусетс, забили до смерті в Сельмі. Під час нападу постраждали двоє інших білих священнослужителів Унітаріанської церкви.

Шість днів потому місцевий суддя постановив, що марш з Сельми до Монтгомері можна продовжувати. Президент Джонсон підпорядкував федеральному уряду Національну гвардію і послав додаткові 2200 військовиків для захисту демонстрантів, і двадцять першого березня марш розпочався. Того ж вечора Віолу Луіццо, матір п’ятьох дітей, яка приїхала з Алабами взяти участь у заході, було застрелено у власному авто членами Ку-клукс-клану, бо біля неї на передньому пасажирському кріслі сидів чорношкірий чоловік.

В понеділок двадцять другого березня приголомшений і розгублений Фергюсон відновив свою роботу в газеті «Монклер Таймс». Після завершення баскетбольного сезону минув місяць, і настала пора бейсболу, жахливого й прекрасного бейсболу, висвітлення якого було справою зовсім інакшою в порівнянні з баскетболом, настільки інакшою, що спершу Фергюсон навіть подумав, що не впорається, але йому було б вкрай важко не писати для газети, бо він тужив за написанням репортажів про ігри так, як тужить за цигарками курець, коли в нього закінчується пачка, а той додатковий час, який Фергюсон виділив на складання віршів, не породив жодної поеми, вартої уваги – лише низку невдалих віршів, які настільки його розохотили й розчарували, що він почав ставити під сумнів наявність у нього хоч якогось таланту до поезії взагалі, тож тепер, коли з часу автомобільної аварії минуло чотирнадцять місяців (і стільки ж з того часу, як він кинув займатися бейсболом), можливо, настала пора випробувати себе й подивитися, чи зможе він знову вийти на ігровий майданчик і при цьому не впасти в тремтливий стан безглуздої скорботи й жалю. Фергюсон переконував себе, що неодмінно відчує отой наелектризований ентузіазм високошвидкісного написання, відчує задоволення від споглядання, як Бобі Джордж відбиватиме битою м’ячі, задоволення від розмов з селекціонерами професійних ліг, які неодмінно приїдуть придивитися до Бобі, а якщо йому вдасться привчити себе до думки, що він більше ніколи не гратиме в бейсбол, то тоді до нього повернуться колишні відчуття, він зможе насолоджуватися запахом скошеної трави, споглядати білі м’ячики, що мчать у синьому небі, чути звуки контакту м’ячів з битами та шкіряними рукавичками, і це його втішатиме, подумав він, втішатиме, бо він за всім цим страшенно скучив. І тому, жодного разу не поділившись з Імхофом своїми сумнівами, Фергюсон, дотримуючись угоди, укладеної в грудні, увійшов двадцять другого березня до кабінету тренера Сола Мартіно, щоби взяти інтерв’ю стосовно майбутнього сезону, і це інтерв’ю стало першою в низці з понад двадцяти статей, які він присвятив тої весни юнацькій бейсбольній команді Монклерської середньої школи.

Виявилося, що писати про бейсбол не так важко, як йому здавалося, насправді – зовсім неважко, тому коли сезон розпочався з виїзної гри в Колумбійській середній школі, Фергюсон поїхав туди на власному авто, думаючи більше про гру, яка мала відбутися пополудні, а не про слова, якими він її описуватиме. Він почувався безкінечно старшим, аніж рік тому, настільки старшим за будь-якого зі своїх ровесників, особливо хлопців зі шкільної команди (в якій грав би й він, якби не аварія й каліцтво), що, ніби намагаючись довести, наскільки сильно він змінився, Фергюсон, залишивши свою «Імпалу» в гаражі у Кролика для дрібного ремонту і поїхавши на іще одну виїзну гру до Іст-Оранджу, всівся на передньому пасажирському кріслі біля Сола Мартіно, а не в салоні зі своїми однокласниками, бо гамірливі жарти та гучний хлопчачий сміх втратили для нього всіляку привабливість – і раптом позаду лишився іще один шматочок його дитинства. То було так дивно – почуватися таким старим, сказав Фергюсон самому собі, дивно, бо через це йому було водночас і сумно, і радісно, що стало для нього цілковито новим почуттям, чимось абсолютно безпрецедентним в історії його емоційного життя, коли сум та радість зливаються в одну величезну, мов гора, емоцію, а коли перед ним постав уявний образ тої гори, йому враз пригадалася дівчина зі скелі Вайт-Рок на пляшці сельтерської води та його розмова шість років тому з тіткою Мілдред про Психею, коли вони обговорювали трансформацію гусені в метелика, бо приголомшливим моментом в отому перетворенні одного на інше було те, що гусені, мабуть, цілковито подобалося бути гусінню й повзати по землі, жодного разу не замислюючись про те, щоби стати кимось іншим, і хоч як би вона не сумувала з того, що припинила бути гусінню, було, безперечно, значно краще – і захоплююче – знову розпочати життя у вигляді метелика, навіть попри те, що життя метелика є небезпечнішим за життя гусені й інколи триває лише один день.

