Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 31)

Фергюсон не знав, що Анна-Марія мовила ці слова, будучи напідпитку, і що це траплялося вже кілька разів під час їхніх розмов по телефону: вже кілька місяців вона потайки проносила пляшки з горілкою до своєї кімнати і пила тоді, коли батьків не було вдома. То були тривалі сольні запої, які давали їй змогу звільнитися від внутрішніх демонів і перетворювали язик на немилосердну зброю. Твереза, вихована й інтелігентна дівчина світлої частини доби щезала геть, коли вона опинялася наодинці вночі у своїй кімнаті, і через те, що тої другої особи Фергюсон не бачив ніколи, а лише розмовляв з нею, чуючи її сердиті й недолугі заяви, він і гадки не мав, що відбувалося насправді, навіть близько не здогадувався, що дівчина, яка стала першим коханням його життя, прямувала до катастрофи.

Ота остання розмова трапилася у вівторок, і Фергюсон був настільки пригнічений та ошелешений її злостивими ремарками, що майже зрадів, коли Анна-Марія не прийшла наступного ранку до школи. Йому потрібен був час, щоби все обдумати, сказав він собі, і те, що наступного дня він не побачив її у школі, допомогло йому швидше оговтатися від образи, яку вона йому завдала. Поборюючи імпульсивне бажання зателефонувати Анні-Марії після школи у п’ятницю, він пішов з дому тої ж миті, як поклав свої підручники, і вирушив до Бобі Джорджа, який був іншим старшокласником, котрий пройшов відбір до шкільної бейсбольної команди, до кремезного широкошийого Бобі, першорозрядного кетчера та чемпіона з дурнуватих витівок, бовдура зі зграї бовдурів, з яким Фергюсону невдовзі належало грати. В результаті вони з Бобі провели вечір в компанії декого з інших бовдурів, колег-старшокласників, які були запасними гравцями шкільної бейсбольної команди, тож коли Фергюсон повернувся додому за кілька хвилин до опівночі, телефонувати Анні-Марії було вже запізно. В суботу та неділю він теж стримався, поборюючи спокусу зателефонувати тим, що тримався від телефонів подальше, твердо вирішивши не здаватися, хоча йому страшенно кортіло здатися, щоби знову почути її голос. В понеділок він прокинувся повністю одужалим, вже без тіні злоби у серці, готовий пробачити їй отой незрозумілий «наїзд», якого вона припустилася в четвер, але коли Фергюсон прийшов до школи, то виявилося, що Анна-Марія знову відсутня. Він був подумав, що то застуда або грип, так собі, нічого серйозного, але тепер, повернувши собі право розмовляти з нею по телефону, він зателефонував їй додому з таксофону біля входу до кафетерію. Йому ніхто не відповів. Десять гудків, але все одно відповіді немає. Сподіваючись, що він помилково набрав не той номер, Фергюсон повісив слухавку й зателефонував знову. Двадцять гудків – відповіді немає.

Він постійно надзвонював їй два дні поспіль, з кожним новим невдалим дзвінком відчуваючи, як в його душі наростає паніка. Його лякала думка – чому в домівці нікого немає, чому телефон дзижчить та дзижчить, але слухавку ніхто не бере? Що ж там в біса відбувається? – запитував він себе, куди всі подівалися? Тому рано-вранці у вівторок, за півтори години до дзвоника на перший урок, Фергюсон пішов до будинку Думартінів з протилежного боку міста – до великого гостроверхого будинку з величезною фронтальною галявиною, розташованого на одній з найелегантніших вулиць Монклера, Вулиці Особняків, як назвав її Фергюсон іще малим хлопцем. Анна-Марія наполягла, щоби він не ходив до них, бо не хотіла, аби він зустрівся з її батьками, але зараз Фергюсон не мав іншого вибору, окрім як піти туди і розгадати таємницю замовклого телефону й дізнатися, що з нею сталося.

Він подзвонив у двері й став чекати. Чекав він достатньо довго, аби дійти висновку, що вдома нікого немає, потім знову подзвонив і вже хотів був повернутися й піти геть, як двері відчинилися. Перед ним з’явився чоловік, явно батько Анни-Марії – те ж саме округле обличчя, те ж саме підборіддя, ті ж самі сіро-блакитні очі. Незважаючи на те, що була тільки сьома двадцять ранку, чоловік вже був вдягненим в стильний темно-синій костюм дипломата, накрохмалену білу сорочку зі строкатою червоною краваткою; щоки його були гладенько виголені, а довкола нього витав ледь вловимий аромат одеколону. Вельми симпатичний дядько, подумав собі Фергюсон, але було у нього щось довкола очей, чи в самих очах – щось на кшталт легкої досади, відчуженості та меланхолії, цей вираз очей видався Фергюсону трохи зворушливим, ні, не зворушливим, а привабливим, поза всяким сумнівом тому, що це обличчя належало батьку Анни-Марії.

– Слухаю вас.

– Вибачте, – сказав Фергюсон, – я розумію, що прийшов зарано, але я – шкільний товариш Анни-Марії, я телефонував вам кілька днів поспіль і хотів узнати, чи з нею все гаразд, але мені ніхто не відповідав, тому я занепокоївся і прийшов до вас.

– А звати вас як?

– Арчі. Арчі Фергюсон.

– Все пояснюється дуже просто, містере Фергюсон. Телефон вийшов з ладу. Така прикра незручність для всіх нас, але мене запевнили, що майстер прийде сьогодні.

– А як Анна-Марія?

– Вона нездужала.

– Сподіваюся, нічого серйозного?

– Так, я впевнений, що все буде гаразд, але наразі їй потрібен відпочинок.

– А чи не міг би я з нею побачитися?

– На жаль, це неможливо. Дайте мені номер свого телефону, і вона зателефонує вам, щойно почуватиметься трохи краще.

– Дякую. Вона знає номер мого телефону.

– От і добре. Я передам, щоби вона вам зателефонувала. (Невеличка пауза.) Скажіть іще раз ваше ім’я. Схоже, воно вислизнуло у мене з пам’яті.

– Фергюсон. Арчі Фергюсон.

– Ага, Фергюсон.

– Саме так. І перекажіть, будь-ласка, Анні-Марії, що я увесь час думаю про неї.

Отак і скінчилася перша й остання зустріч Фергюсона з батьком Анни-Марії. Двері зачинилися, і він пішов вулицею, роздумуючи, чи не забуде знову містер Думартін його ім’я? Може, він просто забуде передати Анні-Марії, щоби вона йому зателефонувала, а може, навмисне цього не скаже, навіть попри те, що добре запам’ятав його ім’я, бо обов’язком усіх батьків у світі є оберігати своїх доньок від хлопців, які увесь час про них думають.