За перші п’ятеро ігор сезону згорьований від нерозділеного кохання Бобі Джордж заробив чотири аути, три хоум-рана і мав середній показник.632 при п’яти очках, зароблених в захисті та восьми – в нападі. Хоч як би там Маргарет О’Мара не вплинула на серце бідолахи, але погіршити його вправність як бейсболіста їй не вдалося. «Подумати тільки», сказав Фергюсону селекціонер з команди «Міннесота Твінз», дивлячись, як Бобі блокує ранера на другій базі, «цьому хлопцю виповниться вісімнадцять лише влітку!».

Шістнадцятого квітня Фергюсон сів і нарешті написав Емі короткого листа. «Я поступив», почав він. «Колумбія прийняла мене членом спільноти «Випускники-69» – і ця вельми промовиста цифра неначе сама підказує, що в майбутньому на мене чекають всілякі різновиди цікавої діяльності. На відміну від тебе, я не намагався не думати про тебе, а натомість зберігав у своїй пам’яті ніжно й ретельно (інколи – похмуро) протягом останніх чотирьох з половиною місяців. На твоє риторичне запитання відповідаю: Так, мені й досі цікаво, і буде цікаво завжди, бо я кохаю тебе до нестями і не уявляю без тебе свого життя. Скажи, будь ласка, коли ми зможемо побачитися знову. Твій Арчі».

Цього разу Емі не стала завдавати собі клопоту з написанням листа, а просто зателефонувала. Зателефонувала йому додому буквально через кілька годин потому, як отримала його послання, і першим, що вразило Фергюсона була та приємність, з якою він знову почув її голос з його суто Нью-Йоркською м’якою вимовою, яка перетворювала його ім’я на «Ахчі». Через якусь мить Емі повторила запитання з його листа: «Ти хотів би знати, коли зможеш знову мене побачити, так?» «А ти згодна?», поцікавився він. На що Емі відповіла: «Так, згодна. Коли завгодно. Коли завгодно, починаючи з цієї хвилини».

Отак знехтуваний Фергюсон знову потрапив у милість до примхливої королеви, і оскільки вона визнала, що поводився він шляхетно – без благальних листів та телефонних дзвінків і без скиглійських умовлянь відновити його колишній статус при монаршому дворі, то першими словами, якими вона зустріла Фергюсона, коли той приїхав до Нью-Йорка наступного вечора, були «Ти – мій єдиний, Арчі, мій один-єдиний на мільйон», а через те, що вона розплакалася, коли він її обійняв, Фергюсон здогадався, що життя королеви протягом останніх чотирьох з половиною місяців було не цукор, що були речі, за які їй було соромно, серед яких, безумовно, був секс, і тому вирішив не ставити їй жодних запитань, ані в той момент, ані згодом, бо йому не хотілося чути про інших хлопців, з якими вона спала, не хотілося уявляти собі її голе тіло в ліжку з іще одним голим тілом, чий дебелий та довгий прутень совався поміж її розставленими ногами. Будь ласка, не треба ані імен, ані описань, жодної деталі будь-якого штибу, і через те, що він так нічого у неї й не спитав (хоча вона, безперечно, цього очікувала), Емі притулилася до нього іще міцніше.