Опісля настала тиша, і чотири довгих дні нічого не було чути. Фергюсон почувався так, наче його зв’язали й виштовхнути з човна у воду. А після того, як він опустився на дно озера (це неодмінно мало бути велике озеро, широке й глибоке, як озеро Мічиган), йому доводилося тамувати під водою подих, тамувати чотири довгих дні серед утоплеників та іржавих машин для голосування; в неділю увечері його легені ось-ось мали луснути, ось-ось мала луснути його голова, і Фергюсон насамкінець набрався сміливості й зняв слухавку. Щойно пролунав перший гудок – як ось вона! Сказала, що така рада, така радісінька його чути, і йому здалося, що це дійсно так, що вона не придурюється. Анна-Марія пояснила, що того ранку вже тричі дзвонила йому (і це могло бути правдою, бо він їздив зі своїми батьками пограти в теніс), а потім почала розповідати про горілку, про місяці потайливого попивання в своїй спальні, кульмінацією якого став отой запій в четвер увечері, коли вони розмовляли востаннє. Насамкінець вона зомліла й упала на підлогу, а коли батько з мачухою повернулися з вечірки у Нью-Йорку об одинадцятій тридцять, то помітили, що двері її спальні відчинені й світло увімкнене, тож вони увійшли й знайшли її, та не змогли розбудити. Виявивши порожню пляшку, батьки викликали «швидку», яка відвезла її до шпиталю, де їй промили шлунок і привели до тями, але лікарі, замість відправити її наступного ранку додому, перевели Анну-Марію до психіатричного відділення, де три дні поспіль вона проходила всілякі перевірки і де її розпитували лікарі. Вони поставили їй діагноз «маніакальна депресія» й сказали, що вона потребує тривалої психотерапії, тому батько вирішив, що їй слід повернутися до Бельгії якомога скоріше, а саме це їй і треба було – втекти від своєї жахливої мачухи й покласти край своєму перебуванню в жахливій Америці, бо саме це й стало основною причиною її пияцтва. А тепер вона дуже-дуже рада, бо тішиться з того, що невдовзі повернеться до материної сестри до Брюсселю, до своєї любимої тітки Христини, що вона знову опиниться в компанії своїх братів, кузин та кузенів, а також своїх старих друзів.

Після того Фергюсон бачив Анну-Марію лише один раз, то було прощальне побачення в середу після школи, побачення, яке дозволила його матір, знаючи, наскільки важливим для нього воно було. Вона навіть дала йому додаткових грошей на таксі (це сталося вперше й востаннє), щоби йому та його дівчині з Бельгії не довелося переживати приниження, якби б їх відвозив додому хтось із батьків Фергюсона, бо це лише зайвий раз підкреслило б, що він іще дуже молодий, а хіба ж такі молоді здатні серйозно кохати? Так, матір і досі добре його розуміла, принаймні в тім, що стосувалося його основних потреб, і Фергюсон був вдячний їй за це, але все одно отой останній вечір з Анною-Марією став для нього невдалою, незграбною й даремною спробою зберегти власну гідність, стримати свою печаль, щоби не благати, не скиглити і не сказати в пориві гіркоти й розчарування Анні-Марії щось різке, але хіба ж можна було увесь вечір не згадувати про те, що це – кінець, що вони бачаться востаннє? А вона ж, як на зло, була того вечора така гарна, така емоційна, вона не жаліла добрих слів на його адресу – мій чудовий Арчі, мій прекрасний Арчі, мій незрівнянний Арчі, і, схоже, кожне з цих добрих слів змальовувало того, кого не було поруч, якогось мерця, вони звучали як похоронна промова, але ще гіршою була її несподівана весела жвавість, радість, яку він бачив у її очах, коли вона починала говорити про майбутній від’їзд, жодного разу при цьому не замислившись, що від’їзд означав їхню розлуку вже післязавтра; а потім Анна-Марія розсміялася й сказала йому не журитися, бо вони зможуть невдовзі побачитися: він приїде до Брюсселю й проведе з нею ціле літо, неначе його батьки могли дозволити собі купити йому квитка до Європи, його батьки, котрі так і не спромоглися вибратися до Каліфорнії в гості до тітки Мілдред та дядька Генрі за всі ті роки, які вони там прожили. Коли вони сиділи й цілувалися на тій самій лавці, на якій вперше поцілувалися минулого жовтня, вона сказала Фергюсону дещо іще більш незбагненне й образливе для нього – мовляв, для нього ж буде краще, якщо вона поїде, бо вона така навіжена, а він – нормальний хлопець і заслуговує на здорову нормальну дівчину, а не таку хвору психопатку, як вона. І з тої миті й до тої хвилини, коли він висадив Анну-Марію біля її будинку двадцять хвилин потому, Фергюсону було так сумно, як не бувало ніколи за все його до огидності нормальне життя.